Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.

2 січня 1986 – 20 серпня 1992 року.

Колишній злочинець і повішенець, а нині шановний академік Яким Брюходухов, який у бесіді 16 грудня 1985 року пообіцяв Акмусові й Гільденштерну навідатися «Під Рятівну Муху», був такий завантажений викладанням і написанням наукових праць, що зумів викроїти час для відвідування корчми тільки наступного року.

Увечері 2 січня, порипуючи свіжим снігом, він підійшов до двоповерхового будинку на вулиці Франсуа Рабле, відчинив двері під комахоподібним барельєфом і ввійшов у зал, ароматизований хвойним духом (що той дух линув від розфуфиреного дерева, котре мигтіло в куті електричними гірляндами) і апетитними запахами їжі. Першим його запримітив якийсь хмільний дядько, який липнув до всіх з розмовами і якого Іцхак-корчмар норовив відправити додому. Корчмареві вже вдалося силою відірвати пустодзвона від стола під ялинкою й доволокти до дверей, під оплески стомлених просторікуваннями базіки гостей.

– А, академік Брю... гик... хо... гик... худов! – проревів, гикаючи, нетверезим ротом розпаленілий алкоголем громадянин, кидаючись на поліглота з розпростертими кінцівками, начебто бажаючи задушити в любовних обіймах, але його порив пригальмував Гільденштерн, що тримав дядька за шкірку. – Скажи мені... гик... як полі... гик... глот полі... гик... графістові, чому фран... гик... цузи гундосять, начебто в них на носах... гик... прищіпки, а англій... гик... ці гаркавлять, начебто в них повні роти каші, а по... гик... ляки шепелявлять, начебто їм повибивано передні зуби, а...

– Ви вже всіх задовбали, Альфонсе Семеновичу, – гарчав хазяїн, напинаючи на цікавого пишну вушанку, – а на вас удома давно чекають.

– Так-так, уже йду, одна нога... гик... тут, друга та... До речі, щодо ніг. Мені розпові... гик... дав один мужик, що ноги пальмових пацюків з Нікобарських островів, запечені у ті...

Іцхак Маркович видавив оратора за поріг і відправив у путь дружнім рухом коліна, після чого захлопнув двері й з полегшенням покачав головою.

Потиснувши руку гарному брюнетові, світловолосий учений скинув припорошену сніжинками куртку й прилаштував її на багаторогій вішалці, яка від безлічі шапок і шуб була схожа на хутряний стіг. Зал у цей постноворічний вечір був рясний відвідувачами, і для виявлення вільного місця довелося ворушити очима. Від стола біля каміна академікові запрошувально махав старий знайомий у клоунській масці.

– З новим роком, Інкогнітечку, з новим щастям, панове! – говорив молодий академік катові, єпископові, ковалеві й авіаторові, причалюючи до їхнього гостинного столу.

– І вас зі святом! – відповідали ті, рухаючись, щоб дати гостеві більше місця. – Нових цікавих експедицій! Нових книг! Розумних учнів, Якиме Сергійовичу!

– Дякую вам, – кивнув поліглот, сідаючи.

– Толіку, сюди ще пива, зимкукуру й млинчики з оселедцем, – крикнув хазяїн одному зі своїх рознощиків.

Розмова, звичайно ж, звелася до пивного келиха, зачарованого пігмеєм. Предмет розмови був переставлений Гільденштерном з коминкової полиці на стіл, і акомпанував бесіді хлоп'ячим белькотом.

– Так що ж він говорить? – поцікавився кат із пластмасовим носом і поролоновими вухами.

– У цей момент він розповідає дитячу пігмейську казку, – почав перекладати академік. – Мовляв, жили-були дід та баба, і була в них домашня самка крокодила, і знесла вона яєчко, але не просте, а дерев'яне. Дід його бив-бив, не розбив, баба била-била, не розбила, а мавпочка бігла, хвостиком махнула...

– Ага, зрозуміло, – перебив Вакула Охрімович. – А крім казочок що він белькоче?

– Розповідає про ігри, витівки, пустощі, про дружків-приятелів – звичайне хлопчаче базікання. Він же говорить як би від імені пігмейського хлопчика Мгобокбекбе. Той хлопчик – син пігмейсь...

– Вони знають, – перебив пояснення хазяїн корчми, кивнувши на інших гостів, завсідників корчми, що сиділи за цим столом, – ми з Акмусом розповіли їм про пігмейського чаклуна Замбзиганду і його сина Мгобокбекбе. Виходить, сам келих не розуміє того, що говорить?

– Як же скло може щось розуміти?! – усміхнувся Брюходухов. – Просто видає закладену Замбзигандою програму, як магнітофон чи музичний комп'ютер. Мізків же нема.

– Твердження, що інтелект залежить лише від мозку, я вважаю помилковим, – сказав маг-авіатор.

– Я теж про це думав, – пустився в міркування Інкогнітечко, веселячи всіх комічним ворушінням фіолетових вусів. – Якби інтелект залежав від мозку, то баран був би в сотні разів кмітливішим за пацюка, адже його мозок у сотні разів більший; але всі ж знають, що баран – істота тупа, а пацюк – дуже кмітлива. Або візьміть крука: пташинка, мізків кіт наплакав, а який розумний. Або ще я читав про кмітливість восьминогів, але ж у молюсків мізки взагалі мікроскопічні. Виходить, отут справа не в кількості нейронів, а в чомусь іншому, невидимому.

– Та що далеко ходити, – підхопив сивий коваль Нетребенько. – У нас у Жорикбурзі мешкає маг Перевертайло-Замийський, його багато хто отут знає. У нього зараз організм мавпячий, і мозок теж, а інтелект – людський.