– Так, ти не підеш, Кощію, ти боротимешся проти християн, боротимешся, поки не загинеш...
– Ти щось говориш, Дажбуже? – Юна кудесниця, дівчисько-підліток, блакитноока красунечка з волоссям кольору вершків, помітила рух губ патріарха.
– Ти залишишся в пам'яті людей надовго, Кощію, на сторіччя, тисячоріччя; люди складатимуть про тебе сказання й перекази, – продовжує Дажбуг уже вголос, – і в цих сказаннях ти будеш зображений ворогом роду людського, мерзенним злісним лиходієм, огидним темним чаклуном. Діти тебе боятимуться, а дорослі – нехтуватимуть і насміхатимуться.
Молодий гарний брюнет сполотнів і потупився, але за мить знову гордо підносить голову й кидає:
– Нехай складають про мене що хочуть. Якщо вони спробують мене знищити, або прогнати, або підкорити своїй волі, я пручатимуся за право жити на своїй батьківщині, жити так, як хочу!
Якийсь час панує мовчання. Палка рішучість молодого Кощія викликає співчуття колег, але, з іншого боку, Дажбуг набагато старший, досвідченіший і мудріший, усі звикли йому довіряти, і раз він говорить, що краще буде піти...
– А для мене ти можеш пророчити майбутнє, Дажбуже? – перериває мовчання вершковоголова небесноока дівчинка-кудесниця.
Дажбуг удивляється в неї бездонними очима.
– Ти станеш найвідомішою й найзнаменитішою кудесницею на Русі.
– Ура! – дівчисько плескає в долоні.
– Твоє ім'я на Русі всі пам'ятатимуть і за сторіччя, і за тисячоріччя, усі від дітлахів до старих, Яго.
– Ух ти! – Дівчисько сяє від щастя й гордості, а Дажбуг посміхається, але якось сумно, начебто не договорює чогось неприємного.
– Так, Дажбуг уміє передбачати майбутнє, – констатує кремезний суб'єкт, схожий на замшілий корч – явно лісовик; інші згідно кивають.
– Буває іноді, – погоджується Дажбуг.
– Як у тому випадку з кобилою на кличку Мись, – нагадує гола діва із зеленим волоссям, явно русалка. – Розкажи ще раз, Дажбуже, ту історію – дуже вона цікава.
– Та ви всі знаєте, не один раз уже розповідав, – відмахується старий.
– Розкажи, розкажи, цікаву розповідь і в десятий раз слухати приємно, – насідають усі.
– Ну... – погоджується Дажбуг. – Не дуже давно, усього п'ятдесят п'ять років тому, ідемо ми якось лісовою стежкою, от зі Стрибугом, Радегостом, Білбугом, Главарадзе й... Хто там ще з нами був?
– Ще Іпабуг, Доброгост і Світовит, – підказує великочолий старець із різнобарвними очима: праве – блакитне, а ліве – каре.
– Дякую, Главарадзе, – киває йому Дажбуг. – Ідемо собі... І раптом назустріч виїжджають вершники – сам конунг Халги зі своєю свитою. Тоді, якщо пам`ятаєте, у Києві правив швед на ім'я Халги, що в перекладі нашою мовою значить Віщий...
– А він що, дійсно був віщим? Дійсно міг передбачати... – дівчисько Яга, не доказавши, замовкає, тому що деякі засуджуючи на неї озирнулися, мовляв, чого перебиваєш.
– Та ніякий він не віщий, це просто ім'я, – відповідає за брата Стрибуг. – Може, батьки хотіли, щоб він мав такий хист, тому й назвали, але...
– Ну ім'ям Халги його переважно земляки-шведи називали, а наші переінакшують шведські імена на свій манер, – вліз із поясненнями й Главарадзе, – наприклад, якщо шведа звуть Інгвар, то наші, слов'яни, кличуть його – Ігор; якщо швед – Рьорик, наші говорять – Рюрик; якщо Валдемор, наші – Володимир... Ну а цього конунга Халги кияни кликали князем Олегом.
– Ага. Цей Халги їхав на рудій, як білка, кобилі. Побачив нас і говорить: «А, кудесники. Ану ж бо, кудесники, скажіть, що зі мною в майбутньому відбудеться». Ну я зосередився, увійшов у потрібний стан, і побачив видіння, начебто з голови цієї рудої кобили вилітає товста чорна стріла, упивається в стегно конунга Халги, і той умирає. Вийшовши із цього стану, я запитую правителя: «Цінуєш свою руду кобилу?» – «Мись? Мись – кобила хороша. Так, ціную», – відповідає Халги й тріпає їй холку. «От від цієї своєї Мисі, конунгу, ти й приймеш смерть», – приголомшив його я. Він блідне, й відразу, не говорячи ані слова, сходить із коняки й робить знак воєводі, щоб той із ним помінявся. Воєвода сідає на Мись, Халги – на коня воєводи, і група вершників мовчки й похмуро їде.
При подальших подіях я не був присутній, знаю їх із розмов, що дійшли до мене. Говорили, що, повернувшись із цієї поїздки в Київ, Халги наказав конюхам, щоб вони про кобилу Мись піклувалися, годували, і таке інше, але десь у глухомані, подалі від Києва, де правитель не буває. І з тих пір конунг до улюбленої коняки не підходив і навіть не бачив. Потім він із великою армією воював у Візантії, захопив Константинополь... загалом, займався всякою дурнею. І от, говорили, за сім років після нашої з ним зустрічі він раптом згадав про свою Мись і запитав головного конюха про її долю, а той і відповідає, мовляв, кобила подохнула ще п'ять років тому, від неї тільки кістяк залишився, що лежить у Кирпичевому яру, названому так на честь бога Кирпича, покровителя мохів та трав. Почувши це, говорять, Халги довго сміявся наді мною, мовляв, от як кудесник зганьбив ся: напророчив, що Мись мене вб'є, а я, мовляв, ужив заходів, і кобила не могла мене ані скинути, ані брикнути, або ще якось ушкодити, так і сконала, не зробивши мені нічого поганого; таким чином, мовляв, кудесник осоромлений – його пророцтво не збулося.
Проходить ще кілька днів, і раптом конунг Халги безвісти зник: наказав осідлати коня, підхопився на нього й умчався з Києва в невідомому напрямку, нічого нікому не пояснивши, один, без челяді. День проходить – його немає, другий – немає... Челядь затурбувалася. Воєвода посилає дружинників й отроків на пошуки. І от один з отроків знаходить мертвого конунга Халги. Труп лежить на спині, розкинувши кінцівки, а на грудях небіжчика – дохла гадюка. Лежить він у Кирпичевому яру поруч із кістяком коняки. Ну, ситуація зрозуміла: правителеві приспічило побачити останки улюбленої кобили, приїхав, став оглядати, а з кінського черепа як чорна стріла викинулася змія й отрутним укусом убила Халги – маленькі ранки від її зубів виявилися на нозі мерця. От так збулося моє пророцтво: прийняв він смерть від кобили своєї.
– А я впевнений, що це була не проста гадюка, – зауважує Радегост із кущів, куди він відійшов справити малу нужду; вертається, підтягуючи штанці, сідає на колишнє місце й продовжує: – так, не проста... Ця смерть – наслідок злодіяння, що сталося сімдесят вісім років тому. До конунга Халги правителями Києва, якщо пам`ятаєте, були Дір і Оскол, побратими, князі-співправителі. Довго вони отут княжили, майже так само довго, як потім Халги, років тридцять десь. І от сімдесят вісім років тому приплила сюди флотилія новгородців на чолі з молодим новгородським конунгом Халги, нібито – із дружнім візитом. Ну, Дір з Осколом і їхні родичі спустилися на берег зустрічати дорогих гостей, а прибульці на них накинулися, та повбивали. Ну та ви все це знаєте... Отож я думаю, майже впевнений, що гадюка, яка вбила Халги, була не ким іншим, як інкарнацією князя Оскола!
– Цікава гіпотеза, – гмикнув Кощій.
– Наводжу аргументи, – продовжує Радегост. – По-перше, гадюка, зверніть увагу, була дохла й лежала на грудях мертвого Халги. Із чого б звичайній гадюці ні з того ні із сього здихати, та ще й на грудях жертви? Та тому що саме вбивство конунга Халги й було сенсом існування цієї гадюки, для цього вона й була створена Вищою Силою, а як тільки виконала своє завдання, так і припинила існування. По-друге, де ви бачили, щоб після укусу звичайної гадюки людина вмирала, не сходячи з місця, майже миттєво? Отрута звичайної гадюки не настільки токсична; ужалений хворіє кілька днів і тільки потім помирає, а буває, що й не помирає, якщо організм міцний. А вкушений Халги – ой! – і випустив дух відразу. Висновок: не звичайна це була гадюка, з незвичайною, дуже токсичною отрутою. По-третє, у момент смерті конунгові Халги було п'ятдесят чотири роки; і князеві Осколу в момент смерті було саме п'ятдесят чотири роки, начебто хтось спеціально відміряв тривалість життя Халги, зрівнявши її з Осколовою. І, нарешті, по-четверте, очевидці говорили, що князя Оскола вбив саме конунг Халги, тоді двадцатичотирьохрічний, власноруч; і простромлений мечем Оскол за мить до смерті прохрипів: «Вища Сила, дай мені...» і ще щось пошепки, очевидці не розчули. Неважко здогадатися, чого він просив із мечем у грудях, – помститися вбивці. Із цього випливає висновок, що Вища Сила дала Осколові можливість погубити конунга Халги, відродивши князя на час в образі гадюки з дуже сильною отрутою; а конунгові вселила непереборне бажання терміново побачити останки кобили Мисі, де в черепі причаївся Оскол в образі змії. Але трапилося це тільки за тридцять років після вбивства Оскола, щоб Халги встиг пожити стільки ж, скільки пожив і Оскол; тому що Вища Сила – це справедлива сила.
