Голосувати навіть не було потреби. І знову проспівали чотиривірш на мотив арії з «Мікадо», замінивши кінцівку на:

Настала тиша. Потім:

Голос. А кому ж дістанеться мішок?

Кушнір (ущипливо). Це вирішити неважко. Гроші треба поділити порівну між вісімнадцятьма непідкупними, кожен з яких дав стражденному незнайомцеві по двадцять доларів та ще й цінну пораду на додачу. Щоб пропустити повз себе цю довгу процесію, незнайомцеві потрібно було щонайменше двадцять дві хвилини. Загальна сума внесків — триста шістдесят доларів. Тепер вони, звісно, хочуть одержати свої грошики назад — разом з відсотками. Всього — сорок тисяч доларів.

Численні голоси (глузливо). Правильно! Поділити! Згляньтеся над бідаками, не мучте їх!

Голова. Тихше! Пропоную заслухати останній документ. Ось що в ньому сказано: «Коли претендентів не знайдеться (дружний стогін), розкрийте мішок і передайте гроші на схов найвидатнішим громадянам міста Гедліберга (Вигуки: «Ого!»), щоб вони використали їх на свій розсуд, прославляючи і підтримуючи благородну репутацію вашої громади — репутацію, що грунтується на непідкупній чесності («Ого!»), якій імена та діяння цих громадян нададуть нового блиску». (Бурхливий вибух глузливих оплесків). Здається, все. Ні, ще приписка: «Р. S. Громадяни Гедліберга! Не намагайтеся відгадати задану вам загадку — відгадати її неможливо. (Сильне хвилювання). Не було ні бідолашного іноземця, ні двадцяти доларів милостині, ні напутніх слів. Усе це вигадки. (Загальний гомін подиву й захвату). Дозвольте розповісти вам одну історію: це забере небагато часу. Одного разу, коли я проїжджав через ваше місто, мене образили, тяжко й зовсім незаслужено. Інший на моєму місці вбив би одного чи двох з вас — і на тому заспокоївся, але, на мій смак, така помста була б надто банальна й легка, бо мертві не страждають. До того ж я не міг би знищити нас усіх, не кажучи вже про те, що людині з моєю вдачею навіть цього було б не досить. Мені хотілося дошкулити кожному жителю вашого міста, і я вибрав для цього не тіло і не майно, а пиху — найвразливіше місце людей слабкодухих і дурних. Змінивши зовнішність, я повернувся до вашого міста й почав вивчати його. Виявилося, що ви — легка здобич. Ви здавна прославилися своєю чесністю і, звісно, пишалися нею як найбільшим скарбом і берегли той скарб як зіницю ока. З’ясувавши, що ви старанно оберігаєте себе й своїх дітей від будь-якої спокуси, я зрозумів, як вам помститися. Вам, простакам, невідомо, що найхисткіша на світі річ — це чеснота, не загартована у вогні. Я розробив план і склав список прізвищ. Я поставив собі за мету спокусити непідкупний Гедліберг, зробити брехунами й злодіями якусь півсотню бездоганних людей, які зроду не вимовили жодного брехливого слова, не вкрали жодного цента. Мене непокоїв тільки Гудсон. Він народився і виховувався не в Гедліберзі. Я боявся, що, прочитавши мого листа, кожен з вас скаже: «Гудсон — єдиний поміж нас, хто міг би подати бідоласі двадцять доларів», і не піде на мою принаду. Але бог прибрав Гудсона. Я зрозумів, що ніхто мені не заважатиме, і почав розставляти свої тенета. Можливо, мені не впіймати в пастку всіх тих, кому я розіслав листи з вигаданим напученням, але я впіймаю більшість або я не розгадав Гедліберга. (Голоси: «Правильно! Попалися всі до одного!»). Я був певен, що ці людці протягнуть руку навіть до картярського виграшу. Сподіваюся, що мені пощастить навіки розтоптати вашу пиху й покрити Гедліберг новою славою, від якої йому вже не відмитися і яка розійдеться далеко за його межі. Якщо я досяг свого — відкрийте мішок і створіть Комітет охорони та пропаганди репутації Гедліберга».

Ураган голосів. Розкрийте мішок! Розкрийте мішок! Усі вісімнадцятеро — на поміст! Комітет пропаганди гедліберзької традиції! Вперед, Непідкупні!

Голова рвонув краї розрізу, витяг з мішка жменю чималих жовтих блискучих монет, потрусив ними й почав приглядатися.

— Друзі, це просто позолочені свинцеві кружальця.

Повідомлення було зустрінуто бурхливим вибухом радощів, а коли гамір трохи вщух, кушнір гукнув:

— За правом старшинства містер Вілсон — голова Комітету пропаганди традицій. Я пропоную, щоб він вийшов сюди й одержав гроші від імені всієї чесної компанії.

Сотня голосів. Вілсон! Вілсон! Вілсон! Промову! Промову!

Вілсон (тремтячим від люті голосом). Дозвольте сказати, не перебираючи висловів: чорт би побрав ці гроші!

Голос. А ще баптист!

Голос. Лишається сімнадцятеро Символів. Виходьте, панове, гроші довірено вам!

У відповідь запанувала тиша.

Лимар. Пане голово, від усієї колишньої аристократії лишилася єдина незаплямована людина. Вона потребує грошей і заслужила їх. Пропоную доручити Джекові Голідею пустити з аукціону оці позолочені двадцятидоларові кружальця, а виручку віддати тому, кому вона по праву належить і кого Гедліберг щиро шанує, — Едвардові Річардсу.

Всі зустріли пропозицію з великим захопленням, навіть собака. Лимар відкрив торги з одного долара, громадяни міста Брікстона та представники Барнема почали запеклу боротьбу. Присутні бурхливо вітали кожну надбавку. Збудження щохвилини зростало, купці в запалі набавляли все сміливіше, ціна стрибнула від одного долара до п’яти, далі до десяти, двадцяти, п’ятдесяти, ста, далі…

Ще на початку аукціону Річардс тужливо прошепотів дружині:

— Мері, чи можемо ми мовчати? Це… це… розумієш… винагорода за чесність, — свідчення нашої чистоти… і… і чи можемо ми мовчати?.. Може, мені краще встати і… Мері, що нам робити?.. Як ти?..

Голос Голідея. П’ятнадцять доларів!.. П’ятнадцять доларів за весь мішок… Двадцять!.. Ага, дякую… Тридцять… дякую ще раз… Тридцять, тридцять!.. Здається, я не помилився… сорок? Сорок! Набавляйте, панове, набавляйте!.. П’ятдесят. Дякую, благородний римлянине! П’ятдесят… п’ятдесят! Сімдесят!.. Дев’яносто! Чудово! Хто більше, хто більше!.. Сто двадцять… Сто сорок. Дуже вчасно!.. Півтораста!.. Двісті!.. Чудово! Чи я правильно почув — дв… Дякую! Двісті п’ятдесят!..

— Знову спокуса, Едварде! Я вся тремчу… Тільки-но пощастило уникнути однієї… Цей урок мав би…

— Мені почулося шістсот?.. Дякую!.. Шістсот п’ятдесят, шістсот п’я… Сімсот!

— Але якщо подумати, Едварде… Ніхто не підо…

— Вісімсот доларів!.. Ура! Хто дає дев’ятсот?.. Містер Парсонс, мені почулося… Дякую. Дев’ятсот!.. Цей чудовий мішок із чистим свинцем коштує всього дев’ятсот доларів. Разом із позолотою, й так далі… Що? Тисяча?.. Красненько вам дякую!.. Хтось сказав тисячу сто?.. Мішок, про який скоро всі Сполу…

— Едварде (з риданням у голосі), ми такі бідні!.. Гаразд… Роби як знаєш… як знаєш…

І Едвард упав так низько… тобто лишився сидіти на місці, вже не дослухаючись до свого неспокійного, але переможеного обставинами сумління.

Тим часом за подіями цього вечора з видимою цікавістю стежив незнайомець, який скидався на аматора-детектива, що, перевдягнувшись, намагається видати себе за англійського графа. Задоволений тим, що відбувалося в залі, він раз у раз подумки робив якісь зауваження, що зрештою утворили приблизно такий монолог:

— Ніхто з вісімнадцятьох не бере участі в торгах. Негаразд. Треба вжити якихось заходів, бо інакше вистава втратить драматичну єдність. Нехай самі куплять мішок, який намагалися вкрасти. Нехай заплатять велику ціну — серед них є й багаті. І ще одне: виявляється, не всі жителі Гедліберга на один копил. Людина, через яку я так помилився, повинна одержати винагороду за чийсь рахунок. Бідолаха Річардс присоромив мене: він чесна людина… Не розумію, як це сталося, але правди ніде діти. Він розгадав мій хід, і виграш належить йому. Тож хай увірве якнайбільший шмат. Правда, він розчарував мене, та дарма!