– Я тут безсилий, – каже лікар, щупаючи вашу очереватину. – «Обличчя Гіппократа». Загальний перитоніт. Зверніться до того, хто оперував, – каже він.

– Доцент, – ледь вимовляєте ви. – Місюрський. За рекомендацією Фартушняка. Мого товариша. Я більше до нього не хочу, – заявляєте ви крізь сльози. – Він доріже мене.

– Не доріже, – запевняє лікар. – Тепер він не знатиме ні сну, ні вихідного. Тільки до нього, і ні до кого іншого. Інший спише в архів разом з хорошим протоколом. Повірте мені, – хірург дає зрозуміти, що вас спишуть в архів і для проформи потримають не більше трьох днів у небажаному, як для вас, так і для ваших родичів, вигляді.

Коли персонал лікарні дізнається про ваше лихо, починається щось неймовірне.

– Мічений?! – дивується няня. – Я ж його вчора виписувала. Що трапилось?

– Кажуть, скальпель зашили, – чуєте ви і тільки тепер розумієте, що інколи легенди народжуються раніше своїх героїв.

– Що з ним?

– Повторна операція. Два тампони зашили хлопцеві і одні ножиці. Якраз в операційній світло погасло, – долинає до вас крізь підсвідомість.

– Господи, скарай тих електриків. Скільки тепер через них люди страждають, – бідкається няня. – Це ж він не виживе?

– Навряд, – каже чергова медсестра з санпропускника.

– На рентген, – чуєте ви знайомий голос доцента. Ви розплющуєте очі і дивитеся на нього поглядом благородного оленя перед дулами дубельтівки.

– Іване Гвідоновичу, невже справді ви мені ножиці зашили?

– Не говоріть дурниць, – каже молодий і вродливий доцент, якому (так вам здається) стояти не біля операційного стола, а на виставці мод, демонструючи елегантні костюми, і фотографуватися для журналу «Силует». – Треба було грілки не класти. Це прискорює перитоніт.

– Звідки я знав? Я ж не лікар.

– Не треба займатися самолікуванням.

– Все ясно, – притискуєте ви важкі повіки очей і звідти вичавлюєте дві скупі, як монети для жебрака, сльози.

До палати знову заходить доцент. Ви чекаєте його першого слова.

– Ну що ж, я буду з вами відвертим, – холодно каже він.

– Лікарю, шанси якісь є?

– Із тисячі один.

– Як у лотереї? – кажете ви.

– Як у лотереї, – механічно повторює доцент, думаючи про щось своє. Може, навіть про те, що його чекає, якщо ви більше його не побачите. Вам легшає. Невже судити будуть? Не треба. Він же не хотів.

– Дозвольте, я попрощаюсь з дружиною, – просите ви, як в'язень, засуджений до страти.

Доцент виходить.

– Ну що ж, дорога моя, мабуть, більше не побачимось. Шансів нема. Із тисячі один. Вибирати ні з чого.

– Золотце, не кажи так, – крізь сльози і фарбу ридає жінка.

– Я тебе про одне прошу, – продовжуєте ви. – Зараз не плач. Економ сльози. І ще одне: Не виходь заміж...

– Не вийду, Гвідя, – тихо говорить вона.

– Хоч у цьому році...

– Я витримаю, – заявляє вона і раптом кидається до вас в обійми... І сльози, гарячі жіночі сльози, не розведені ні на чому, крім імпортної фарби, заливають вашу чисту полотняну сорочку з квадратним чорним штампом на животі: «Лікарня».

– Дивись. На цей раз приглядайся. Зважуй. Вибирай. Досвід уже маєш. Синові батька не буде, але... Не дозволяй йому слів... Ну, тих, що в пресі заборонено писати. Щоб не казав тобі їх при хлопчикові. Бережи його...

У палаті, як у п'єсі, з'являється коляска й операційна медсестра.

– До побачення, – кажете ви, як завжди кажуть люди, вибираючись у далеку дорогу.

«Як би мені хотілося тебе обійняти, хоч раз, – думаєте ви, дивлячись на жінку такими очима, як за день перед одруженням. – І тебе, і сина, і рідних, і медсестру, яка так тихо везе мене по коридору».

– Не плач, – тихо просите ви дружину, яка біжить поруч коляски. – Не плач, я ще вернусь, але, може, не в такому свіжому вигляді. Чи не так, лікарю? – кажете ви до асистента, який з нетерпінням очікує вас на порозі операційної.

– Так, – заспокоює він.

– Бережи сина. Як виграєш у «Спортлото», пошли червінця матері, мені купи пару вінків, на решту постав пам'ятник і синові поклади гроші на кооператив. Йому з моїх заощаджень ні копійки. Хай сам заробляє, – гукаєте ви з операційної, але останніх слів вона не чує.

– Добре, добре, – шепчуть її солоні, як у юнги, губи. – Тільки за «Спортлото» я не певна. Якщо не виграємо, пробач мені. А заміж я вийду. Якщо ти так хочеш.

– Дорога моя, – шепчуть з ніжністю ваші пошерхлі губи, як колись у перший день після весілля. – Найдорожча моя. Ти знову зі мною. Отже, я народився вдруге. Аби ж тільки вижив.

– Тепер уже виживеш, – каже дружина, тримаючи вас за руку, як під час першого побачення.

Рука в неї, незважаючи на «Нектар», пошерхла. Кухня дає про себе знати. «Вийду звідси і митиму посуд. Носитиму картоплю з магазину, з базару. Якщо тільки лікарі дозволять. Білизну в пральню здаватиму. Чоботи і черевики на ремонт. Відвідуватиму хімчистку і побуткомбінат. На Восьме березня куплю нарешті той золотий годинник, що обіцяв подарувати, як народить сина. Вона свою обіцянку виконала. А я?.. Всі ми, чоловіки, свині. Може, не всі. Може, є кращі. Але я такий», – думаєте ви.

– Ти сьогодні щось їла? Давно ти біля мене? Уже день? Ножиці у животі були?

– Які ножиці? Що ти вигадав? Он доцент на тебе сердиться. Каже, взагалі товариш несерйозний. Про це все хірургічне відділення говорить.

– Хіба ж це я вигадав?! Мені няні розповідали, коли переодягали мене.

– Звідки няням знати? Та й мало чого няні скажуть. А ти?

– Що я?

– Що ти?! Рота роззявив і... – вмовкає раптом вона: «Я ж дала слово: мовчатиму, як риба. Свіжоморожена. Як камбала в целофані. Йому ж хвилюватися тепер не можна. Що ж я роблю?»

Але сніжка уже кинута і котиться по схилу гори, переростаючи в лавину.

– Знаєш що?! – наливаєтеся ви кров'ю за допомогою «капельниці». – Якщо ти прийшла сюди, щоб доконати мене, то можеш забиратися геть. Негайно...

– Не сердься. Ти тільки спокійно вислухай мене. Я ще раз тобі хочу нагадати, що таким бути не можна. Для чого ти доценту сказав, що ти завсектором імпорту в універмазі? З якого це часу? Ти без цих коників не можеш?

– Ти чого сюди прийшла? – тепер уже цікавитеся ви. – Щоб вимотувати мені нерви? Чи, може, уже знайшла собі?! Тобі більше інвалід не потрібний?!

– Не говори дурниць! Як тобі не соромно?

– Іди звідси. Я тебе прошу. – Ви заплющуєте очі. «Я не хотів. Палата тому свідком. Вона сама почала. Перша. А я ж хотів якнайкраще. Але хіба з нею це можливо?!»– вистукує гіпертонічний пульс у ваших скронях. Дружина, розмазуючи туш і пудру на щоках, виходить з палати, як із зали суду.

Тільки тепер ви відчуваєте, що лікарі не на жарт кинулися вас капітально ремонтувати, хоч і гарантійних талончиків не дають. Всі сили кинуті на різні там стрептококи, стафілококи і кишкову палочку, яких навіть двічі перепаленою цеглиною з одного маху не заб'єш. А ще ж он стоїть пляшечка неокомпенсану.

– Цікаво, а для чого це?

Ви берете у руку посудину і читаєте: «6%-й стерильний розчин понівініл-пірамідону в дикстрозному розчині ізонічної крові».

Як все ясно, все зрозуміло, доступно навіть такому смертному, як ви. Ясніше не скажеш, хоч би хотів.

Хіба що так: «Між странгуляційною і обтураційною непрохідністю колон асценденс із вентральної мезодерми формується дві ламіни перієталіс і вісцераліс, з'єднуючись з мезенхімою, не утворює ні однієї брижейки, як мезентеріум дорсаліс, так і мезентеріум вентраліс. Але при ілеоцекальній інвагінації, яка складається з п'яти-семи циліндрів і дивертикула Меккеля, спостерігаються хронічні й рецидивні форми інвагінації». Це хоч зрозуміло. Не ясно тільки, які функції виконують у вашому організмі циліндри.