– Такого не може бути, – заперечуєте ви на правах того, що в хірургії теж не вперше і теж дещо бачили і знаєте.

– Я тобі кажу, було. Добряну не бреше.

– Це могло бути, – втручається третій товариш, про якого у вас склалося враження, що він взагалі глухонімий. – От у нас, у районі, випадок трапився. Я лежав у палаті з одним інженером. Молодий, років ваших, – показує він на профіль Байрона. – Теж прооперували. Чи то перитоніт, чи то резекція. Словом, заходить до нас у палату професор. Все чин чином. Не сам. З асистентами. Медсестрою. «Ну, як?» – питає він інженера. «Дякую. Добре, – каже той. – Тільки, коли сплю, мене якісь дивні звуки переслідують. Наче десь годинник цокає». – «Не може бути, – каже професор і прикладає вухо до живота хворого. – Так і є. Я так і думав», – заявляє перелякано він. «А ви чули, Юлію Вікторовичу, ці сторонні звуки?» – звертається він до свого доцента.

Доцент і собі прикладається до живота, але через стетоскоп. Дивимось, а у нього раптом очі починають лізти на лоба. Він так страшно дивиться на мене, що я подумав, чи не розійшлися у мене несподівано на животі шви, як колись на новокупленому костюмі.

– Міна, – підняв він на професора очі. – Міна уповільненої дії. Цокає, як годинник.

– Чому ви думаєте, що міна? – запитав професор.

– А що може так цокати, крім міни?

– Сам годинник, – відповів професор, – і я дуже радий. Вашу руку, пацієнте, і ваше ім'я.

Той йому подав те і друге. «Кріпіться, – сказав професор. – Я його цілий тиждень шукав, Я все міг думати, але щоб мій годинник потрапив вам до кишечника, такого я уявити не міг. Я його знайшов, я його й дістану, – сказав упевнено професор, по-войовничому піднімаючись з стільця. – Мене тільки цікавить одне, доценте, хто його туди зашив і що це за нерозумні жарти. Адже я годинника, здається, поклав в ординаторській, а цьому хворому операцію робили виг?!»

Обличчя доцента покрилося, як поле, маками. «Ну, гаразд. Все це в наших руках. На операційний стіл його і негайно».

– А може, я з тим годинником якось переживу? – ледь не плаче інженер. – Я вам, професор, заплачу.

– Дорогий мій, – каже професор, – для мене не годинник цінний, а напис на ньому. Це ж від самого міністра. Аби не це, я б вам і двох не пожалів.

Словом, хлопця прооперували того ж дня.

І що б ви думали?

Чорний зробив невеличку паузу, і в палаті стало тихо-тихо, як у чоботі.

– Ніякого годинника там не було? – порушив тишу Байрон.

– У тім-то й річ, що годинник був. Але не професорів, а операційної медсестри, – відповів Чорний.

– Та це що? – втручається Затулидірковський. – От і зі мною стався випадок. Так це усім випадкам випадок. Професор одному хворому у кишечник штучне око зашив.

– Древній, як світ, анекдот, – кажете ви з неприхованою до нього неприязню.

– Це не анекдот. Ви послухайте.

– Ну, ну? Цікаво!

– Поклали його в нашій палаті. Ось на цьому ліжку лежав, – показує на своє ліжко Затулидірковський. – Хлопець здоровий. Червонощокий. Молоко з суницями. Як близько підійдеш, так від його щік і сам нагріваєшся. А це... Минув день, минув другий, В'яне чоловік. Шкіра, як он у діда, – показує він на Добряну. – Хоч на барабан чіпляй. «Як справи?» – питають його. «Погано, – каже. – Як ходжу, то у животі щось клацає». Скликали консиліум. Прикладали трубки й до живота, і до вуха. «Нічого не чути», – кажуть. Він тоді підводиться і як трясоне животом, а в ньому – клац-клац. Наче там хтось затвором берданки грається. «П-с-с!– каже професор. – Ану сюди настільну лампу і рефлектор». Просвітили його. Професор як глянув, тут і знепритомнів. Йому нашатирний спирт до носа. Уколи якісь. Ледве відкачали діда. «Що таке?» – питають. А він їм у відповідь щось по-латині. Потім мені медсестра переклала. Сказав, щоб очі в цьому місці були, вже бачив, а щоб зуби... Рідкісний випадок і в медицині досі не відомий. Прооперували хлопця. До тих зубів, а то звичайні щелепи з нержавіючої сталі. Чиї – встановити зразу вдалося. Старшої медсестри. Кажуть, як погасло в операційній світло, вона крикнула: «О боже, а скарай їх!» Це про електриків, а зуби випали. Так і зашили їх. У темноті. Коли це приходить професор і питає: «Ну, як операція?» – «Успішно», – відповідають. «Зуби вийняли?» – «Вийняли». – «А око?» – «Та нехай, кажуть, там залишається, воно ж кругле! Не хотілося сліпу кишку різати. Шкоди ж не завдає». А професор як розкричиться. «Негайно, – каже, – поки він від наркозу не відійшов, назад його в операційну і око виймайте». Вийняли і те око в хлопця. Кишка як була сліпою, так і залишилася. І що ж виявилося? Воно не просто штучне око було. А там був схований якийсь південноафриканський діамант, що світився синім полиском навіть уночі. Двадцять чи тридцять каратів. Капітал. Кажуть, професор його від жінки ховав. І носив в очній роговиці – це було єдине місце, де дружина не могла тих коштовностей знайти. Отака історія, – закінчив Затулидірковський. – На власні очі все бачив. Хворий зміг би підтвердити. Та, на жаль, він третьої операції не переніс. Коли йому сказали, скільки той діамант коштував, так він одразу зомлів і вже не відійшов. Пережити такого не міг.

– Е-е-е! – махнув рукою Добряну, який весь час її тримав, як мікролокатор, біля правого вуха. – Зі мною лежав у палаті одесит. Розписаний і розмальований, як картина. З голови до ніг. На грудях хрест. На хресті розіп'ята тьотка гола. На головці хреста біля голови льотки – орел. З боку хреста чорт. Ласиться на тьотку. На плечах котячі морди. На лівій руці біля плеча, нижче ліктя, тьоткина голова, а нижче голови – книжка. У книжці лежить меч і свічка горить у підсвічнику, наче в капельниці. І браслетом написано: «Бог – не фраєр – все простить». На правій руці – тигр кинувся на дядька і гризе. На ногах. На одній написано: «Вони втомилися, але до ресторану дійдуть». А на лівій: «Жду таксі». На пальцях ноги – три персні. Навколо пупка печатка і слова маду Одеса.

– Made in Odesa! – підказуєте ви.

– От, от, «маду Одеса». По них якраз шва пройшла. Одесит як розплющив очі після наркозу, глянув собі на живіт, а тоді як закричить:

– Ух, партачі! Такий почерк зіпсували. Чиста ж латинь!

А тоді упав на подушку і як розреветься. Плакав, як дитина. Жаль було на чоловіка дивитися. «Так шрифт зіпсували, – заголяв він весь час собі сорочку і дивився на живіт. – Такий шрифт міг робити тільки Зурочка Факторович із Дерибасівської», – сказав він і помер. Шрифт швою зіпсували хірурги. А ти кажеш – око? За око не обидно й умерти. А тут чоловік за шрифту помер. Та ще й хоча б ради нашого, а то через той, латинський.

Вже коли ви йдете на поправку і більшість часу проводите біля дзеркала у ванній чи туалетній, пригладжуючи і змащуючи водою свою чуприну, й сумно думаєте: «Невже завтра випишуть додому, а Люба тільки післязавтра заступає на пост?! А я так і не встиг їй залишити своєї адреси», – вас справді виписують додому.

– Тепер все позаду, – кажуть вам лікарі.

Ви сумно посміхаєтеся, бо чудово розумієте, що вони мають на увазі. Позаду: горілка з перцем, столична, екстра, шотландське віскі, бренді, плиска, кубинський ром і навіть знаменитий «Арарат». Позаду: лікери, настойки, вина – сухі, десертні, кріплені. Позаду: борщі, біфштекси, ромштекси, беф-строганови, битки, січеники, шашлики, рубці, язики, голубці з м'ясом, печінка, нашпигована салом, свиняча грудинка з яблуками і ще багато різних дивовижних речей, які придумали, але вже не для вашого шлунка, кращі уми і гурмани людства.

– А що ж попереду? – цікавитеся ви.

– Усе! Живіть, як жили, – повнокровним і повноцінним життям...

Жити повноцінним – це означає їсти: яйце в мішечку з картопляним пюре № 191, кисіль із солодких фруктів № 1352, суп-пюре із зеленого горошку № 50, суп молочний геркулесовий № 61, зрази парові, фрикадельки парові, котлети парові, суфле парове, пудинг протертий, вареники пережовані, пюре з буряка, желе молочне № 367/149, сир протертий. Збожеволіти можна, думаєте ви і заявляєте: