Тепер ти розумієш, що таке можливо лише вві сні. Розумієш, що це чиста нісенітниця, витвір нестримної фантазії, яка нездатна навіть усвідомити свою безглуздість, — одне слово, що це тільки сон, який тобі наснився. Це може бути лише сном, і нічим більше. Як ти не здогадалася про це раніше?
Все, про що я тобі кажу зараз, — це правда. Нема бога, нема всесвіту, нема людського роду, нема земного життя, нема раю, нема пекла. Все це тільки сон, химерний, дурний сон. Немає нічого, крім тебе. А ти — лише думка, мандрівна думка, марна думка, бездомна думка, яка загубилась у вічному просторі!
Він щез. А я залишився, зляканий, бо знав, знав напевне: все, що він сказав, правда.
ОПОВІДАННЯ ТА ПАМФЛЕТИ
Людина, що спокусила Гедліберг
Переклав Костянтин Шмиговський
I
Це сталося багато років тому. Гедліберг був тоді найчеснішим, найпоряднішим містом у всій окрузі. Він зберігав за собою бездоганну репутацію протягом уже трьох поколінь і пишався нею більше, ніж усіма іншими своїми здобутками. Гордість його була така велика, і йому так хотілося увічнити свою славу, що він почав утовкмачувати засади чесності навіть немовлятам у колисці і поклав ці засади в основу їхнього виховання й на дальші роки. Мало того: підростаючу молодь відгородили від будь-яких спокус, щоб її чесність могла безперешкодно міцніти, гартуватись і входити кожному у плоть і кров. Сусідні міста заздрили чеснотам Гедліберга і вдавали, що глузують з нього, називаючи його гордість чванством. Але вони не могли не погодитися, що Гедліберг — справді непідкупний, а приперті до стіни мусили визнавати, що вже самий факт народження в Гедліберзі — найкраща рекомендація кожному юнакові, що покинув рідне місто в пошуках гідної посади.
Та от якось Гедлібергові не пощастило; він образив одного проїжджого, можливо, навіть не здогадуючись про те і напевне не жалкуючи про вчинене, бо Гедліберг був сам собі голова, і його зовсім не обходили ні заїжджі люди, ні їхня думка про нього. Проте цього разу не завадило б зробити виняток, бо вдача у того проїжджого була зла і мстива. Цілий рік по тому він десь мандрував, але образи не забув і кожної вільної хвилини думав, як одплатити своїм кривдникам. Багато планів народжувалось у нього в голові, і всі вони були непогані. Бракувало їм тільки одного — розмаху. Найскромніший з них міг би погубити десятки людей, але месник намагався придумати план, який охопив би весь Гедліберг, щоб ніхто з його жителів не уникнув кари. І ось нарешті прийшла йому в голову блискуча думка. Все його єство запалало зловтіхою, а мозок зразу ж запрацював, складаючи підступний план. «Так, — думав він, — отак я й зроблю: я спокушу все місто!»
Через півроку цей чоловік з’явився в Гедліберзі. О десятій годині вечора він під’їхав візком до будинку старого касира, що служив у місцевому банку, вийняв із візка мішок, завдав собі на плечі, пройшов, заточуючись, двором і постукав у двері. У відповідь почувся жіночий голос: «Заходьте!» Чоловік зайшов і поставив мішок біля грубки у вітальні і чемно звернувся до літньої жінки, що читала при лампі газету «Місіонерський вісник».
— Сидіть, будь ласка, пані. Я вас не турбуватиму. Отак… Тепер він у цілковитій безпеці, ніхто й не помітить. Я хотів би поговорити з вашим чоловіком, пані.
— Він поїхав до Брікстона і, можливо, не повернеться до ранку.
— Ну що ж, не біда. Я просто хотів залишити йому цей мішок, пані, щоб він передав його законному власникові, коли того розшукають. Я не тутешній, ваш чоловік мене не знає. Я заїхав до Гедліберга тільки для того, щоб виконати обов’язок, що вже давно не дає мені спокою. Тепер діло зроблено, і я поїду звідси вдоволений і навіть гордий, а ви мене більше ніколи не побачите. Разом з мішком я залишаю листа, з якого ви все зрозумієте. На добраніч, пані!
Таємничий незнайомець налякав жінку, і вона зраділа, коли він пішов. Але тут у ній прокинулася цікавість. Вона швидко підійшла до мішка і взяла лист. Він починався так:
«Прошу відшукати законного власника через газету або приватно. Обидва способи годяться. В цьому мішку лежать золоті монети загальною вагою сто шістдесят фунтів чотири унції…»
— Господи боже, а двері ж не замкнено!
Місіс Річардс, уся тремтячи, кинулася до дверей, замкнула їх, спустила штори на вікнах і стала посеред кімнати, з острахом та тривогою думаючи, як уберегти себе й гроші від небезпеки. Вона прислу?халася, чи не лізуть грабіжники, а потім, скоряючись цікавості, знову підійшла до лампи й дочитала листа до кінця:
Я іноземець. Незабаром я повернусь на батьківщину й залишуся там назавжди. Мені хочеться віддячити вашій країні за все, що вона мені дала, поки я жив під захистом американського прапора. А одному з її громадян — мешканцю міста Гедліберга — я особливо вдячний за те велике добро, яке він зробив для мене років два тому. Власне, він зробив його двічі. Зараз я все поясню.
Я був картярем. Підкреслюю — був. Я програвся вщент і, опинившись у вашому місті вночі голодний, без цента в кишені, попросив милостині — в темряві, бо жебрати завидна мені було соромно. Я не помилився, звернувшись до цього чоловіка. Він дав мені двадцять доларів — інакше кажучи, подарував мені життя. І не тільки життя, а й ціле багатство, бо ці гроші дали мені великий виграш за картярським столом. А його слова, звернені до мене, я пам’ятаю досі. Вони здолали мене, а здолавши, врятували рештки моїх чеснот: з картами покінчено. Я зовсім не знаю свого благодійника, але мені хочеться, щоб його розшукали й передали йому ці гроші. Нехай вчинить з ними, як йому завгодно: роздасть, викине геть, залишить собі. Просто таким способом я хочу висловити йому свою подяку. Якби я міг затриматися у вас, то розшукав би його сам, але гадаю, що його знайдуть і без мене. Гедліберг — чесне, непідкупне місто, і я знаю, що на нього можна сміливо покластися. Особу потрібної мені людини ви встановите з тих слів, з якими вона звернулася до мене. Певен, що вона їх не забула.
План мій такий: коли вас більше влаштовує приватний пошук, воля ваша; передайте зміст цього листа кому визнаєте за потрібне. Коли він відповість: «Так, то був я, і я сказав те-то й те-то», — перевірте його. Розв’яжіть мішок і вийміть звідти запечатаний конверт, де знайдете записку із словами мого доброчинця. Коли ці слова виявляться однаковими з тими, що скаже ваш кандидат, — нічого більше не розпитуючи, віддайте йому гроші, бо це, безперечно, і є та сама людина.
Але коли ви вважатимете за краще зробити це відкрито, опублікуйте мого листа у місцевій газеті з таким додатком: рівно через тридцять днів, рахуючи від сьогоднішнього дня (в п’ятницю), претендент має з’явитися до міської управи о восьмій годині вечора і вручити запечатаний конверт з тими самими словами преподобному містерові Берджесу (якщо той ласкаво погодиться взяти участь у цій справі). Нехай містер Берджес тут-таки зламає печатки на мішку, розкриє його й перевірить правильність повідомлених слів. Коли слова збігатимуться, передайте гроші разом з моєю щирою подякою опізнаному таким чином моєму благодійнику.
Місіс Річардс, яку бив легкий дрож, сіла на стілець і поринула в глибоку задуму: «Як це все незвичайно! І як поталанило цій добрій людині, що пустила хліб свій по воді![79] Якби це був мій чоловік! Адже ми такі бідні, такі бідні і обоє — старі!.. — Тяжке зітхання. — Ні, це не мій Едвард, він не міг дати незнайомцеві двадцять доларів. Ну що ж, шкода… — І, здригнувшись — Але ж це гроші картяра! Гріховна мзда… ми не змогли б прийняти їх, не змогли б торкнутися до них. Мені неприємно навіть сидіти біля них, вони оскверняють мене».
