– Ні, я цього не знав, – зізнався я.

– А чи знаєш ти, що перед тим як академік, як би це сказати, Брюходухов опинився в засланні, він був повішений на майдані Панурґа? – продовжив хвастатися ерудицією мій напарник.

– Знаю, мені про це сам кат Інкогнітечко розповів.

– Та провисів на шибениці аж п'ять годин й, як би це сказати, дванадцять хвилин.

– Не п'ять годин й дванадцять хвилин, а п'ять годин й тринадцять хвилин, – поправив я.

– Дванадцять хвилин, я точно, як би це сказати, знаю, – наполягав герцог.

– Тринадцять хвилин, я знаю це з компетентного джерела, – сперечався я.

– Ну що ж, давай з'ясуємо істину, як би це сказати, старим лицарським способом, – сказав Харитон, дістаючи з футляра спис.

– Давай, – погодився я, теж оголюючи зброю»...

(Отут Автор Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу припиняє цитувати мемуари Річарда Неголеного, аби переки­нути свою увагу на інших персонажів у наступному розділі. Що ж до Річарда Семеновича Семенова й Харитона Артуровича Шмаркача – такі повні імена барона Річарда Него­леного й герцога Харитона, – то вони, покинувши колгосп, продовжили пошуки драконячого яйця в секторі номер два Те­рентопського королівства, котрий дістався їм для пошуків...

– Семенов, кажеш? – ловить Автора на слові Ліва півкуля його мозку. – Пам'ятаю, на сторінках цього так званого епосу вже двічі згадувалася людина з таким прізвищем, хоча й мимохіть. У двадцять першій частині «Функціонування слідчого» і двадцять другій «Державні Двері» є присутнім ім'я такого собі Бояна Семенова, жорикбурзького перукаря із салону «Що не сіємо, то пожнемо». Цей лицар Семенов чи не родич, часом, перукареві Семенову?

– Не родич, – відповідає Автор. – Вони всього лише однофамільці. У тридцять восьмому розділі за назвою «Письмена лівої ноги» я, між іншим, згадаю російсько-совєтського письменника Юліана Семенова. Отож заздалегідь попереджаю, що він теж не родич цим терентопським Семеновим, а лише однофамілець.)

10 травня – 16 грудня 1985 року.

Отже, увечері 20 вересня 1995 року в корчмі «Під Рятівною Мухою» двоє чоловіків – маг Акмус і корчмар Ісак Гільденштерн, – довідавшись про смерть кримінальника Бандюги, що ту новину приніс Джульєт Грошенятко, перези­рнулися, потім одночасно подивилися на дочку Ісака й скляний пивний келих у її руці, потім знову вп'ялися один у одного й одночасно ж пошепки вимовили:

– Здається, це та подія, на яку ми так чекали.

– Іншого такого випадку може й не бути.

Ці фрази й подальші діла були наслідком подій, що почали­ся за десять років до того. Тому, щоб вони були зрозумілі чита­чеві, він повинен одержати від Автора виклад оних подій. Для чого Автор ніжно хапає читача й разом з ним миттєво пережбу­рюється в корчму «Під Рятівною Му...»

– Нікуди пережбурюватися не треба, – заперечує, перебивши, Ліва пів­куля авторського мозку, – бо вищенаведені репліки й так були вимовлені Акмусом і Гільденштерном не деінде, а саме в цій корчмі.

 – Так, – підтакує півкуля Права, – для того, щоб перебу­вати в цьому закладі, треба не пережбурюватися, а залишатися на місці.

– Треба дослухати до кінця, а не перебивати! – дорікає півкулям Автор. – Я хотів сказати, що ми пережбурюємося у корчму «Під Рятівною Мухою» десятилітньої давнини, тобто в тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятий рік. То пак здійснюємо переміщення не в просторі, а в часі.

Людство поділяється на людей, які поки ще живі, і людей, які вже вмерли. Померлі становлять переважну більшість, а поки ще живі – незначну меншість. Поки ще живих настільки мало, що їх можна порахувати на пальцях двох рук (якщо кожний палець символізує мільярд особин; але це стосується часу написання даного тексту, а в недалекому майбутньому при темпах зростання населення для підрахунку знадобляться також пальці ніг, а потім і пальці іншого індивіда). Гора Еверест є величезною з позиції людського росту. Але в порівнянні з розмірами галактики розмір Евересту незначний настільки, що можна вважати, начебто його зовсім немає. Так і отут. Сучасна жива людина вважає, що живих людей на Землі величезна кількість. Але якщо порівняти їхнє число з гігантською кількістю вже померлих предків (особливо якщо враховувати геть усіх предків, включно з мікроскопічними одноклітинними), то число ще живих на цім тлі настільки мізерне, що їм можна знехтувати, сказавши, що живих майже що й немає.

Але сказане є правильним щодо ВСІХпомерлих. Однак вони у свою чергу теж поділяються на дві категорії. На тих, хто вмер ґрунтовно і чиє тіло перетворилося на порох, попіл, кістяк або мумію (безсмертну душу винесемо за дужки); і на тих, хто й після смерті зберігає людський вигляд і веде відносно активне існування. Друга категорія небіжчиків, як читач зрозумів, це вурдалаки, вони ж упирі, вони ж вампіри. Такі померлі, на відміну від перших, є не більшістю, а меншиною. Меншиною не тільки щодо тих, хто, померши, стали порохом, попелом, кістяком або мумією, але й щодо тих, хто поки не вмер. Навіть незважаючи на те, що вампіри можуть зберігатися й бути активними протягом сторіч і навіть тисячоріч, внаслідок чого їхня кількість повинна була б постійно збільшуватися, все-таки їх дуже небагато навіть у порівнянні зі стовідсотково живими. Проте зростанню їхньої кількості заважало існування протягом сторіч таких явищ, як осикові кілки й срібні кулі, під впливом яких вони переходили із другої категорії в першу.

Ці теревені Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, наваляв тут до того, що далі в декількох абзацах фігуруватимуть вампіри (про що Автор, якщо пам'ятаєш, безцінний читачу, попередив у попередньому розділі).

☼ ☼ ☼

Першим, хто почув голос посуду, був граф Дриґало.

Це трапилося вночі 10 травня 1985 року.

Українці десяте травня називають – русалчин великдень. Це одне з тих свят, коли відбуваються всілякі містичні події. Зокрема одна з тих ночей, коли вурдалаки виходять із могил та склепів.

Жорикбурзькі упирі, як звичайно, зібралися запівніч у корчмі «Під Рятівною Мухою», щоб насмоктатися крові. Тобто не справжньої крові, а сурогат­ної, себто коктейлю «Кровиночка», який до їхнього приходу виготовив гарний чорноволосий корчмар Ісак (або Іцхак) Гільденштерн.

 Граф Дриґало, досить відомий столичний вампір, сухоре­брий старий із гривою білого волосся, потягуючи зі скля­ного пи­вного кухля цю так звану кров, раптом здивовано скрик­нув і захлинувся напоєм. Вампірові Яничарову навіть довелося встати й побуцати графа Дриґала долонею по спині, щоб той відкашлявся.

До речі, щодо графа. Автор тут не буде пояснювати, чому деякі мерці не бажають статечно розкладатися у своїх ґрунтових чарунках, а жваво існують, зберігаючи людський ви­гляд. Більш докладно про анатомію й фізіологію упирів Автор розповість у шостому томі своєї майбутньої восьмитомної праці «Самовчитель колупання у ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту». Тут же тільки пові­домить, що граф Лаврентій Гордійович Дриґало в домогильні часи, тобто при житті, був з 1764 по 1808 рік лицарем Напів­круглого Столу, соратником королів (послідовно) Жорика Четвертого, Зіньки Шостого й Жорика П'ятого. Після смерті він оселився в склепі на міському цвинтарі нової столиці, де мешкає й дотепер.