– Згоден, – дозволив старший маг.

Його дружина покинула особняк, а Манюня-старший узяв слухавку домашнього телефону, набрав номер і сказав у мікрофон:

– Алло, таксопарк? Терміново надішліть машину на майдан Гектора Манюні, до будинку номер чотири.

За лічені хвилини до особняка під'їхало чорне таксі (гібрид «Волги» та «Жигулів» з домішкою «Запорожця»), і четверо чоловіків зайняли в ньому місця: Всеволод Миколайович попереду, поряд із шофером, а Остап, граф Абдулла та барон Сергій, відповідно, позаду...

☼ ☼ ☼

Всеволод Миколайович Манюня, як славетний чарівник і нащадок великого мага, народженого в цьому місті (утім, коли великий маг народився, це було не місто Манюнинськ, а село Пупочухівка), був відомий багатьом тамтешнім жителям, чимало хто його шанував і гордився ним. Тому, коли він у супроводі ще трьох чоловіків увійшов до пологового будинку, його там зустріли як дорогого гостя. Тим більше, що його син народився саме в цьому закладі, чим пологовий будинок пишався.

Головним лікарем медичного закладу вже двадцять шість років працював Федір Русланович Михальченко. Був призначений на цю посаду у віці тридцяти семи років, а тепер йому відповідно шістдесят три. Він запросив дорогих гостей до свого кабінету, де Манюня-старший і розповів йому вже відому читачеві історію.

– Так, я пам'ятаю таємниче зникнення загадкових батьків того хлопчика, – кивнув головлікар. – Ще б не пам'ятати! Рідкісний випадок. Більше такого не траплялося. Виходить, тим незнайомцем були ви, Остапе Всеволодовичу, а хлопчик – ваш син.

– Що з моїм онуком було далі, Федоре Руслановичу? – допитувався Всеволод Миколайович.

– Ми чекали, що батьки повернуться за дитиною, тому він залишався в пологовому будинку цілий рік. Оскільки батьки, тобто ви, Остапе Всеволодовичу, з вашою дружиною, не встигли дати ім'я синові, чи принаймні не встигли повідомити це ім'я нашим співробітникам, то довелося співробітникам самим підібрати ім'я хлопчику. Для заповнення свідоцтва про народження було потрібне ім'я, по батькові та прізвище. Ім'я та по-батькові співробітники дали на мою честь: Федір Федорович, а прізвище – Невідомий. Так дитина й була офіційно записана: Федір Федорович Невідомий. Потім, не дочекавшись його батьків і вважаючи малюка підкидьком, ми змушені були віддати його до сирітського притулку імені королеви Ґарґамели. Я чув, що згодом його звідти забрала та всиновила якась родина з іншого міста. Але докладніше про це ви можете дізнатися безпосередньо в притулку.

Подякувавши акушерові за інформацію, Всеволод Миколайович, Остап, граф Абдулла та барон Сергій вийшли з пологового будинку на вулицю, де на них чекало те саме чорне таксі. І на ньому поїхали до сирітського притулку.

☼ ☼ ☼

У притулку за двадцять три роки змінився склад працівників: старі вийшли на пенсію, а нові влаштувалися на роботу пізніше, тому Федю Невідомого не пам'ятали. Але в притулку був архів, де всі необхідні документи зберігалися дбайливо.

Директриса притулку, Наталія Тимченко, персонально провела гостей до архіву та власноручно розшукала особисту справу Федора Федоровича Невідомого.

Папери повідали, що у 1974 році Федю забрали з метою усиновлення Мойсей Соломонович Роженкранц та Берта Петрівна Роженкранц, бездітна сімейна пара з міста Жорикбурга.

– Після всиновлення він, певно, офіційно зветься не Федором Федоровичем Невідомим, а Федором Мойсейовичем Роженкранцем, – пояснила директорка. – Так що вам слід його шукати далі в Жорикбурзі під цим ім'ям...

☼ ☼ ☼

Коли за допомогою того ж чорного таксі четвірка чоловіків повернулася в особняк Всеволода Манюні, цей чарівник сказав:

– На сьогоднішній автобус до Жорикбурга ми вже запізнилися, Остапе. Поїдемо завтрашнім.

А граф Абдулла промовив:

– Планувалося, що ми із Сергієм прогостюємо у вас до завтрашнього ранку. Але через такі надзвичайні сімейні обставини, у вас є більш важливі й невідкладні справи, ніж займати своєю увагою випадкових гостей. Тому, з вашого дозволу, ми вас покинемо з побажанням усього найкращого.

– Якщо ви вважаєте, що так буде ліпше, то я не маю права вас затримувати, – відповів господар. – А за побажання дякую.

– До речі, – вигукнув Остап, – ви ж обоє живете в Жорикбурзі! Чи не знайомі, бува, випадково з цими Роженкранцами?

Абдулла та Сергій переглянулися. Після невеликої паузи Сергій відповів:

– Еее... Знаєте... Кхе... Як би це сказати... Ммм... Ну, загалом... По-перше, мій Нюрмултякський замок та Цимзярдупський замок графа Абдулли розташовані не в самому Жорикбурзі, хай йому щось, а в інших місцевостях. Але у столиці, ми, звичайно, буваємо досить часто. А по-друге, Жорикбург – місто немаленьке, більше Манюнинська. Там багато мешкає народу. Неможливо всіх знати.

– Зрозуміло. Шкода, – засмутився молодий чарівник.

Лицарі, одягнувшись у металеві обладунки та взявши свою зброю, попрощалися з Манюнями, вийшли з особняка та пішли до готелю «Червоний горошок», де тепер мали намір провести ніч.

Ішли, встидаючись і не дивлячись один на одного.

Їм було соромно.

Адже вони збрехали, а брехня – це ганьба для лицаря. Однією з найважливіших лицарських чеснот є чесність.

Так, збрехали.

Безперечно ж, вони знали родину Роженкранців, у корчмі яких часто трапезували.

Безперечно ж, вони знали, що Мойсей та Берта всиновили хлопчика Федю двадцять із гаком років тому.

Безперечно ж, вони знали, що хлопчик виріс хуліганом, злодієм, ґвалтівником і бандитом, відомим під прізвиськом Бандюга. Знали, що за свої злочини він більшу частину свого дорослого життя провів у в'язниці.

Безперечно ж, вони знали, що двадцятого вересня цього року п'яний Бандюга помер у підворітті, вдарившись скронею об цеглину.

Знали, але не змогли розповісти про це хорошим людям: батькові та діду негідника. Ті й так у смутку від того, що їхній нащадок загубився в минулому. А посилювати смуток повідомленням, що нащадок виявився отаким... Ні, у лицарів язики не поворушилися повідомляти правду. Нехай Манюні самі з'їздять завтра до Жорикбурга й дізнаються страшної істини, без допомоги Абдулли та Сергія...

Знявши в готелі двомісний номер, скинувши обладунки та влігшись на два ліжка, лицарі мовчали.

Нарешті Сергій сказав:

– Не розумію, як у таких хороших людей нащадок, хай йому щось, міг стати таким мерзотником. І тато в нього хороший, і мама, і дідусь із бабусею, та інші предки. У нього гарний родовід. Йому з генами мала перейти славна спадковість. Крім того, Роженкранци намагалися дати йому гарне виховання, хай йому щось, прищепити найкращі якості. А виросло таке! Не розумію, не розумію.

Абдулла відповів:

– На жаль, так, на жаль, буває, що в добрих батьків погані діти. А буває, на щастя, і навпаки: у поганих батьків добрі діти. Таке враження, що від батьків дітям передається тілесна оболонка, а душа, яка заповнює цю оболонку, дається людині чи то Вищою Силою, чи то... Не знаю ким.

– А кажуть, існує ще явище метемпсихозу, хай йому щось, тобто переселення душ, – продовжив Сергій. – Мовляв, іноді після смерті людини її душа переходить в інше тіло... Може, коли Бандюга, хай йому щось, народився, чи тільки був зачатий, десь померла дуже погана людина. І її мерзенна душа переселилася в тіло цього немовляти. Тому він, хай йому щось, і виріс такою гадиною.

– Може, й так, – погодився Абдулла. – Якби причина була в цьому, то це пояснювало б такий парадокс.

Вони ще помовчали. Потім Сергій знову заговорив:

– Тепер я зрозумів, кого мені нагадала зовнішність Остапа Манюні, хай йому щось. Нашого колегу, Лицаря Пивної Кружки, тобто лицаря Мгоцька.

– Точно! – зрозумів і Абдулла.

– І не дивно. Бо його тіло, хай йому щось, є генетичною копією тіла Бандюги, тобто сина Остапа Манюні.