Та ось підійшла моя черга. Почулося довгождане: «Прошу!», і я потрапив до рук… № 2. Отак завжди. Я несміливо зауважив, що поспішаю, і перукар заметушився, ніби почув бозна-яку новину. Одним ривком він закинув мою голову назад і підклав під неї серветку. Потім загнав мені під комірець обидві п’ятірні и засунув рушник. Устромивши свої пазурі в моє волосся, він заявив, що мені конче треба підстригтись. Я відповів на те, що не збираюсь стригтись. Він провів повторне дослідження і сказав, що зачіска задовга, як на сьогоднішню моду. Краще трохи зняти, особливо на потилиці. Я відпарирував тим, що стригся лише тиждень тому. Він із сумнівом оглянув мою чуприну, а потім зневажливо поцікавився, хто ж це мене так підстриг. Я відрубав: «Ви!», — примусивши його з’їсти облизня. Після цього він узявся збивати мильну піну, щохвилини зупиняючись, щоб розглянути своє відображення в дзеркалі, прискіпливо вивчити підборіддя чи уважно роздивитись якийсь прищик. Далі старанно намилив мені одну щоку і тільки-но зібрався намилити другу, як його увагу привернула бійка собак. Він підбіг до вікна і не відійшов, поки не додивився до кінця, програвши два шилінги іншим перукарям — бо заклався не за того собаку і тим справив мені неабияку приємність. Закінчивши намилювати, він заходився рукою втирати піну.

Щойно мій майстер почав правити на старій підтяжці бритву, як тут серед перукарів зайшла мова про якийсь дешевий бал-маскарад, на якому він учора ввечері, зодягнений у червоний батист і штучний горностай, зображував короля. Перукареві так подобались жартівливі натяки на якусь дівицю, яка не встояла перед його чарами, що він усіма способами намагався продовжити розмову, прикидаючись, ніби жарти товаришів його дратують. Тепер він ще частіше став оглядати себе в дзеркалі, врешті відклав бритву і надзвичайно старанно зачесав своє волосся, уклавши його перекинутою аркою на лобі, надав довершеності проділу на потилиці й змайстрував над вухами два симпатичних крильця. Тим часом піна у мене на обличчі висохла і в’їлася до самих печінок.

Нарешті він перейшов до гоління, вп’явшись пазурами в моє обличчя, щоб краще натягнути шкіру, штурхаючи і відкидаючи мою голову на всі боки в пошуках якнайзручнішого для роботи положення. Поки бритва торкалася менш чутливих місць, я ще сяк-так терпів, та коли він почав шкрябати, дерти і смикати моє підборіддя, у мене на очі набігли сльози. Мій ніс правив йому за кермо, яким він безцеремонно орудував, аби з руки було виголити всі закутки на моїй верхній губі. І тут завдяки деяким побічним доказам я відкрив для себе, що в його обов’язки входить чищення гасових ламп. Мені завжди кортіло дізнатися, хто це робить — власник закладу чи перукарі.

Щоб якось розважитися, я став гадати, де він поріже мене на цей раз, та не встиг я нічого придумати, як він полоснув мене по підборіддю. Він негайно став гострити бритву — міг би і раніше про це подбати. Я не люблю виголюватись гладенько й нізащо не дав би йому повторити всю процедуру з початку. Тому спробував переконати його відкласти бритву, жахаючись, що майстер знову уподобає підборіддя — найчутливіше місце на моєму обличчі, якого бритва не може торкнутись двічі, щоб не викликати подразнення. Але він запевнив мене, що лише пригладить невеличку шорсткість, і тієї ж миті пройшовся бритвою по забороненому місцю. Сталося те, чого я так боявся — наче по команді вискочило безліч дрібних і пекучих прищиків. Змочивши рушник лавровишневою водою, майстер приклав його до мого обличчя й надавав мені гидких лящів, неначе я все життя вмивався саме так. Потім ляснув мене кілька разів сухим кінцем рушника, і знову з таким виглядом, ніби я завжди утирався саме так, а не інакше. Проте перукар рідко поводиться з вами по-християнському. Далі, за допомогою рушника, він змочив порізане місце лавровишневою водою, присипав крохмалем, знову змочив лавровишневою водою і змочував би й присипав отак довіку, якби я не збунтувався і не почав благати, щоб він дав мені спокій. Тоді він напудрив мені обличчя, підсмикнув мене вгору, і, загнавши в мою чуприну п’ятірню, почав задумливо, наче граблями, водити нею по голові. Нарешті запропонував вимити голову шампунем, сказавши, що вже давно пора це зробити. На це я зауважив, що вимив її лише вчора, ще й дуже старанно. І знову дав йому з’їсти облизня. Тоді перукар порадив мені «Чудо-зачіску Сміта» і сказав, що охоче продасть флакончик. Я відмовився. Він почав розхвалювати парфуми «Ароматні радощі Джонса», рекомендуючи придбати їх. Я знову відмовився. Після того він спробував всунути мені якусь гидоту для чищення зубів власного виготовлення, а коли я ще раз відмовився, запропонував обмінятися ножами.

Зазнавши невдачі і цього разу, він знову заходився коло роботи: оббризкав мене з ніг до голови одеколоном, напомадив мені, незважаючи на всі мої протести, волосся, вишкріб і видер з корінням добру його половину, зачесав жалюгідні рештки, зробив проділ на потилиці та уклав на лобі незмінну перекинуту арку. Нарешті, зачісуючи мої ріденькі брови й щедро квацяючи їх помадою, він став перераховувати достойності свого чорно-рудого тер’єра вагою у шість унцій. Тут пробило дванадцяту годину — і я схаменувся, що мій поїзд відійшов п’ять хвилин тому. Майстер знову схопив рушник, злегка обмахнув ним моє обличчя, востаннє провів гребінцем по моїх бровах і весело вигукнув: «Прошу!»

Через дві години цей перукар спіткнувся на дорозі, і його вдарив грець. Завтра я за все помщуся — піду на його похорон.

_{Переклала Тамара Бочарова}

Отже, великий штат Міссурі знеславився! Декотрі його сини пристали до лінчувателів, а ганьба впала на нас усіх. Отій жменьці ми завдячуємо репутацією і прізвиськом: віднині й довіку для усього світу ми — «лінчувателі». Бо люди не думатимуть — вони до цього не звикли, вони звикли узагальнювати. Люди не скажуть: «Міссурійці вісімдесят років створювали собі репутацію поважних людей, а та сотня лінчувателів десь там, на околиці штату, — не справжні міссурійці: то ренегати». Ні, така думка ніколи не промайне в їхніх головах. Вони зроблять висновок з одного чи двох нетипових фактів і скажуть: «Усі міссурійці — лінчувателі». Люди нерозважливі, нелогічні, позбавлені відчуття пропорції. Цифри для них — ніщо, вони нічого їм не промовляють, не підказують розумних висновків. Люди, наприклад, твердитимуть, що Китай скоро неодмінно стане християнським, бо щодня дев’ять китайців приймають хрещення. А та обставина, що кожного дня в Китаї народжується тридцять три тисячі язичників, пройде повз їхню увагу, а вона ж зводить нанівець усі їхні аргументи. Люди скажуть: «У тому штаті є сто лінчувателів; отже, міссурійці — лінчувателі». Той важливий факт, що два з половиною мільйони міссурійців не є лінчувателями, не змінить людського присуду.

О Міссурі!

Ця трагедія сталася поблизу Пірс-Сіті, в південно-західній частині штату. В неділю пополудні молода біла жінка вийшла сама з церкви і невдовзі її знайшли убитою. Так, там є церкви. За моїх часів релігія на Півдні була глибша та поширеніша, ніж на Півночі, і відзначалася більшою мужністю і щирістю — такою, мені здається, вона й лишилася. Отже, молоду жінку знайшли вбитою. І хоча в тій місцевості чимало шкіл і церков, люди збунтувалися: лінчували трьох негрів (двоє з них були вже літні), спалили п’ять негритянських халуп, а тридцять сімей вигнали до лісу.

Я не спинятимусь на тому, що саме штовхнуло людей на цей злочин, — не в тім річ. Головне — з’ясувати, чи має право вбивця вершити суд самочинно? Питання просте й слушне. Коли доведено, що вбивця порушив прерогативу закону, помстившись за заподіяну йому кривду, тоді нема про що й говорити: його не виправдає і тисяча причин. Жителі Пірс-Сіті мали вагомі причини, — як свідчать деякі подробиці, навіть найвагомішу з усіх. Та це не має значення. Вони вирішили вершити суд самі, хоча за законами штату їхню жертву однаково повісили б, якби справу розглядав суд, бо в тій місцевості негрів мало, вони не займають високого становища й не можуть вплинути на присяжних.