(До цієї розмови міліціонера з королем щодо природнього покликання, Автор додасть у дужках трохи своїх міркувань.

Уявімо собі, що якась людина має від природи хист бути одним з найкращих у світі пілотів ґравільотів. Але бути пілотом ґравіліта не може, бо людство ґравіліт ще не винайшло; цього виду транспорту поки що не існує; тобто він фігурує лише у науково-фантастичних творах, а не у реальності. І через відсутність ґравільотів потенційно великий ґравільотчик вимушений присвячуватися іншій діяльності, наприклад працювати двірником. І можливо, двірник він посередній, або й поганенький, бо займається не своїм ділом, до котрого в нього немає хисту і цікавості.

Або комусь від природи дано бути найвизначнішим у світі фахівцем з трозуклябистої ширкугляби. Але людина не може втілити цей свій талант, бо ніякої трозуклябистої ширкугляби не існує, і людство (включно з Автором) навіть не знає що воно таке. Тож особистість вимушена замість того працювати звичайним письменником; і, можливо, письменником є пересічним або й бездарним, бо то не її справа.

Чи хтось був би найвеличнішім у світі біологом з вивчення рогатих лускатих безхоботних слонів. Але природа чомусь таких тварин не створила, і потенційно великий їхній знавець вимушений працювати, наприклад, крадієм ювелірних виробів, але оскільки до цієї справи в нього немає хисту, то вкрасти йому нічого не вдається, бо його повсякчасно ловлять на місці злочину і запроторюють до в'язниці. Але ж хіба цей невдаха винуватий, що природа так напартачила з еволюцією слонів?!

Тож, може, не треба занадто лаяти тих, хто погано працює? Може, вони просто вимушені займатися не своєю справою через те, що справ, де б вони досягли великих висот, просто з тих чи інших причин не існує, і вони у відсутності тих справ аж ніяк не винні.

Взагалі, погано займатися не своєю справою. Є така італійська приказка: “Pigliannose lo 'mpaccio de lo russo, voze mettere a la merda lo musso”. Що можна перекласти так: хто руську мову вчити заходився, той пикою в какашки нагодився. Це означає – хто займається не своєю справою, потрапляє у халепу. Ця приказка трапилася Авторові Терентопських хронік у чудовій книжці шістнадцятого століття «Пентамерон, або Казка казок» неаполітанського казкаря Джамбаттісти Базіле. До слова мовити, читачу, «Пентамерон» Базіле є найпершою за часом книжкою, в якій викладені, між іншим, історії Попелюшки та Кота в чоботях. Щоправда, там він іще кішка без чобіт.)

Жорик Дев'ятий згадав крадія Персика, з яким він короткочасно відбував тюремне ув'язнення в камері № 22 жорикбурзької в'язниці. Той теж скаржився, що його талант не цінують:

– Чому якась скрипаль добре зізікає на скрипка-мипка, і йому за це кидають квіти – так? – дають гроші – так? А якийсь балерина-малерина дриґає красиво нога, і йому стукають аплодисмента – так? – квіти – так? – гроші – так? Усі таланта цінують, тільки мій таланта не цінують. Я теж добре краду, краще всіх краду, довго вчився, у мене теж талант-малант. А хто цінує? Мене за мій талант в'язниця саджати! Якщо я не вмій красиво нога дриґати-мриґати, виходить, за мій талант треба тюрма тримати? А ще кажуть: рівноправність!

Король запропонував Антонові Петровичу написати детальний проект легалізації злодійства.

Коли проект був готовий, король із лицарями Напівкруглого Столу його обговорили, внесли невеликі уточнення, і Жорик Дев'ятий видав відповідний указ.

Тих, хто крав не користі, а покликання заради, це рішення порадувало (хоч, переходячи на легальну роботу, деякі й втрачали в доходах), тому що їм раніше було незатишно займатися улюбленою справою, почуваючи себе ізгоями, відщепенцями, шкідниками, яких добропорядні громадяни не люблять і зневажають. Тепер же вони ставали рівноправними шановними платниками податків, трудівниками легальної сфери, зливалися з масами.

У Жорикбурзі такі крадії об'єдналися в дві легальні шайки, які вишукано іменувалися «салонами злодійських послуг». Одна називалася салоном з.п. «Золоті Пальці» і мала офіс на майдані імені XXVI З'їзду Двірників, а інша – салоном з.п. імені Франсуа Війона й мала офіс на вулиці Стахановця Наливайка, у тому будинку, де жив колись цей стахановець і де тепер висіла меморіальна дошка, котра повідомляла цей факт. (Злі язики говорили, що Ю.Ю. Наливайко був просто п'яницею, але язики добрі, з ініціативи котрих вулиця отримала таку назву й з'явилася дошка, наполягали, що він був незалежним дегустатором алкогольних напоїв, дегустатором-стахановцем).

Ці два салони й вирішив відвідати полковник Папірусюк.

☼ ☼ ☼

Першим був салон «Золоті Пальці», директором якого значився усе той же Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на кличку Персик, який двадцять три роки тому був співкамерником самого короля.

Персик прийняв слідчого у своєму кабінеті, де над директорським столом із двома телефонами й товстою книгою реєстрації викраденого стіну прикрашали два фотопортрети молодого, ще безбородого Жорика Дев'ятого в смугастій тюремній робі (анфас і профіль; Асланбеком були куплені в тюремному архіві копії зі знімків у справі ув'язненого Георгія Георгійовича Мирополковича, збільшені й вставлені в солідні золотаві рами), червоний перехідний вимпел «За успіхи в заволодінні чужою власністю» (ця почесна річ переходила час від часу від одного злодійського салону до іншого, оскільки вони цей престижний вимпел один в одного крали) і живописне полотно «Повішення майбутнього академіка Якима Сергійовича Брюходухова на майдані Панурґа» пензля Рубенса (тобто не фламандського живописця Пітера Пауля Рубенса, а терентопського фальшивомонетника Полікарпа Таракашкіна на кличку Рубенс, який крім підробки грошей захоплювався татуюванням і живописом; і який у свій час теж сидів в одній камері з королем Жориком Дев'ятим і злодієм Персиком).

– Сідайте, громадянине начальник-мачальник, – запросив директор Персик гостя, і той улаштувався в затишнім кріслі. – Що мої джигіти у вас украли? Як шановній людині-мюдині – так? – повернемо безкоштовно.

– Особисто в мене, громадянине Усманкурбанбєрдиходжибабаєв, нічого не украли, – відповів Варлаам Оникійович, – але нині ранком хтось поцупив експонат із краєзнавчого музею. Не ваші співробітники?

– А де ця музея є? – запитав Асланбек, послюнивши пальці й перегортаючи сторінки книги реєстрації крадіжок.

– Вулиця Карло Ґоцці, будинок сорок сім.

– Карло Ґоцці, Карло Ґоцці, – Усманкурбанбєрдиходжибабаєв водив нігтем по останніх записах, – ні, на цей вулиця-мулиця мої джигіти не працював.

– Вибачте, що перебиваю, – сказала, входячи в кабінет, гарна секретарка, – але тут прийшов клієнт за викраденим сміттєвим баком.

– Він уже оплатив наш робота-мобота? – поцікавився директор.

– Так, ось квитанція про оплату, – поклала перед ним папірець.

– Так, вартість бака – двадцять шурхотиків, оплата за робота – десять відсоток – два шурхотики. Усе правильно. Підписую.

І злодійський директор, зосереджено й висунувши кінчик язика від ретельності, намалював на папірці друковані літери:

«ВИДАТ КЛИЄНТА СМІТТЕВАЯ БАК. ДІРЕКТАР УСМАНКУРБАНБЄРДИХОДЖИБАБАЄВ».

Потім підняв квитанцію, подивився на неї, прищулившись, із відстані витягнутої руки, знову поклав на стіл і прималював до деяких букв завитки й дрібні квіточки, щоби було гарніше.

– А що украли в музею? – поцікавився керівник салону, коли секретарка із квитанцією вийшла.

– Та дріб'язок, муляж із воску, штучне яйце, – сказав слідчий, встаючи. – Навіть незрозуміло, навіщо він трудився, зламуючи замок, заради такої дешевки. Адже там були експонати й коштовніші.

– Е, це була якась дурна злодій. Мої джигіти розумний, вони беруть те що дорожче. Якщо я буду мати якийсь інформацій щодо цього крадіжка-мрадіжка, я вас повідомлю.

– До побачення-мобачення, громадянине-мромадянине Усманкурбанбєрдиходжибабаєв. До речі, я дуже радий, що ви саме Усманкурбанбєрдиходжибабаєв, а не, наприклад, Тримгінстрбуджикрапмодфузівюдіратесидинущакраптонафієв.