– Нам вистачить сили протриматися тільки до наступного ранку, – повідомив Терентію Ляль. – Потім наші сили вичерпаються, і вороги зможуть нас атакувати. Залишається сподіватися, що або кочівникам набридне навколо нас кружляти, і вони підуть, або трапиться яке-небудь чудо.
Прийшов вечір, потім ніч. Агресори, не маючи можливості наблизитися до жертв, оточили місце перебування останніх настільки щільно, виставивши вартових і розклавши багаття, що навіть, як говориться, миша не могла б просочитися через оточення непоміченою. Самі кудесники могли б ушити, скориставшись, наприклад, гіпнозом або левітацією, але вивести з оточення сотні своїх супутників не змогли б, а кидати їх не захотіли.
І раптом кудесник Лядо прошептав:
– Я відчуваю: десь поблизу є прохід в інший світ.
– Я теж відчув, – підтакнув Ляль.
І вони стали робити руками паси, намагаючись визначити місце проходу, у той час як інші кудесники продовжували тримати навколо табору силове поле. Чуття привело Ляля й Лядо до колючих кущів; розсунувши їх, чарівники ввійшли в зарості... а коли вийшли, радісно повідомили супутникам, що знайшли інший, заповідний світ, один із тих, про які говорилося в сказанні. «Урятовані!» – вигукнув Терентій Топір, але тихенько, щоб вороги не почули. Один по одному, вервечкою, прихопивши пожитки, переселенці йшли в кущі. Останніми пішли Терентій і кудесники, після чого силове поле, що рятувало їх від кочівників, зникло.
У тім світі, куди вони потрапили, теж була ніч, тому переселенці нічого не побачили й ніякої різниці не відчули, і багато хто навіть засумнівалися: а чи не помилилися кудесники. Але коли настав світанок, переконалися, що перебувають у зовсім іншій місцевості.
Кочівники ж на світанку винишпорили територію всередині оточення, але... сотні людей як крізь землю провалилися. У колючі кущі агресорам і на думку не спало сунутися, тому що не можуть же, мовляв, сотні людей сховатися в настільки дрібних заростях. І спіймавши облизня, дивуючись такому чуду, кочівники пішли.
А переселенці в новому світі заходилися облаштовуватися, і розбили перше поселення, що згодом стало містом Великі Дрібки. Так почалося зародження нового князівства, що згодом було названо Терентопським, а Терентій Топір зробився першим тутешнім князем.
☼ ☼ ☼
Так закінчив сказання Четвертий Розповідач.
– Заколисав ти мене, пустельнику, своїми балачками, – промурмотав, позіхнувши, Собірад. – Давайте спати...
Наступного ранку Четвертий Розповідач запропонував гостям:
– Я хотів би оглянути те місце, де трапилося зґвалтування: може, там залишилися якісь сліди, які допоможуть знайти ґвалтівника.
– Та що там оглядати, нічого там особливого – осики як осики; ожина як ожина; треба шукати клятих лісовиків і знищувати, як скажених собак, а не гаяти час на непотрібні огляди, – заперечив Собірад.
– Звідки ти знаєш, що на місці зґвалтування ростуть саме осики й саме ожина? Ніга про це не говорила. Ти що, був на тім місці? – зацікавився Борислав.
– Не знаю... не був... це я так сказав, навмання, – насупився Собірад. – У лісі ж діло було, а в лісі ростуть дерева й кущі, от я й назвав перші, що спали на думку.
– А я згодний із пустельником: нехай Ніга відведе нас на те місце, оглянемо його ретельно, може й виявимо які сліди, що виведуть нас на бешкетника, – сказав Єгорій, брат зґвалтованої.
– Робити більше нема чого, як гаяти час на отаку дурню, а лісовики тим часом... – занив Собірад, але бачачи, що інші підтримують Єгорія, знехотя поплівся слідом за всіма назад у село...
Ніга привела хлопців із пустельником на місце насильства, сказала: «Отут це було»; і заплакала.
– Ти вгадав, Собіраде; тут, дійсно ростуть переважно осики й ожина, – відзначив Борислав.
Собірад на це нічого не сказав, а тільки тужно висякався.
– Так, так, так, – шепотів П'ятий Розповідач, схилившись над потоптаною землею. – От воно що...
– Що там? – схилився і Єгорій.
– От сліди Ніги, а от сліди ґвалтівника, – указав пустельник, – і виявляється, що ґвалтівник зовсім не лісовик – не носять лісовики такого взуття, даю голову на відсікання, я те знаю, – а звичайна людина, як ми з вами.
– Та що ти мелеш, лісове опудало! Усім відомо, що це був лісовик Вархол, Ніга же сама говорила, – спалахнув Собірад. – Усе ясно: цей пустельник у змові з лісовиками, от він їх і вигороджує. Він і сам живе в лісі як лісовик – одного з ними поля ягода. Не слухайте його!
– Так, ґвалтівник був великий, брудний і кошлатий, типовий лісовик, і говорив: «Я лісовик Вархол, я лісовик Вархол...» – підтвердила Ніга.
– А це що таке, от, у кущі ожини? – Пустельник обережно, щоб не поранитися колючками, сунув руку в кущ. – Якась прикраса або оберіг.
Вийнята з куща цяцька була невеликим гарним виробом зі шкіри й дерева у вигляді сонця на тонкому шкіряному шнурі, але шнур цей порвався.
– Це твоє? – спитав пустельник у Ніги.
– Ні, – відповіла та.
– Мабуть, відбиваючись від ґвалтівника, Ніга зірвала з нього оберіг, і він упав у кущ ожини, – припустив П'ятий Розповідач.
– Такі обереги в нашім селі майструє стара Правиця, для мене теж зробила, от, – Єгорій дістав з-під сорочки схожу цяцьку на шкіряному шнурі. – Але кожний її оберіг відрізняється від іншого, тому якщо їй показати цю штуку, вона, напевно, згадає, для кого її зробила. Ідемо до неї.
Єгорій, Ніга, П'ятий Розповідач, Борислав та інші знову пішли в село...
Коли Єгорій показав знайдений на місці насильства оберіг старій Правиці, та ствердно закивала головою:
– Так, пам'ятаю, пам'ятаю, я цей оберіг зробила для...
– Пожежа!!! – раптом заверещали жінки на окраїні села. – Село горить! На допомогу!
Не дослухавши Правицю, усі кинулися гасити вогонь. Зайнялося відразу кілька хат на сході оселища. Селяни стали гарячково черпати цебрами воду з колодязів і невеликого озерця біля села й, передаючи цебра по ланцюжку, хлюпати на палаючу деревину. На щастя, пожежа селом не поширилася, однак два двори спалила вщент, а ще п'ять тільки частково. Боротьба з вогненною стихією закінчилася глухою ніччю. Слава Богу, людських жертв не було, та й худобу встигли випустити зі хлівів і стаєнь, що зайнялися.
Через цю тривожну суєту лише наступного дня Єгорій, Борислав, Ніга та П'ятий Розповідач (він допомагав гасити пожежу й ночував у селі) знову прийшли до старої Правиці, щоб, нарешті, з'ясувати, хто був хазяїном того оберегу. Майстриня відповіла, що зробила його спеціально для Собірада.
– А де Собірад? – викликнув, оглядаючись, Борислав, і отут усі пригадали, що з тих пір, як найшовся цей оберіг, вони Собірада, здається, не бачили.
– От хто тебе зґвалтував, а ніякий не лісовик, – сказав Нізі П'ятий Розповідач.
– Він давно хотів Нігу, але вона не хотіла з ним бути, – заговорив Борислав, – і, виходить, не домігшись свого словами, він вирішив оволодіти нею силою.
– А щоб залишитися безкарним, зробив це так, аби у всьому звинуватити лісовика, – підхопив Єгорій. – Він сам великий, як лісовик – високий, широкоплечий. Вимазався, мабуть, брудом, обліпився якимсь пухом, і став ще більше схожий; а оскільки накинувся зненацька, Ніга не встигла його як належить роздивитися. При цьому називав себе лісовиком Вархолом.
– От гад! Ну, він за все відповість! – Борислав стиснув кулаки. – Гайда по нього!
Дорогою до обійстя Собірада ці четверо розповідали зустрічним про викриття справжнього ґвалтівника, і зустрічні приєднувалися. Коли ця орава ввалилася у двір злочинця й обшукала подвір'я й хату, з'ясувалося, що не тільки сам Собірад відсутній, але й усі найкоштовніші пожитки, кінь і віз.
– Утік, прихопивши майно, – констатував Єгорій.
– Упевнена, що це саме він підпалив хати, щоб під час гасіння непомітно зібратися й безкарно втекти! – заявила Ніга.
– Зрозумів, що знахідка оберегу його викриє, що йому в нашім селі вже не жити, от і влаштував підпал, щоб на час відволікти нас від розслідування й зникнути, не одержавши по заслугах, – додав Борислав. – Знав, що за зґвалтування його проженуть із села, а за те, що у своєму злочині обвинуватив інших, ще й поб'ють, от і пустив вогонь, щоб уникнути побоїв.
