От так веселячись, вони дотупали швидко до лицарського гуртожитку. Там новий лицар пред'явив комендантові гуртожитку лицарське посвідчення.

– Знаю-знаю, мені Його Величність про вас уже телефонував, – сказав сивобровий Методій Хламенко, мигцем зирнувши на підпис государя й знову піднявши погляд на хлопця й двох дівчат – блондинку й брюнетку. У блондинці він упізнав молодшу принцесу, а в брюнетці – красуню з корчми «Під Рятівною Мухою». – Як раз днями звільнилася двокімнатна квартира номер триста три – барон Аркадій із сім'єю переїхали до Шмокиконського замку, – так що можете займати її. Крім того, є п'ять вільних однокімнатних приміщень.

Однокімнатні приміщення призначалися для парубків, а двокімнатні – для сімейних. Досвідчений комендант помітив, як хлопець поглядає на брюнетку, а вона – на нього, тому запропонував – двокімнатне, прикинувши, що якщо новий мешканець і холостяк, то вже не надовго.

У супроводі Методія Хламенка Мгобокбекбе з дівчатами піднялися ліфтом на третій поверх і оглянули порожню квартиру, яку зовсім недавно займав лицар Аркадій і його сім'я...

– Давненько ми не чули про лицаря Аркадія, – дуетом кажуть обидві мозкові півкулі Авторові. – Але ж саме з нього почалася вся ця історія. Недобре забувати персонажів, з яких заходився заварювати кашу, то пак – сюжет.

– Так, прийшов час згадати й про Аркадія, як я й обіцяв наприкінці сьомого щося, – погоджується Автор. – Тим більше, що це повернення до Аркадія є приводом для знайомства із ще одним різновидом жителів королівства. Тому в наступному щосі, двадцять дев'ятому, за назвою «Духи Шмокиконського замку», погомонимо знову про Аркадія...

17 вересня 1995 року.

Слово «король» походить від імені Карл. Як слова «цар», «кесар», «кайзер» – від прізвища Цезар. Карл Великий і Юлій Цезар були настільки помітними історичними особистостями, що ім'я одного й прізвище другого перетворилися на монархічні титули.

У середині дев'ятнадцятого століття якийсь жорикбуржець на ім'я Мстислав Скринька у своїй статті, опублікованій в столичній газеті «Доля з маком», виступив з ініціативою замінити в Терентопії титул короля на свій чисто терентопський монархічний титул, якого більше ніде немає. І нехай, як і у випадку зі словом «король», цей титул походить, мовляв, від імені. Наприклад, оскільки більшість королів у цій державі мали ім'я Жорик, то чому б не зробити це ім'я титулом. Нехай, мовляв, терентопські монархи називаються не королями, а жориками. Згідно з такою ідеєю майбутніх глав цієї країни кликали б, наприклад: жорик Сашка Другий, жорик Генка Перший, жорик Жорик Десятий і таке інше. А дружини монархів йменувалися б не королевами, а жорикевами. Ну й держава, відповідно, повинна називатися не королівством, а жориківством.

Але ця ідея не дістала підтримки, і монархів там продовжують називати королями, їхніх дружин королевами, а державу королівством.

Отже, як ми знаємо з попереднього щося, увечері сімнадцятого вересня в Королівський (а не Жориківський) замок в'їхав навантажений лицарем Аркадієм гіппомобіль, що його вів дракон.

Король Жорик Дев'ятий, дійсно, як і припустив стражник біля воріт, у цей час був зайнятий харчуванням любимців. У момент наближення Інокентія Карловича з намоченим вогнегасною піною Аркадієм, монарх шпурляв шматочки м'яса екземпляру, яким він особливо пишався: грифонові-альбіносові на кличку Мурзик. Грифон з апетитом клював яловичину гострим загнутим дзьобом, притискаючи пазурами волохатих лап, стовбурчив білі лебедині крила й вихляв довгим гнучким хвостом від задоволення, косячи червоними очима на благодійника.

Оскільки замок для короля був рідним домом, Жорик і одягнений був по-домашньому. На голові короля була зелена пластмасова корона й руда борода (втім, про бороду, напевно, вірніше сказати не «на голові», а « під головою», тому що бороди, як правило, ростуть униз, а не вгору), на ногах сині спортивні штани з білими лампасами й коричневі вельветові домашні капці, а торс Жорика Дев'ятого, прикритий позаду буденною червоно-чорною піжамною мантією, був упакований у кремову футболку, прикрашену зображенням співака Вадима Мулермана, який у 60-ті роки XX століття був суперзіркою совєтської естради.

– Ніколи не чув, щоб який-небудь король прикрашав себе портретом совєтського співака, – зауважує Права півкуля авторського мозку.

Справа в тому, пояснює Автор, що Жорик Дев'ятий в 1971 році почув занесену в королівство з Великого Світу грамплатівку з піснею «Кульгавий король» або «Король-переможець» (у неї дві назви) у виконанні Мулермана. Пісня й голос виконавця монархові сподобалися, і Жорик став діставати й інші його записи.

Цей терентопський монарх любив класичну музику, відвідував оперні спектаклі й симфонічні концерти. Але це не означає, що він був снобом, котрий нехтує легкою музикою. Ні, у нього був широкий спектр музичного смаку. Йому, крім класики, подобалися й джаз, і рок, і фолк і поп-музика та інше. Зрозуміло, йдеться про якісні зразки, а не про низькопробну халтуру, яка може бути в будь-якому напрямку, включно з академічним. Тому гарні естрадні пісні він слухав з не меншим задоволенням, ніж симфонії й ораторії.

Із численних пісень, проспіваних Мулерманом, терентопському владареві найбільше подобалися: «Є!», «Лада», «Налетіли раптом дощі», «Строгий капрал» (або «Як хороше бути генералом» – у цієї теж дві назви), «Чаклунство», «Ви дозволите з вами познайомитися», «Вітер з Місяця», «Гуцулочка» і згаданий «Король-переможець».

А довідавшись, що Вадим Мулерман був сусідом Терентопії, у тому смислі, що народився й виріс у Харкові, вчився співу в Харківській консерваторії й почав кар'єру з виступів на харківській естраді, терентопський король просочився ще більшою до нього симпатією. Це, крім іншого, виразилося в тому, що вінценосець зажадав носити футболку з портретом шановного співака. І, вручивши фотографію Мулермана терентопському художникові Християну Сантиметренку, який, крім іншого, займався розписом тканин у техніці батика, попросив відобразити вокаліста на одязі. І таки став носити футболку, що зазнала такої художньої обробки. (Ще в короля була аналогічна футболка з портретом іншої совєтської суперзірки родом з Харкова – Людмили Гурченко; до якої також на замовлення вінценосця художньо приклав руку Християн Сантиметренко).

Жорик Дев'ятий знав, що чотири роки тому, в 1991, Вадим Мулерман емігрував з Росії до США (інформації про співака королю на його прохання повідомляли, крім іншого, терентопські розвідники, що працюють у Великому Світі), але, звичайно, не знав і не міг знати, тому що не був ясновидцем, що за дев'ять років, в 2004-ому, шановний співак повернеться жити в рідний Харків, де буде засновником і керівником місцевого молодіжного Театру Пісні й радником мера з питань культури...

Що ж до зеленого вінця, котрий прикрашав королівську голову, то цей головний убір був вирізаний власноручно Жориком Дев'ятим із пластмасового цебра. Справа в тому, що справжня корона, якою коронувалися терентопські королі, була виготовлена із золота й дорогоцінних каменів, тому вона незручна для постійного носіння – важка й холодна. Взагалі-то монархи Великого Світу не носять постійно корон, надягають їх короткочасно тільки із приводу особливо врочистих заходів. Можливо, у давнину у Великому Світі монархи носили металеві корони постійно, ніби капелюхи. «Бо в ті часи королі зберігали свої корони на голові, а не в Тауері», як написав Чарльз Діккенс у своєму творі «Посмертні записки Піквікського клубу», що той твір Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга вважає іронічним епосом. Проте в останні сторіччя, включно із сьогоденням, у нашому світі немає такої практики. Але, на думку терентопців, без корони монарх, як ніс без ніздрів. І от у Терентопському королівстві ще із часів Мирополка Романтика склалася традиція: король має усюди й завжди на публіці бути в короні. Це, мовляв, прояв поваги до народу, якому подобаються корони. Лише вдома в колі сім'ї монархові дозволялося бути, так би мовити, босоголовим. Король Жорик Дев'ятий виявив кмітливість і виготовив легку пластмасову корону для щоденного буденного носіння (діставши від дружини докір за зіпсоване цебро, яке, за її словами, було майже як нове й могло ще послужити в господарстві), а справжню золоту, важку й незручну, надягав тільки в особливо врочистих випадках. І це його, так би мовити, новаторство припало народу до душі. От, мовляв, який у нас король: простий, демократичний безсрібник; навіть буденна корона в нього найдешевша, яку кожний може собі зварганити. Корона в нього, щоправда, вийшла кривувата, несиметрична, оскільки він не був професійним різьбярем по пластмасі. Але для буднів і так зійде, вирішив він.