Уже запівніч гуляки покинули корчму й, підтримуючи один одного, белькочучи нетверезі дурниці, усією юрбою приступилися до переміщення в лицарський гуртожиток. Деякі з компанії не жили в гуртожитку, оскільки мали власні замки, але у зв'язку з нетверезістю й пізнім часом вважали за краще пережити ніч там, і розмістилися як змогли – хто на зайвій розкладачці, хто на стільцях, а хто й просто на підлозі.
Тут Автор закінчує коротку повідь про битву із драконом Інокентієм Карловичем лицаря Аркадія. На той час, поки останній переселятиметься на нову житлоплощу (тобто в отриманий за цей «подвиг» Шмокиконський замок), ми його залишимо. З іншими ж персонажами зустрінемося через одне щось.
ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ. Онука зародка
– В нас у руках сюжети і такі є,
Що перетворять на дітей дідів.
Карло Ґоцці, «Кохання до трьох помаранчів».
Хай хлопець дідом стане, хлопцем – дід.
Вільям Шекспір. «Венера і Адоніс».
Він знайшов із трав сік, що оновлює йому та друзям його молодість...
Григорій Сковорода, «Бесіда, названа Двоє».
Одне лише ніяк їй не вдавалося: зварганити еліксир молодості, який нібито нині відкритий маркізом д'Аймаром (він же Бельмар), що мешкає у Венеції, – дія його настільки сильна, що одна стара дама, котра непомірковано вжила його, повернулася до стану ембріона.
Йоганн К. А. Музеус, «Зброєносці Роланда».
15 жовтня 1995 року.
Отже, попереднє, тридцять третє щось за назвою «Викопні цяцьки» закінчилося тим, що лицар Мгоцько на телеграфі в селі Заповідні Прищі одержав від Іцхака Гільденштерна телеграму, надіслану на його ім'я до запитання, де було надруковано: «ЕСТЕР ЗНИКЛА КРП МИ РОЗПАЧІ КРП ГІЛЬДЕНШТЕРНИ КРП».
І коли Автор Терентопських хронік заінтригував безцінного читача (як він, Автор, сподівається) цим тривожним посланням, він безцеремонно залишає Лицаря Пивної Кружки з його напарником Річардом Левове Копито на заповідноприщінськім телеграфі з телеграмою в руці й переноситься уявою в інші райони підпільного королівства, щоб поспостерігати за яєчними пошуками інших лицарів Напівкруглого Столу, що додасть цьому Терентопському так званому епосу більшої вагомості (папір же має вагу) і тим самим зробить ціннішим, якщо не для читачів, то хоча б для збирачів макулатури.
Якби Автор зопалу кинувся докладно описувати всі зустрічі та інші події, що відбувалися з усіма лицарями Напівкруглого Столу під час Великої Яєчної Експедиції, то цей, м'яко виражаючись, епос розрісся б на десятки томів, хоч сама експедиція була відносно нетривалою. Автор не настільки гарячий і працьовитий, тому обмежиться описом лише окремих епізодів пошуку.
У цьому розділі буде епізод із подорожі лицарів Євгена й Леоніда Гострий Лікоть...
☼ ☼ ☼
За кілька днів пошуку граф Леонід Гострий Лікоть верхи на Комоді й барон Євген верхи на Вазі 15 жовтня в'їхали в село Вігвами Ілліча, що в Апчхиградській області, «серед безкрайніх степів, котрі привільно розкинулися під блакитним терентопським небом», як написав би поборник патетичних формулювань.
У самому центрі цього поселення, на головному майдані біля клубу, красувався унікальний пам'ятник; другого такого або схожого, напевно, ніде більше немає. Пам'ятник відображував людину, в обличчі якої були присутні монголоїдні риси; голова її була прикрашена убором із пір'я, на шиї висіло намисто, одяг був причепурений бахромою й іншими витребеньками, характерними для одягу північноамериканських індіанців, на ногах – мокасини, за поясом – томагавк, у зубах – люлька миру, а...
– Невже це був пам'ятник індіанцеві Бізончикові Солом'яному або його батькові – Койотові Тамбовському?! – перебиває Автора Права півкуля його мозку.
– Ні. Коли там виник цей пам'ятник, Койот Тамбовський жив у Росії, на Тамбовщині (в містечку Рассказово), не підозрюючи про існування підпільного королівства, його майбутня дружина Індиченька Ряба – в містечку Дондушень у Молдові, а Бізончика Солом'яного й у проекті не було. Якби ти мене не перебила, Права, то довідалася б, що крім убору з пір'я, індіанського одягу, вампума (намиста), мокасин, томагавка й люльки миру, бронзова статуя мала вуса, борідку клинцем, краватку на грудях зверху намиста, та кашкет, зім'ятий пальцями правої руки, а лівою рукою притримувала колоду на плечі.
Гранітний постамент, на якому здіймався цей дивний пам'ятник, був виконаний у вигляді броньовика. Напис на постаменті свідчив:
«ВОЖДЬ ІЛЛІЧ».
– Так, досить екстравагантне рішення, – видає свій коментар і півкуля Ліва. – Бронзових Іллічів, а також – гранітних, гіпсових і т.д. – донедавна було повнісінько й у нас, у Великому Світі, принаймні в одній шостій частині Великого Світу. В одному лише місті Харкові статуй Ілліча було хтозна скільки. Але чому – у лицарському королівстві?! Чому – у намисті й пір'ї?
– Хоч це й не має прямого стосунку до пошуку драконячого яйця, розповім, – вирішує Автор.
Наприкінці 50-х років XX століття тодішній голова села Хибні Хатки (так тоді називалися Вігвами Ілліча) Явтух Парасоля побував за Державними Дверима – у Великому Світі. І помітив, що більшість пам'ятників там зображує якогось Ілліча, іменованого «вождем світового пролетаріату». Ілліч із металів, каміння, гіпсу тощо, котрий стоїть або сидить у різних позах. Така безліч пам'ятників «пролетарському вождеві» справила на голову Парасолю враження. Вертаючись у своє село, він бурмотав: «У них он скільки, а в нас жодного. А чим ми гірше?»
І наступні збори жителів Хибних Хаток відбувалися під риторичним питанням: «А чим ми гірше?» Ухвалили, що – нічим, а значить і в Хибних Хатках має бути пам'ятник вождеві Іллічу.
Зібрали на це діло гроші, і голова села поїхав до столиці королівства шукати кращого скульптора. Таким Явтух Парасоля визнав Ізмаїла Вносіколупайченка. (У цій книзі вже неодноразово згадувався скульптор Ієронім Вносіколупайченко, що творив в епоху Жорика Сьомого. А Ізмаїл Вносіколупайченко – його внук.) Давши йому завдання й аванс, повернувся васявася, а столичний скульптор приступився до творчості.
Першим ділом скульптор роздобув інформацію про цього самого Ілліча. У королівство, як Автор уже зауважував, потрапляли книги з Великого Світу. Ізмаїл знайшов у бібліотеці книжку про Ілліча, з картинками, для дітей. Найбільше скульпторові сподобалися дві картинки. На одній Ілліч ніс на плечі колоду (неначе герой американського кінобойовика «Коммандос», у виконанні могутнього Арнольда Шварценеггера). На інший Ілліч, стоячи перед юрбою на броньовику, м'яв кашкета у витягнутій руці, а юрба із захватом спостерігала за цими маніпуляціями, начебто очікуючи, що виступаючий дістане з головного убору голуба або кролика.
Під час розглядання останньої картинки, у голові скульптора вилупилася неординарна думка: а що, якщо це буде не просто пам'ятник, а фонтан! Іллічів у вигляді пам'ятника багато, а у вигляді фонтана немає жодного. Це буде свіжий струмінь у скульптурній ленініані! Фонтан у стилі «пісяючий хлопчик»!
Ця оригінальна ідея так надихнула Ізмаїла Вносіколупайченка, що він уже почав був ліпити з пластиліну маленьку модель «вождя світового пролетаріату», котрий пісяє з броньовика. Аж раптом второпав, що консервативні селяни не сприймуть такого новаторства, і з жалем відмовився від свіжого струменя.
І все-таки творчій людині хотілося, щоб у пам'ятнику була якась «ізюминка», щось особливе, що відрізнятиме цю скульптуру від аналогічних.
