В іншому салоні злодійських послуг – імені Франсуа Війона – директор Павло Скоробогатько (кличка Кватирник) повідав Папірусюку про непричетність його хлопців до цієї безглуздої крадіжки, що остаточно переконало слідчого в тому, що в музеї попрацював нелегальний злодій, справжній злочинець.

Наступного дня, тобто 19 вересня, як ти, безцінний читачу, уже знаєш, муляж із краєзнавчого музею знайшовся в Абрикосовій печері, і стало ясно, навіщо зломщик поцупив цю копійчану річ. Папірусюк поставив перед собою завдання будь-що розшукати викрадене яйце драконів. «І знайду. Якщо тільки, звичайно, воно не пірнуло в четвертий вимір. Якщо в четвертий, тоді – так. Кінець», – написав Михайло Булгаков у своїх «Записках на манжетах», втім, не про яйце. Папірусюк міг би повторити ці слова.

☼ ☼ ☼

Тобі, читачу, відомо, що Варлаам Оникійович, почувши від драконії Агнеси і її брата Інокентія Карловича про відвідування ченцями з монастиря святого мученика Святозавра Абрикосових печер у день викрадення, вирішив допитати цих релігійних туристів і для цього полетів до Жабенятинська на однокрилому літаку чарівника Акмуса.

А от що було в Жабенятинську:

Коли рожевий у червоний горошок однокрилий апарат приземлився на полі біля цього населеного пункту й Папірусюк вибрався з підвішеного під крилом замість бомби контейнера для невеликих вантажів, міліціонер розім'яв затерплі кінцівки гімнастичними рухами й потупав у місто. Зміркувавши, що головною визначною пам'яткою Жабенятинська є Гриньмасяльський замок і що туристи першим ділом оглядають саме його, Варлаам Оникійович попрямував до цього дійсно вражаючого пам'ятника архітектури.

Коли міліцейський полковник наблизився до його брами, з неї виїжджав лицар у гарнім обладунку на гарному коні. Це був не хто інший, як сам герцог Леонід Коліно – член Напівкруглого Столу, глава Гриньмасяльського герцогства, столицею якого є Жабенятинськ, і власник цього замку.

– Пане лицарю, добридень!

– Здрастуйте.

– Скажіть, будь ласка, у замку зараз є монахи-туристи?

– Так, вони оглядають замок і тепер пішли відпочити не березі ставка по той бік будівлі.

Входячи у ворота, Папірусюк сковзнув поглядом вулицею, що тяглася уздовж стіни замку, і побачив, крім іншого, гібридний автобус (то пак зібраний з деталей автобусів різних марок якимось механіком-франкенштейном). По сірому тлу автобуса йшов жовтий напис старослов'янським шрифтом «Святозаврівська обитель». Отже, це саме ті ченці, котрі йому потрібні.

Саме там, на березі мальовничої водойми, поверхня якої заплямована лататтям й обрамлена очеретом й вербами, ставка, від фауни якого пішла назва цього містечка, міліціонер поспілкувався із ченцями з монастиря святого мученика Святозавра.

– Точно Святозавра? – уточнює Ліва півкуля авторського мозку. – Не Святополка, не Святомира, не Святослава, не Свято...

– Гм. Це слово більше схоже на назву прадавнього ящера ніж на ім'я християнського святого, – зауважує, перебивши, півкуля Права.

– Так взагалі-то цей святий і був, можна сказати, ящером, – пояснює Автор. – Бо цей Святозавр був не людиною, а розмовляючим терентопським драконом.

– Християнський святий був драконом?!! – витріщила від подиву звивини Ліва півкуля.

– Дракон був християнським святим?!! – одночасно роззявила від здивування сіру речовину Права.

– Так, це дуже рідкісний випадок, гідний подиву, – погоджується з такими емоціями Автор. – Думаю, це єдиний у всесвітній історії християнства випадок, коли святим було визнано не людину, а тварину. Припускаючи, що його біографія може зацікавити безцінного читача, відразу її викладу, дуже стисло.

Святозавр вилупився з яйця 1767-го року. У молоді роки прочитав Євангелія й перейнявся християнською вірою. Щоби бути повноцінним християнином, здумав пройти обряд хрещення, і з тим проханням звернувся до православного священника Никона із Благовіщенського собору, що в Жорикбурзі. Той подивувався, що прохач не є людиною, і засумнівався: чи можна хрестити тварину. Але погортавши Біблію й інші святі писання, не знайшов там жодних вказівок, що забороняють хрестити драконів та решту розмовляючих створінь. І Святозавра було похрещено. При цьому він отримав християнське ім'я Іоанн.

Бажаючи, аби більшій кількості суб'єктів були притаманні християнські чесноти, дракон-християнин заходився проповідувати, як серед інших розмовляючих драконів, так і серед людей. У нього був хист промовця, тому його проповіді відразу зробилися популярними, поголос про нього – найдоброзичливіший – стрімко поширювався в народі, і послухати його приходило усе більше й більше охочих. Проповідував він не в храмі (бо, не будучи священником, не мав такого права), а просто на лоні природи.

Але не всім це подобалося. Були злісні святенники, релігійні фанатики, які вважали, що тварина, навіть така що розмовляє, не має права проповідувати, бо це, мовляв, виглядає пародією, глузуванням над вірою. Дракон, мовляв, має право бути жертвою святого Георгія, чи якогось іншого святого християнина, але аж ніяк не християнським проповідником.

Вони стали вимагати, щоби Святозавр припинив цю діяльність.

Він продовжував.

Вони стали погрожувати.

Він продовжував.

Закінчилося усе дуже сумно. 2 травня 1800 року фанатики підступно вбили дракона-проповідника, підсипавши отруту йому в їжу.

Для тисяч терентопських православних, які полюбили цього дивного вчителя, його смерть була великим горем. Незважаючи на протести злісних святенників, дракон був похований за православним обрядом. Послідовники Святозавра заходилися поширювати його проповіді, як у вигляді усних переказів, так і у вигляді рукописів. Так що навіть після смерті дракона продовжувала зростати кількість його духовних учнів.

Потім почалися чудеса.

Одного разу пропала маленька дівчинка: відійшла від батьків і десь заблукала. Батьки, їхні родичі й сусіди кинулися її шукати. Годинами прочісували околиці, але дитини не знаходили. Стомлена мати, присівши відпочити, на кілька митей заснула, і уві сні їй явився дракон Святозавр, який сказав, де перебуває крихітка. Мати відразу прокинулася, метнулася в зазначене місце й знайшла дівчинку.

Після до деяких хворих уві сні теж являвся Святозавр і казав, що молиться за їхнє здоров'я. І хворі зцілялися.

А бувало, що він являвся, знов-таки уві сні, до особистості, що загубила потрібну річ, і пояснював, де цю річ знайти. Особистість прокидалася й знаходила загублене.

Серед шанувальників Святозавра пішли розмови, що за такі чуда він гідний уважатися святим, а оскільки вмер насильницькою смертю, то ще й мучеником. Офіційна православна церква відмахувалася, мовляв, не бувало такого, щоби дракони...

Але кількість чудес накопичувалася, зростала й кількість православних, бажаючих канонізації хвостатого чудотворця, і врешті-решт, за майже півтора сторіччя після загибелі Святозавра, в 1947 році Терентопська православна церква офіційно визнала його місцевим святим мучеником, а тих що отруїли його православних фанатиків – нехристами, бо порушили важливу християнську заповідь «не вбий».

Тепер у православних храмах королівства можна побачити ікони святого мученика Святозавра, що відображають дракона з німбом над головою. Раніше дракона можна було видіти на іконах хіба тільки святого Георгія (або Юрія) Побідоносця, але як персонажа негативного, що простромлюється списом.

1952-го року біля міста Задвірполя, на одному з тих місць, де проповідувала ця особистість, був заснований монастир святого мученика Святозавра, або, трохи інакше висловлюючись, Святозаврівська обитель. У храмі цього монастиря теж, звичайно, є ікона хвостатого християнина. Автор зауважить про всяк випадок, що всі монахи там – люди, а не дракони чи інші розмовляючі тварини.

☼ ☼ ☼

От саме з цього монастиря були ченці, що, здійснюючи туристичну подорож на неспішному монастирському автобусі, котрий рухався не набагато швидше за людину-бігуна, ба може навіть часом і повільніше за чемпіонів-марафонців, після огляду столиці з Каменіаною та неспішного нічного рейсу опинилися в Жабенятинську й були допитані на березі ставка біля Гриньмасяльського замку міліцейським полковником Варлаамом Оникійовичем Папірусюком.