– Тільки цього не вистачало. Може, уже перитоніт. Блював?

– Ні, – хитаєте ви головою.

– Але хоч тягло?

– Не пам'ятаю – спав.

– Я тобі заздрю. А я ледве відходжу. Посиділи вчора з Айвазовським.

– 3 ким? З ким? – цікавитесь.

– З Айвазовським. Ну – доцентом. Це я його так назвав. Тонкі руки, точні рухи. Хірург – першого класу. Майбутній Пирогов і Греков. Онук Коломійченка. Руки ніжні. Від двадцятип'ятиграмової чарки тремтять. Уявляєш? Але це не головне. Коли робить операцію – збирається в один клубок, як їжак. Нерви напружені, але міцні. Негайно замовляй таксі. Ніякої швидкої. Можуть завезти не туди, куди треба. Їдь тільки до нього. Він чекатиме. Оперуватиме особисто. Чув? Особисто. Хочеш – під місцевим наркозом, хочеш – під загальним. На твій розсуд.

Ви щось силкуєтесь сказати, кілька разів вичавлюєте з себе щось на зразок «але», та він нічого не хоче слухати, а тільки каже:

– Ніяких заперечень. Приїжджаєш туди. Заявляєш: гострий апендикс...

– Апендицит, – поправляєте ви.

– Не має значення. Що кому подобається. Справа смаку. Кажи – гострий, і край. Пече, ріже, нудить. Для більшої переконливості кажи, що ще й штрикає під ложечкою і аж у вусі віддає. Питатимуть, де працюєш. Кажи – у торгівлі.

– Ти що?

– Не «що», а те, що чуєш: у торгівлі. В універмазі, у відділі шапок і дамських капелюхів. Якщо питатиме не хірург, а хірургиня, скажи: завскладом імпорту – кофточки, гарнітури й подвійні французькі пеньюари[11], переважно рожевого й голубого кольорів. Інших не буває.

– Пробач, – малоінтелігентно перебиваєте ви його. – Але яке я до цього маю відношення? І взагалі, до чого тут пеньюар, коли в мене апендицит?

– Ти не зчиняй дебатів, як кажуть в Одесі. Ти жити хочеш? Вижити хочеш? Так от: ти або завсектором шапок, або завскладом універсальної бази. Ті труби, які ти випускаєш, нікого в хірургії не цікавлять. У медицині вони, як ти знаєш, не застосовуються. Навіть для продування.

– А якщо? ..

– Ніяких «якщо». Думаєш, вони почнуть одразу натякати? .. Абсолютно. Лікарі мають такт. Вони переважно люди з вищою освітою. Доцент тим більше. Захистив же дисертацію. Сам. Без мами і без дяді. Клявся. Якщо ж хто й натякне, то хіба що перед самою випискою, після операції. Не раніше, як знімуть шви.

– Ти ж казав, що будуть клеїти...

– Це ж усередині, а на животі шиють.

– Гаразд, а що я скажу тоді?

– Даси телефон. Мій. Кумекаєш?

– Не зовсім.

– Дивак-чоловік! Даєш їм мій телефон. Вони мені дзвонять, питають тебе...

– А що ж скажеш ти?

– Я скажу, що ти помер. Передчасно, мовляв, виписали, занесли інфекцію, і все таке інше... Та ти не хвилюйся. Хай тобі ні голова, ні живіт не болять. Будь певний, одразу замовкнуть. Хоч не назавжди, але більше не телефонуватимуть.

Це вас трохи заспокоює. Бо все звучить справді переконливо й просто.

– Ну, гаразд, – погоджуєтесь ви. – А ти з тим доцентом точно говорив?

– Як оце з тобою. Тільки ще ближче, не по телефону. Я йому розповів про твій апендикс. Намалював клінічну картину. Він аж за голову взявся. Каже: «Вези негайно. Це те, що треба. Мені під тему... » Словом, їдь і не задумуйся. Він на тебе вже давно чекає. Проси загальний наркоз – не відмовлять. Тільки ж дивись не підведи. А то я виявлюсь брехуном. Ну, будь! На третій день після операції забіжу...

Він кидає трубку, і ви чуєте, як холодний піт спочатку покриває вам чоло, а тоді вже квадрант живота.

Саме над цим ви й замислюєтесь, одержавши свіжовипрану форму, яка складається з сорочки, халата і однієї пари тісних кальсонів з великим чорним штампом «Лікарня № 7» на лівій половинці того місця, яке в медиків чомусь називається pelvis major[12].

– Візьми себе в руки, – кажете ви самі собі, намагаючись з першого разу потрапити тремтячою ногою в холошу кальсонів.

– Не хвилюйтесь, – по-материнському каже вам няня.

– Я не хвилююсь, – запевняєте ви її, хоч самі в цьому трохи сумніваєтесь.

– Тоді не спішіть. У вас операція не складна. Спішити нікуди. Встигнете, – няні завжди говорять більше, ніж їм слід, але це зовсім не тому, що всі вони базіки. Просто їм хочеться перед кожним новим пацієнтом здаватися якщо не лікарем, то принаймні медсестрою. Бо няні належать до категорії тих професій, про яких онуки чи діти в дитсадах або школах не вигукують з гордістю: «Моя мама – няня», а самі вони не заявляють про це з гордістю в масових товариствах чи на батьківських зборах.

Але ми, здається, трохи відхилилися від основної теми, Тим більше що нова форма вами повністю одягнена, хоч і не можна сказати, що вона ніби на вас шита і «сидить» на вас, як на солдатові надстрокової служби.

– Вам пощастило: сьогодні операційний день, – повідомляє вам радісно няня. – Але оперувати, – професійно додає вона, – вас одразу не будуть. Полежите день-два. Візьмуть аналізи, поставлять діагноз, а тоді вже... почнуть різати.

– А як прорветься? – запитуєте ви.

– Не прорветься, – пропускає вона вас у такий просторий ліфт, що в нього міг би заїхати трактор «Бєларусь» з причепом, . – Хоча у нас, у хірургії, всякі випадки трапляються...

Але ви вже її не слухаєте. У вас якраз починається психологічний процес, який вимагає мужності і хоча б пари таблеток триоксазину[13]. Процес внутрішньої боротьби і сумнівів складний. Перш за все ви собі кажете: «Візьми себе в руки. Будь мужчиною».

Поки няня уточнює в старшої медсестри, в яку палату вас покласти, ви стоїте й відчуваєте, що ще себе в руки не взяли і що у вас живе одна-єдина думка, чи не дати дьору через вікно з швидкістю балістичної ракети.

– У сьому палату, – чуєте ви нарешті голос няні, яка передає вас у руки медсестри, звісно, не в буквальному розумінні цього слова – адже ви ще тримаєтесь на ногах, хоча вже й не так певно. Ви робите перші кроки до палати й відчуваєте, що ноги у вас якось підкошуються й вибивають дріб, мало чим схожий на барабанний. Ви заходите в палату, де з кожного ліжка на вас дивляться по одному, по двоє очей (у декого вони перев'язані). «Мужні люди, – думаєте ви про них, – не те, що я». І тільки тепер, здається, берете себе в руки.

– Оце ваше ліжко, – каже медсестра. – Зараз няня принесе постіль.

– Номер тринадцять, старик, – гукає жовчний тип з підбитим лівим оком і струсом мозку третього ступеня. Але про його хвороби ви дізнаєтесь згодом.

– Дякую, сестричко, – переходите ви на пестливу форму звертання і, лагідно посміхаючись, тільки тепер помічаєте, що фігура у сестри – копія ранньої Бріджіт Бардо[14].

– У тебе що? – запитує один з тих хворих, яким хірургічні відділення давно замінили рідний дім і забезпечили тимчасову столичну прописку.

– Апендицит, – кажете ви і для більшої вагомості додаєте: – Гострий, – хоч цього діагнозу вам ще ніхто не встановлював, окрім вашого приятеля і няні, яка видавала вам обмундирування.

– Фі-ю-ю! – робить він рота трубочкою. – Серйозна операція! Умерти можна! Але ти не дрейф! Може, й виживеш, – зневажливо каже він і дає зрозуміти, що з вами йому нема про що говорити. Він висовує з-під ковдри ноги (на одній вашу увагу привертає шкарпетка, друга – боса) і майже торкається ними вашої подушки. Посмішка співчуття, що до цього непідробно грала на його обличчі, тієї ж миті поступається місцем байдужості і відвертої до вас зневаги.

– А у вас що? – звертаєтесь ви тільки до його профілю, який оддалік нагадує класичний римський.