– Щось циліндри перебої дають, – скаржитесь ви, звертаючись до асистента.

– Аритмія, – відповідає він, накачуючи вас фіолетовим розчином за допомогою великого, як насос, шприца. – Це не страшно.

Виявляється, що в хірургії слова «це не страшно», «це не смертельно» вживаються хірургами, асистентами, доцентами і професорами частіше, ніж антибіотики.

– Валерію Андрійовичу, у мене після уколів почалося затвердіння.

– Маленький інфільтрат. Це не страшно. Скажіть медсестрі, хай покладе на ніч грілочку.

– Сергію Івановичу, в мене після кварцу утворилися страшенні опіки.

– Це не смертельно. Хай на ніч сестра змастить вазелінчиком або ще краще – кефіром.

– Федоре Тихоновичу, – кажете ви. – У мене в цю ніздрю зонд не проходить.

– Це не страшно. Скажете медсестрі, хай покличе вухо-горло-носа. Він подивиться. Може, вона у вас скривлена. Вставимо тоді в ліву.

– Юлію Вікторовичу, у мене після «капельниці» на нозі вени опухли.

– Маленький флебіт. Це не смертельно. Скажете медсестрі, хай покладе компрес. З мазі гепарину або краще мазь Вишневського. Трохи неприємний запах, риб'ячим жиром пахне, але я особисто люблю мазь Вишневського. Розсмокчеться.

– Іване Гвідоновичу, – кажете ви, коли надходить черга. – Від цих уколів я не можу ні сісти, ні лягти.

Вас починають обмацувати. У тих місцях, куди робили ін'єкції, у вас з'явилися якісь кульки: затверділі і болючі, як шпички білої акації.

– Інфільтрати, – каже по-вченому доцент. – Нам ще тільки цього не вистачало, – заявляє він так, ніби ті інфільтрати вискочили не у вас, а у нього. – Негайно дві грілки і по обидві сторони. А на завтра знову капельницю. Організм ослаб.

Сестра мчить негайно за грілкою, але ви розумієте, що слово «негайно» у хірургії часто прирівнюється до побутових «хвилин п'ять почекай», і тому спокійно заплющуєте очі й думаєте, як би хоч сьогодні заснути без допомоги таблеток і уколів. Нарешті вам приносять теплу коричневу гуму і кладуть її куди слід. І раптом ви кричите:

– Сестра, сестра!

– Що там ще трапилося?!

– Сестричко, коли настане ранок? – цікавитесь ви, добре усвідомлюючи, що ще не наступив навіть вечір.

– Ви тут, як на курорті. Вже переплутали, де ранок, де вечір. Коли робочий день, коли вихідний. От життя! – багатозначно каже вона, вводячи вам вечірню порцію промедолу чи пантопону.

Оскільки ви ще не в змозі давати безплатних консультацій і порад новоприбулим, запевняючи їх, що апендицит – це найпростіша операція, якщо не дає ускладнень, до вас у палату, як до людини, якій залишилося витоптати рясту менше, ніж ви уже витоптали, з ранку до вечора йдуть консультанти: терапевти, урологи, фтизіатри, отолярингологи, фізіотерапевти, окулісти, невропатологи, ендокринологи, онкологи, нейрохірурги і, звичайно, колишні ваші товариші по палаті, яких виписали, а вас залишили одного до наступного операційного дня чи екстреного випадку.

Останні, як ніхто, вас морально підтримують, втішають, приносять журнали з модними дівчатами без іноземного одягу і постійно запитують, ніби самі не бачать:

– Ну, як?

– Оце з апендицитом?! – дивуються ті, яким історія ваших операцій відома ліпше, ніж вам.

– Уже без нього, – криво посміхаєтесь ви.

– Я розумію. Але ж казали, що апендицит – легка операція.

– Як кому.

– Це правда. Легка для того, хто під ножем не був. А скільки після цього апендициту вмирають! Особливо коли роблять повторні операції.

Ви заплющуєте очі, але тільки на мить.

– Тобі щось принести? – питають ті, що ще вчора лежали поруч вас.

– Спасибі, нічого. У мене все є, – киваєте ви в бік капельниці, яка тим часом акуратно виконує свої функції.

– Ти герой! Винести таких дві операції! Хірурги розповідали, що вони вже не вірили в твоє повернення до нашої палати. Ми цікавилися, чи скоро тебе переведуть до нас. Там твоє ліжко досі ніким не зайняте. Але ти не падай духом. Може, все буде гаразд.

– Як це «може»?– сердитеся ви. – Я, здається, вже вижив!

– Це ти скажеш тоді, як мине четвертий день після операції.

– Який четвертий? – насторожуєтесь ви.

– Ну, четвертий. Після операції. Критичний, – пояснюють вам товариші. – Це найстрашніше.

– Та невже?! А я думав – найстрашніше позаду,

– Ти що? Найстрашніше попереду. Під наркозом не так страшно помирати, як при свідомості, – пояснює товариш, начебто йому вже доводилося проробляти і те, й друге. – Сьогодні який у тебе день?

– Другий. Після повторної.

– Отже, четвертий наступить у середу. Якраз футбольний день. Наші з «Ейндховеном» грають. От би й голландцям дали, як «Бурсаспору». Цікаво буде подивитися. Якщо виживеш, ми тобі рахунок скажемо. Не хвилюйся. Тобі зараз особливо це шкодить. Не переживай. Не в усіх післяопераційна криза закінчується некрологом на четвертій сторінці. У тебе в цей день може початися що? Пневмонія, одностороння чи двостороння, сухий або мокрий плеврит. Може здати серце, ти можеш задихнутися.

У вас в очах починає рябіти, як на карнавалі після доброї випивки.

– Але навіть якщо ти й четвертий день пройдеш, – глухо, наче крізь віконні штори, долинають до вас голоси, – все одно є ще один критичний день. Сьомий. Коли й він мине, тоді...

Та товариш не закінчує, бо до палати заходить ще хтось.

– Що тут за збори? – чується владний голос Сергія Івановича. – Безплатні консультанти?! Ану, хлопці, негайно звільніть палату. Йому тут і так нічим дихати. Раз, два, три, чотири... Ого! Дж п'ять чоловік...

«Остроградський, – думаєте ви про Сергія Івановича. – Без цифрових даних не може, як і без операцій».

– Ну, як? – цікавиться він.

– Та неважно, – напускаєте на себе смутку.

– Чого раптом?

– У голові потемніло. Перед очима кола.

– Після консультантів?! Сестра, – звертається він до медсестри. – Сюди не впускайте жодного хворого. Теж мені спеціалісти, – про все догадується він. – Кола які: рожеві, білі, жовті, оранжеві? Ну, раз, два, три?

– Сині з червоним.

– Це не страшно. Зараз переллємо грамів двісті крові, і все стане на своє місце. Слава богу, кров у вас «куркульська».

– Як «куркульська»? – ображаєтесь ви.

– Четверта група. Вам вливати можна будь-яку, а от вашу – нікому. Хіба що таким, як ви. Ну, одужуйте. Один, два, три дні пройде, і в ту палату переведем.

– Скажіть, – дивитеся ви йому в очі, як підсудний на прокурора, – а критичний день у мене коли?

– Ніякого критичного дня. У вас все проходить нормально.

– А сьомий? – не заспокоюєтесь ви.

– Що «сьомий»?

– Теж критичний?

– Тільки не для вас. Ви можете почувати себе на коні. Не беріть зайвого в голову. Голова повинна бути чиста, як шлунок.

Після обіду до вас у палату привозять ще одного прооперованого. Ви одразу визначаєте, що далеко куцому до зайця. Так і йому до вас. Операція, очевидно, легка, робили під місцевим наркозом. Привезли в палату, лежить на животі.

Коли медсестра залишає палату, щойно привезений товариш підбирає під себе подушку й запитує:

– У тебе що?

– Апендицит.

– Один?

– Як – «один»? – зло дивитеся ви на нього, чи, бува, не насміхається. Але на його обличчі ні найменшого натяку навіть на приховану іронію. – Як це – «один»?

– Дуже просто, – дивується в свою чергу він. – Один апендицит чи два?!

– Один, – відповідаєте ви. – Але операцію робили двічі...

– Тоді все ясно, – набирає він вченого вигляду. – Давно лежиш?

– Уже півмісяця, починаючи з першої операції...

– Ну, тепер набирайся сил і терпіння. Прокантуєшся не менше півроку. Це як мінімум. А так місяців вісім, не менше. Таке і в мене було. Дев'ять місяців провалявся. Але я повніший за тебе. Довше заживало. Ти худий. Може, пройде й швидше. А втім, хто його зна. Як у кого. Горілку п'єш?