У романі Інокентія Карловича, як читач зрозумів, йдеться про те, що, мовляв, еволюція дійсно була, тільки відбувалася вона не випадково й хаотично, а згідно з планом Творця, і хід еволюції контролювали й коректували працівники Вищої Сили – ангели. У священних же писаннях немає докладної технології творіння життя, так чому б, мовляв, не припустити, що такою технологією й була еволюція. Якщо вважати, що для Господа немає нічого неможливого, то отже й еволюція можлива. Казати, що еволюція Господові не до снаги – це блюзнірство й святотатство.

Людство творило технічний світ поступово, еволюційно: спочатку винайшло кам'яну сокиру, за тисячі років – колесо і віз. Потім – паровози. Згодом – літаки. Ще пізніше – космічні кораблі. За час – персональні комп'ютери... І це протягом тисячоріч, століть, десятиліть, а не за один день чи один тиждень. Але ж людина створена за образом і подобою Господа, як кажуть священні писання. Із цього напрошується логічне припущення, що і прототип, тобто Господь, творив Всесвіт і життя не одночасно, а поступово, еволюційно.

Що ж до строків творіння, то тут не все визначено. В українській мові є слово «доба», що може означати 24 години, а може означати епоху, залежно від контексту. Знаючі люди говорять, що й у древніх мовах, на яких створювалися священні писання, так само. Тобто інформацію можна прочитати як «світ був створений за сім днів», а можна – «світ був створений за сім епох». Але якщо в добі, у першому значенні цього слова, тільки двадцять чотири години й не годиною більше, то поняття «епоха», «період», і «ера» не обмежені в часі й можуть означати сотні, тисячі, мільйони й навіть мільярди років.

По-третє, у романі «Ангел крейдового періоду» є присутньою досить оригінальна гіпотеза про вимирання динозаврів. Мовляв, динозаври наприкінці крейдового періоду вимерли не від зміни флори, не від епідемії, не від льодовикового клімату й не від падіння комети, як припускають інші гіпотези, а внаслідок масового самогубства. Відбулося це, нібито, через те що ангели, бажаючи прискорити процес інтелектуального розвитку ящерів, зробили якісь маніпуляції з озоновим шаром в атмосфері планети, так, щоб динозаври опромінювалися космічними випромінюваннями певної частоти, що викликають заплановані мутації.

Мабуть, ангелами або й самою Вищою Силою планувалося створити на Землі декілька видів розумних істот. Спочатку – розумних нащадків динозаврів, а потому – розумних нащадків пурґаторіусів, себто людей, безкрилих двійників ангелів. І щоб різні види розумних співіснували на одній планеті. Та не так сталося, як гадалося.

Дійсно, мозок у динозаврів став бурхливо розвиватися, вони, покоління за поколінням, стали розумнішати буквально на очах. І дорозумнішали до того, що усвідомили власну нікчемність, упали в песимізм та депресію, і, зрештою, додумалися й до самогубств. Бо надмірні роздуми (підкреслюю: надмірні) – ворог життя. Погано, коли суб'єкт мало думає, але коли думає ЗАНАДТО багато й напружено, теж недобре, бо може додуматись до якоїсь гидоти: чи то до самогубства, чи то до винаходу атомної бомби або іншої зброї масового знищення, чи то до «побудови справедливого й гуманного суспільства» методом нещадного уколошкання інакомислячих громадян, чи то до «збирання земель та з'єднання народів» методом війн із численними жертвами, чи то... (Можливо, бувають особистості настільки святі, що навіть надмірні роздуми їх не можуть бути шкідливими. Але щодо решти, історія часто-густо показувала, що надмірні роздуми особистостей не святих, то пак грішних, наприклад так званих вождів, призводять до бід, іноді навіть бід всесвітнього масштабу.) Усього має бути в міру, зокрема й роздумів, бо через надмірність можливі трагедії.

Навіть такі досконалі істоти, як крилаті чудотворці – ангели, з їхніми грандіозними «комп'ютерами», виявилися не гарантованими від глобальних помилок, навіть вони не змогли передбачити трагічних вивертів заумної психіки мізковитих динозаврів. Лише один вид ящерів був застрахований від зайвої самогубної свідомості – крилаті мутанти жвавоногих дзьобоносів, то пак – дракони. Мабуть, ангельський «ген крилатості» додав їм імунітету від надмірних роздумів і як наслідок самогубств. Завдяки цьому дракони, на відміну від динозаврів, дожили аж до нашого часу, правда тільки на дуже специфічних територіях, на зразок Терентопії.

Втім, якщо підійти до питання з наукової точки зору, то динозаври усе ж таки дожили до нашого часу, тільки за десятки мільйонів років вони сильно змінилися, і називаються птахами. Навіть звичайні горобці – це, з погляду сучасних вчених-біологів, теж найсправжнісінькі динозаври. Але оскільки на птахів такі ящери перетворилися ще до вищезгаданих ангельських маніпуляцій із озоновим шаром, то, як і дракони, пернаті літуни уникнули самовбивчих метаморфоз мозку, що згубили решту динозаврів.

Ну й, по-четверте, Інокентій Карлович у романі «розкрив загадку» деяких древніх грандіозних споруджень із багатотонних кам'яних блоків. Відповідно до роману, це залишки фундаментів ангельських гуртожитків.

От такий незвичайний роман утнув такий незвичайний письменник.

– Ці твої сухуваті теревені-коментарі, громадянине Авторе, нагадують довідник чи науково-популярну статтю, а не красне письменство, або, інакше висловлюючись, художню літературу, – дорікає Права півкуля авторського мозку, – і можуть бути нудними читачеві, що жадає художності.

– Так, – додає півкуля Ліва, – коментарі малохудожні й несмішні.

«Але, друзі мої, адже повідомив же я вам ще в першій главі цих заміток, що, можливо, жахливо набрешу. Ну й не заважайте мені», – написав Ф.М. Достоєвський у своїх «Зимових замітках про літні враження». Перефразую, каже Автор терентопських хронік, слова класика: але, друзі мої, адже повідомив же я вам ще в першому розділі цього так званого епосу, що місцями він нагадуватиме довідник, краєзнавчий або ще якісь. Тепер у читача два виходи: або, терпляче поглинаючи подібні сухуваті й не дуже художні теревені, продовжувати читання, хоча б із бажання дізнатися розгадки викрадення драконячого яйця, або викинути до біса цю книжку й ніколи не довідатися, хто й навіщо організував крадіжку, як велися розслідування й пошуки, й чим усе закінчилося.

– Або третій вихід, – прилучає Права півкуля, – ігноруючи та байдужо пропускаючи такі нудні авторські коментарі та теревені, читати лише ті фрагменти, котрі читачеві цікаві.

– Так, до речі, саме це я і мав на увазі, – бовкає Автор, – втуливши на початку коментарів цитату з «Трістрама Шенді» Лоренса Стерна.

Отже, Інокентій Карлович, схилившись над заповітною папкою, переглядав і, якщо треба, коректував деякі сторінки роману «Ангел крейдового періоду», коли зовні печери прошумів розкотистий гуркіт. Це що ще за залпи? – зачудувався дракон і, поклавши папку на клавесин, пішов до виходу.

Висунувшись із підземелля, екскурсовод виявив, що метеорологічна обстановка різко перемінилася: небо від обрію до обрію запнулося темною повстю хмар, що місцями висвітлювалися кострубатими іскрами блискавок. Ну, природно, осінь же як-ні-як. Напевно, туристів сьогодні вже не буде, подумав крилатий очкарик, розвертаючись для повернення до рукопису, і тут краєм ока «засік» рух на пологому схилі пагорба. Це дорогою з Жорикбурга до Каменіани переміщався вершник. Інокентій Карлович згадав дзвінок Грошенятка й затурбувався:

– Лицар. До мене? Знову доведеться битися?

Наїзник зупинився біля розвилки доріг, мабуть, прочитав вказівник, і його кінь дійсно повернув до Гірчичних печер. Засмучений дракон, склавши на грудях лапи, став чекати на незваного гостя.

При наближенні лицаря, Інокентій Карлович у колірній гамі його голови розрізнив зокрема помаранчеву та зелену барви.

Невже, сторопів екскурсовод, поправляючи окуляри на шорсткій морді; отакої, так це ж сам... Нівроку! От кого мав на увазі Джульєт Дездемонович, говорячи «найвідоміший лицар, велика цяця». Дійсно, велика цяця й найвідоміший лицар, бо глава держави, дійсно, теж є лицарем, і вже його-то знають усі в країні, навіть ті, хто лицарством не цікавиться. Тільки що ж йому від мене треба?