– Як прізвище?

– Мічений, – відповідаєте насторожено ви.

– Ви-и Міче-ний?! – цікавиться здивовано він, ніби ви назвалися не Міченим, а щонайменше Александром Македонським чи Тамерланом.

– Я Мічений, – відповідаєте трохи з викликом ви.

– Гвідон Іванович?

– В житті і побуті. А за паспортом – Гедеон, – посміхаєтесь ви з виглядом людини, якій тепер нічого не страшно, бо не пізніше як післязавтра вас виписують і ви знову будете вдома.

– Дуже радий з вами познайомитися, Гвідоне Івановичу. Мені вас рекомендував товариш Фартушняк.

«Доцент, – раптом вистрілює у вас думка, як зернята достиглої акації, – друг мого друга».

– Так що нас хвилює? – питає накрохмалена шапочка з мідним волоссям і сідає поруч вас, кладучи вам на плече руку, ніби родич у першому коліні.

– Поступив з діагнозом «гострий апендицит», але я...

– Пробачте, – перебиває доцент Місюрський лікаря, який збирався вас виписувати. – Ви можете йти. Я це вже чув.

Лікар виходить. Доцент оголює вашого живота і, схрещуючи на вашому животі руки, з усієї сили тисне на правий нижній квадрант.

– Ой, – від несподіванки вигукуєте ви.

– Так болить?!

«Та ні, то я з переляку», – хочеться сказати вам, але ви тільки заперечливо киваєте головою: мовляв, не дуже. Доцент, обійнявши вас по-братському за плечі, уточнює:

– Значить, завсектором хутра й ондатрових шапок?

– Завскладом імпорту, – неприязно відповідаєте ви. – Бразільська кава, японські парасольки і цейлонський чай у металевих баночках.

– Це чудово, що ви перед операцією не втратили почуття гумору. Сподіваюся, під час операції ви його теж збережете?! – підводиться він.

– Як – схоплюєтесь ви так рвучко, ніби у вас ніякого апендициту нема й ніколи й не було. Ви кидаєтесь до виходу в пошуках того лікаря, який збирався вас виписувати.

– Як його звати?

– Юрій Антонович, – гукає хтось із хворих.

– Юрію Антоновичу, Юрію Антоновичу, – забувши про субординацію і етикет, хапаєте ви хірурга за накрохмалений рукав. – Що ж це виходить?! Ви ж казали – випишете. А цей товариш каже – на операцію...

– Це сказав доцент, – коротко, як в армії, кидає він, і його білий халат щезає в ординаторській за дверима. Ви залишаєтесь один на один зі своїми роздумами в коридорі і затуманеними очима дивитесь на вікно й думаєте:

«Якби не другий поверх, а так трохи високо».

Ваші роздуми перериває медсестра чи няня (це вже вас не цікавить).

– Прошу, – каже вона і професійним рухом садовить вас у коляску.

– Куди? – запитуєте ви.

– На операцію.

– Я й пішки дійду.

– Пішки не заведено. Ми зобов'язані хворих возити, – розвертає вона коляску, на якій після апендициту полюбляють кататися наймолодші пацієнти відділення.

В операційній вас кладуть на холодний, як дно морозилки, стіл з різними не зрозумілими для вас важільками й білими нікельованими штучками, голову засовують під залізну дугу і міцно прив'язують за руки й ноги.

«Ну, все, – кажете ви, – тепер не втечеш».

– Е-е, так, любий мій, не годиться, – раптом кажуть вам. – У сорочці навиворіт ми не оперуємо. Переодягніться.

«Є ще шанс», – підбурює вас внутрішній голос.

«А ноги?! – запитуєте ви в того голоса. – Та й не солідно. Хай для профілактики вже виріжуть. Кажуть же, не боляче».

– Іване Гвідоновичу, – звертаєтесь ви до доцента, який ходить перед самісіньким вашим носом, але поки що без ножа. – А ви собі вирізали апендицит?

– Ні, а що?

– Я так і думав. Швець завжди ходить без чобіт, – і ви заплющуєте очі, так і не побачивши, чим же все-таки вирізають апендикс: ножем чи скальпелем, і несподівано для себе засинаєте.

Прокидаєтесь ви від наркозу так само несподівано, як і засинаєте.

– Де я?

– У палаті, – чуєте ви знайомий голос.

– Води, – благаєте ви.

– Тобі ще не можна. Тільки губи змочи. Ваткою. Вологою. – І ви відчуваєте на своїх спраглих губах якийсь холодний квач.

– Жінко, ти? – нарешті впізнаєте ви свою дружину. – Приїхала? Це добре. Пропустили?

– Всього на декілька хвилин.

– Болить, – тихо і відверто повідомляєте ви.

– Нічого, потерпи. Найстрашніше позаду.

– Ти так гадаєш?

– Тобі ж сам доцент операцію робив.

– Хіба мені від цього легше?!

– Не легше, але... всі кажуть, він гарний спеціаліст.

– А для чого загальний наркоз? Апендицит же роблять під місцевим?!

– Кажуть, довго не могли знайти в тебе апендикса. Нібито й зовсім не було...

Ви мовчите. Згадуєте перші хвилини на операційному столі. Спочатку вас примусили переодягти сорочку, а потім? Що ж було потім?..

Знову перед очима туман, і ви тривалий час перебуваєте в такому стані, коли навіть наймолодша і найсимпатичніша з медсестер не хвилює вас, а рідна жінка в цю мить здається найдорожчою істотою, яка є на світі, і ви в душі даєте їй слово віднині бути вірним, чим би ця операція не скінчилася. Нарешті ви наважилися розплющити очі. Спочатку помічаєте людину у білій масці, на яку з двох зеленкуватих очей поволі витікають такі мініатюрні сльозинки, яких неозброєним оком одразу й не помітиш. Це ваша дружина. Ви. відводите погляд і спочатку зупиняєтесь на вікні, завішеному простирадлом, тоді на баночці, де колись був майонез, а тепер вода з квачиком.

Саме в цей час, коли вам хочеться продовжити незакінчений діалог з дружиною, на двох інших ліжках починають повертатися в світ ще два «наркотики», як тут називають тих, хто оперувався під загальним наркозом.

У перші післяопераційні хвилини хворих, як ніколи, цікавить цілий ряд досі ніким не розв'язаних проблем і питань. Тут вони ці питання ставлять гостро й безкомпромісно. Їх цікавлять саме ті питання, над якими ось уже тисячоліття б'ється людство, починаючи від Сократа і кінчаючи Іваном Валігурою з-під Житомира. Останній щойно вийшов з-під наркозу.

– Господи, де ти? – запитує він.

Спробуйте відповісти йому на це питання. Будь-які відповіді, навіть найкваліфікованіші, його не задовольняють. Правда, постова медсестра, в якої в атестаті з атеїзму, очевидно, «п'ятірка», на чергове запитання Валігури: «Боже, чи є ти на небі?» ствердно відповідає:

– Є, заспокойся, є, – і штрикає його в те саме місце, назву якого цнотливий редактор викреслює навіть тоді, коли його дати курсивом і латиною. Валігура деякий час дивиться на стелю тим поглядом, якого не назвеш допитливим і гарячим, і знову береться за своє:

– Мамочко, для чого ти мене на світ народила?

Ні медсестра, ні хірург (та, напевне, й доцент) на це питання відповісти теж не можуть. Валігура засинає.

Ви збираєтеся знову розпочати незакінчений діалог і теж не проти того, щоб поставити декілька питань, але в цю мить не витримує ваша дружина.

– Я більше не можу, – раптом заявляє вона. – Прийду завтра.

– Ти мені так і не сказала: у мене апендицит знайшли?!

– Знайшли.

– В руках хірурга не розірвався?

– Не знаю. Але мені знайома медсестра по секрету призналась, що в тебе був голубий...

– Який? – ви хапаєте її за руку й робите відчайдушну спробу здаватися перед нею бадьорим і мужнім.

– Голубий, – повторює вона.

– Голубий?– кажете з острахом ви, збираючись самі собі влаштувати ще один загальний наркоз, який у побуті іменується втратою свідомості.

– Ти не лякайся. Кажуть, це зовсім не страшно.

– Але я про такий не чув. Хворі розповідали про гострий, гангренний, флегмонозний, катаральний...

– Оце, здається, і є катаральний. Сестра казала, що його хірурги називають голубим. Таке трапляється дуже рідко. Майже ніколи.

– Дивно. Мабуть, тому й під загальним наркозом?!