Один із працівників Наполеона був лисуватий і носив у роті металевий зуб... Ага, безцінний читачу, ти вже подумав, що це і був той яєчний шахрай, якого розшукували міліція та лицарі. А от і ні. Це був зовсім інший чоловік, на Траляляліні анітрохи не схожий: великоносий, високий, худий, жилавий. Другий працівник, більш вгодований, був схожий чи то на хіпі, чи то на православного попа: його голова обросла довгим, до плечей, волоссям, пишними вусами та окладистою бородою. Крім рослинності був на ній і промисловий виріб – круглі окуляри з тонованими скельцями. Наполеон же, як і раніше, був худим і пухнастоголовим, наче кульбаба.

– До речі, звідки у Христофора Оладьєва це прізвисько? – питає раптом Автора Ліва півкуля його мозку. – Що спільного у цього фермера з французьким імператором? Зовні вони анітрохи не схожі.

– Імператором? Яким ще ім... А! Ні! Бонапарт тут зовсім ні до чого, – вигукує Автор. – Справа в тому, що Христофор Оладьєв був природженим селянином, і фанатично полюбляв польові роботи, просто обожнював. Навіть коли він був колгоспником у колгоспі «Заповіти, алича», Христофор проводив у колгоспних полях більше часу, ніж вимагала колгоспна дисципліна. А коли став фермером, а поля стали його приватною власністю, то й поготів...

– Колгосп «Заповіти, алича»? Безглузда назва, – зауважує Ліва. – Напевно, хтось із терентопців у нас, у Великому Світі, почув назву «Заповіти Ілліча», в минулі часи дуже поширену, але не розчув як слід і перекручено переніс на терентопський ґрунт.

– Напевно, – погоджується Автор. – Через те, що в полях Христофор проводив більше часу, ніж удома, його дружина на запитання: «Чи вдома господар?» зазвичай відповідала російською мовою (бо мала, як і сам Христофор, російське коріння): «На полє он». От із цієї постійної відповіді «На полє он» та «На полє он» і виникло прізвисько На-полє-он чи Наполеон.

– Тьху! Це вже нестерпно! – обурюється Права півкуля. – Читачеві не терпиться дізнатися, що трапилося з Естер, а ти, пане Авторе, замість того щоб чітко і прямолінійно викладати сюжет, ухиляєшся убік і засмічуєш мізки читача абсолютно сторонніми теревенями, то про прем'єри в оперному театрі, то про фермера та його працівників, яких тут взагалі можна було навіть не згадувати. Читач може подумати, що ти з нього просто знущаєшся. Або визнати подібні ухилення ознакою твого літературного непрофесіоналізму і навіть обізвати тебе графоманом.

– Читач може обзивати мене і графоманом, і герцогоманом, і барономаном, і лицароманом, оскільки я у цій своїй книзі дійсно пишу і про графів, і про герцогів, і про баронів, і про простих лицарів, – жартує Автор.

– До того ж, – продовжує півкуля, – якщо тобі закортить опублікувати цю твою писанину, редактор усе одно вилучить усі зайві базікання, бурчачи: «Стислість – сестра таланта».

– Мені вже набридло відповідати на ці твої репліки, – відмахується Автор. – А щодо названої класичної цитати мені пригадався чотиривірш терентопського поета Франческо Губанедурського «Талант»:

Отже, принцеса Зіночка, увійшовши до корчми, попрямувала повз стіл, за яким трапезували Наполеон з працівниками, в кут, де мучив телефонний апарат тато Естер.

Королівська дочка, присівши поруч, вивідала в Ісака Марковича всі подробиці зникнення подруги, відомі йому на цей час. Почувши, що вчора коваль Нетребенько зустрів Естер з людиною, яку він прийняв за Мгобокбекбе, принцеса запитала:

– А ви впевнені, що то був не Бандюга?

– Так Бандюга ж помер, ударившись сп'яну скронею об цеглину, і похований на Старому міському цвинтарі. Ти хіба не знаєш? – запитав корчмар.

– Знаю. Але й ви знаєте, що деякі мертв'яки мають звичку вилазити зі своїх могил. Ви самі таких тут частуєте, – аргументувала Зіночка.

– Вампір? – задумався Ісак Маркович. – Ні, вампіри вилазять із могил ночами, а Вакула Охрімович зустрів Естер з тим хлопцем серед білого дня.

– А може, в якихось особливих випадках вампіри можуть виходити з могил і вдень, дотримуючись, звичайно, тінистих місць, тим більше – в одязі, що закриває їх від сонячних променів, – припустила принцеса. – Треба перевірити усі версії.

– Сподіваюся, ця версія є хибною. Бандюга і без того був виродком, а якщо до того ж став і кровопивцем... Але перевірити треба, – погодився корчмар.

Він встав і подивився графік-календар, що висів на стіні, де були відзначені дні виходу вампірів з могил і склепів.

– Розпитаю графа Дриґала, похованого на тому ж Старому цвинтарі, – продовжив Ісак Маркович. – Він напевно знає: Бандюга простий покійник чи вампір. Але граф із колегами навідаються до корчми лише за півтори тижні. Чекати ніколи. Прийдеться мені самому навідатися до нього в склеп.

Якби в цей момент у корчмі був присутній і чув цю бесіду завсідник Акмус, він відкинув би цю версію і поінформував би Іцхака і Зіночку, що ще в морзі ясновидець Гліб Цвях просканував труп Бандюги ясновидінням і точно встановив, що той звичайний небіжчик, а зовсім не упир. Але Акмуса в корчмі не було, він підійшов пізніше. І корчмар вирішив не гаючи часу вирушити на цвинтар.

– Інша версія: у покійного Бандюги є брат-близнюк... – сказала королівська дочка, теж підводячись. – Може, Роженкранци усиновили одного близнюка, а іншого всиновив хтось інший. Втім, буває, що брати дуже схожі, навіть не будучи близнюками. Поки ви, Ісаку Марковичу, опитуватиме на цвинтарі графа Дриґала, я змотаюся в корчму «Під Мідним Забралом» і випитаю у Роженкранців: що вони знають про народження і кровних родичів усиновленого.

Сказавши це, Зіночка покинула корчму «Під Рятівною Мухою», а слідом за нею вийшов і один із відвідувачів, який під час розмови принцеси з корчмарем за сусіднім столиком нібито читав забуту кимось газету «Тьху!» (Не хвилюйся, читачу: це був той самий таємний охоронець принцеси).

☼ ☼ ☼

Іцхак Маркович, щоб не спокусити вампіра власною кров'ю, бо граф Дриґало, напевно, знемагає в склепі від спраги, збігав до найближчої аптеки, купив там дві плитки гематогену та три літри фізіологічного розчину, і на його основі виготовив кров сурогатну – коктейль «Кровиночку»; нагрітий до сорока градусів за Цельсієм напій налив у великий термос і з цим частуванням вирушив у гості до покійника.

Гільденштернові не доводилося раніше бувати в склепі у графа Дриґала, але біля входу на Старе кладовище розташовувався стенд зі схемою цвинтаря, де були вказані всі склепи і могили (як тільки з'являлося нове поховання, воно відразу заносилося на схему), тому корчмарю не довелося блукати в пошуках.

Дорогою до склепу сім'ї Дриґало він зробив невеликий гак, щоб кинути погляд на могилу Бандюги.

Жодних слідів, котрі вказували б, що з могили вилазили, Ісак Маркович не виявив. Але, може, вампіри вміють не залишати таких слідів. Могилу прикрашав камінь, на якому був напис: «Федір Мойсейович Роженкранц. 17. III. 1972 – 20. IX. 1995» та фотографії покійного. На двох знімках Бандюга був у смугастій тюремній робі зафіксований в анфас та профіль. То були тюремні фото з його кримінальної справи. Жодних інших знімків дорослого Бандюги, крім тюремних, в наявності не було. Звичайно, ретушер міг би замінити тюремну робу цивільним костюмом та білою сорочкою з краваткою, але в Терентопії не заведено зловживати ретушшю, спотворюючи правду.

Коли корчмар наближався до потрібного склепу, двері в цій споруді раптом відчинилися і звідти з'явилася людиноподібна постать із рогами на голові.

– Що за чорт! – здивувався Гільденштерн.

Хоч він, звичайно, не вірив у існування чортів, а вампіри рогів не мають, корчмареві стало на секунду моторошно.