– Та начебто ні.

– Ну, тоді за місяців вісім пройде, якщо не утворяться свищі. А я провалявся рівно дев'ять місяців і один день.

– З апендицитом?

– З другим.

– Як це з другим?

– А от так. Про людей з двома серцями чув?

– Ну!

– А от є люди з двома апендицитами. Мені, наприклад, перший вирізали в районній лікарні. Виписали додому. Все, як не може бути. А в мене ті приступи ще гірші...

«Точнісінько як у мене», – закрадаються у вашу душу, як коти до мишачих нір, сумніви.

– Ніби хтось мені всередину заліз і звідти ножами штрикає. На світ хоче пробитися, – продовжує новоприбулий. – Помираю. Мене на літак і сюди. Хірург, той, що робив першу операцію, теж зі мною. «Що сталося?» – його питають. «Другий апендикс, – каже, – в товариша. Перший сім днів як вирізав, а другого не помітив. Рідкісний випадок у медицині... » Да-а!

– Вигадка, – заперечуєте ви. – Такого бути не може.

– Ти мені кажеш. Я на своїй шкурі переніс. То, може, у таких худих, як ти, двох не буває. А в мене було два. Сам хірург казав. При мені. Професор ще на нього так глянув, а тоді, як зараз пам'ятаю, каже «Мда-к-с-с! Це й справді рідкісний випадок!» Потім про щось пошепталися й кажуть: «Ну що ж, будемо шукати того другого».

– Мабуть, не знайшли першого, – не здаєтесь ви. – Двох апендицитів не буває.

– Кажу: в мене було два. Сам бачив. Обидва показували.

– А тепер?

– Що – «тепер»? Тепер нема жодного. Обидва вирізали. Другий аж до діафрагми приріс.

– А тепер з чим лежите?

– Та-а!

– А все ж?

– У тебе коли-небудь болів зуб?

– Ну!

– Знаєш, що це за біль?

– Не питайте. Голову хочеться відірвати, так болить.

– А тепер уяви собі, що болять усі тридцять два зуби одразу. Але не в роті. А в тому місці, через яке гланди не рвуть. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів, – кажете ви.

– Отож-то й є, – киває головою він. – Або візьми такий випадок. Якось до нас привезли одного шофера. З нашого-таки радгоспу. Я у радгоспі головним бухгалтером. Сиділи хлопці дома, за столом, чарку пили. Шофер взяв, мабуть, грамів тисячу п'ятсот, і тут у нього приступ. Він сюди, хірург його на стіл, а через хвилин сорок поклали ось на твоє ліжко. А ми його питаємо:

– Ну, як воно?

– Та, каже, чепуха. Аби ще грамів триста, то можна й другий апендицит вирізать. Видно, в нього теж було, як і в мене, два... Лежить собі, анекдоти править. Вранці до нього лікар.

– Як самопочуття? – питає.

– Погано, – каже.

– Нічого, потерпіть, – заспокоює його хірург – Зараз дамо вам укольчик.

А він:

– Мені, доктор, не укольчик потрібний. Мені б похмелитися...

– От так. А ти кажеш! Апендицит! От і в тебе, ясна річ, два їх. Тепер, мабуть, жодного не залишилось, а втім, хто його зна... Все у руках хірурга, як і твоє життя, – він повертається на бік і через хвилину засинає, як блудний син після щойно прийнятої ванни.

«Блокада», як правило, розпочинається тоді, коли у вас відкривається «другий фронт»[16]. Блокада – це той післяопераційний період, якого найбільше бояться хірурги і менше всього ви, не знаючи, чим для вас це може скінчитися. У цей час за ваш організм медики вже не думають, не переживають за ваші шви і дренажі на животі, їх цікавлять тільки мікроби, бацили, гонококи, стрептококи й інші мало відомі вам речі, яких ви, хоч скільки вже лежите в лікарні, на свої очі ні разу не бачили. Тепер мета медицини – не дати можливості десанту бацил висадитися в тилу вашого організму і при першій висадці знищити їх новими і ще більшими порціями таблеток та ін'єкцій.

Коли ви вже чітко уявили собі, що таке «блокада», то вам не менш цікаво знати, що ж таке «другий фронт». «Другий фронт» – це той момент, коли вас рятують від перитоніту, а у вас раптом з'являється двостороння пневмонія. Першою її ознакою є несподівана поява в палаті величезного страховиська, яке чимось скидається на дальнобійну гаубицю (це пересувна рентгенкамера). Як тільки ця штука повисне над вами і націлиться прямо в грудну порожнину і прозвучить команда: «Замри», – так і знайте: підготовка до наступу на «другий фронт» розпочалась. Десант десь у районі грудної порожнини висадився.

Другою ознакою двосторонньої пневмонії є масова поява не відомих вам досі лікарів, професорів і консультантів.

– Доктор Штоф, – несподівано як і появляється, так і відчеканює по-офіцерськи кожне слово невеличкий на зріст чоловічок, схожий на гнома, але посаджений на значно калорійнішу дієту. – Кому потрібна наша консультація? За ким зайняти чергу?

Коли перша екскурсія залишає вашу палату, доктор Штоф підкочується до вас на коротеньких ніжках і запитує:

– Вам, молодий чоловіче? На що скаржитесь?

– Біль у грудях, тиск у скронях, перебої в серці, висока температура, трясе, морозить і...

– Тільки не строчіть, як. з кулемета, – перебиває він. – Не все зразу.

Доктор Штоф обмацує вас товстими, з однією ямочкою, пальцями, які нібито складаються не з трьох, а з однієї фаланги. Його стетоскоп, здається, з'єднаний з окулярами. Він робить вигляд, що дуже уважно вас слухає, але з усього видно, що йому за ці консультації нічого в хірургії не платять, і в бухгалтерській відомості він розписується зовсім в іншому місці.

– Хто вас веде? – запитує він, закотивши під лоба свої великі, круглі (під окулярами) очі.

– Доцент Місюрський, – доповідаєте ви. – Гвідон Іванович. Пробачте, навпаки: Іван Гвідонович. Гвідон Іванович це я.

– Який прекрасний збіг, – каже доктор Штоф. – Вам, молодий чоловіче, пощастило. Місюрський – чудовий спеціаліст. Він, здається, першим апендикс не зашиває, а клеїть. До нього не кожний потрапляє, але коли потрапляє, то хворий його пам'ятає все життя, – Штоф повертається на сто вісімдесят п'ять градусів до медсестри, і в одному з куточків губ спалахує ледь помітна посмішка, зовсім не схожа на ту, яку ми називаємо іронічною.

– Прошу попередити доцента, – каже він медсестрі. – У молодого чоловіка відкривається «другий фронт». Підготовка йде серйозна. Організм треба негайно блокувати: термопсис, нітросорбід, окситетрациклін і валокордин. Ви, сестра, зрозуміли, що сказав доктор Штоф?

– Я вас зрозуміла і записала, – відповіла медсестра. – А що з уколів?

– Дайте йому кофеїнчику і димедрольчику. Можна й олететринчику...

– Професор Власюк, – раптом вбігає старша медсестра і щезає з палати з такою швидкістю, ніби її ззаду хтось з усієї сили смиконув за халат.

– Доброго дня! – вітається вищий, ніж середнього зросту, худорлявий чоловік у шапочці значно меншого розміру, ніж голова. Професора Власюка супроводжує величезний почет терапевтів, хірургів, аспірантів, асистентів, медсестер і того медперсоналу, який завжди добровільно приєднується до професорського ескорту, аби довести, що вони з професором на короткій нозі.

– Ну, що в тебе, орел? – звертається він до вас ще живою, незважаючи на латинські терміни, мовою і тут же, не даючи вам відповісти, додає: – Я все знаю. З історією знайомився.

Він постукує вас худими крючкуватими пальцями по ребрах і промовляє:

– «Другий фронт» ще не відкрито, але підготовка йде.

Ви догадуєтеся, що пневмонія наступає.

– Як перистальтика?

До нього в ту ж мить простягується декілька пар рук, озброєних імпортними фонендоскопами. |

– Ми стара школа, – гордо каже він. – Цією технікою не користуємося. Це тепер молодь боїться вухо прикласти до живота, Інтелігенти. Мені рушника.

Декілька пар щік спалахують здоровим молодим рум'янцем. «Оце, видно, і є "інтелігенти"», – думаєте ви, не спускаючи очей з рожевих щік.