Однак народився Довженко не на Харківщині, а на Чернігівщині, додає Автор, щоб чернігівці на нього не образилися.

Харківське коріння мають деякі зірки світового кінематографа. Наприклад, французька кіноакторка Мілен Демонжо є донькою харків'янки Клавдії Трубникової, а американська Наталі Вуд – донькою харків'янина Миколи Захаренка. Вихідці з Харкова доклали руки до створення відомих голлівудських фільмів, і дехто з них навіть отримав за це «Оскара». Скажімо, харків'янка Варвара Каринська, дизайнерка одягу, в 1948 році отримала «Оскара» за костюми до історичного фільму «Жанна д'Арк». А харків'янин Євген Мамут, аніматор і майстер ефектів, дістав «Оскара» у 1987-ому за спецефекти до фантастичного фільму «Хижак», того самого, де в головній ролі блискуче фігурує Арнольд Шварценеггер.

Але більшість харків'ян, які присвятили себе створенню кінофільмів, робили це на совєтських кіностудіях.

Іноді в совєтський період повнометражні ігрові фільми знімалися і в самому Харкові або його околицях. Але це робили не жителі Харкова, а кіностудії з інших міст: Одеси, Києва, Москви, Ленінграда...

А жителі Харкова знімали фільми аматорські, короткометражні: видові, документальні, ігрові та анімаційні, не для кінопрокату, а для власного задоволення. Зазвичай – на маленьких аматорських, або, як ще говорили, народних кіностудіях при палацах культури різних організацій. У вільний від роботи час, безкоштовно, в якості хобі. Наприклад, вищезгаданий оскароносець Євген Мамут, до еміграції в США, знімав мультфільми, на ним же самим змайстрованому верстаті, будучи одним із учасників харківської народної кіностудії «ХПІфільм», що мала місце на вулиці Пушкінській у Палаці Студентів Політехнічного інституту.

Крім того, ігрові фільми іноді знімала Харківська телестудія, для показу по харківському телебаченню. Кращим фільмом, знятим харків'янами в околицях Харкова Автор цих рядків вважає саме роботу Харківської телестудії «Тореадори з Васюківки» за однойменним твором українського письменника Всеволода Нестайка. Короткометражний чорно-білий фільм 1965 року. Ця стрічка навіть отримала головні призи на міжнародних фестивалях телефільмів у Мюнхені (Німеччина) та Александрії (Єгипет). І самому Нестайкові цей харківський фільм подобався.

Але, повторює Автор, великих професійних кіностудій, які знімали б повнометражні ігрові фільми, котрі демонструвалися б у кінотеатрах різних міст і країн, у Харкові, на жаль, не було.

А от у Терентопськім королівстві з 1986 року діє професійна кіностудія «Задфільм».

І терентопці достобіса пишаються, що в цьому аспекті вони переплюнули аж самий Харків.

☼ ☼ ☼

Отже, безцінний читачу, повернемося до Цегляних Галушок.

Якщо адміністрація кіностудії «Задфільм» має офіс у місті Задвірполі (отчого кіностудія і отримала назву, яка у розгорнутому вигляді означає «Задвірпольський фільм»), то знімальний павільйон цієї студії знаходиться за межами Задвірполя, за одинадцять кілометрів від цього міста і за чотири кілометри від Цегляних Галушок.

Оскільки найближчим до цього павільйону готелем був «Позолочена Хохуля», то знімальні групи, виїжджаючи з міста на павільйонні зйомки, як правило, зупинялися саме у «Хохулі».

От і знімальна група, очолювана кінорежисером Валентином Тюхтієм, запланувавши 30 жовтня 1995 року зняти важливу сцену нового фільму в цьому павільйоні, ввечері 29-го зайняла кілька номерів у готелі. Приблизно за чотири години до того, як там зупинились і лицарі Василь та Юрій Тигровий.

Попервах, правда, збиралися фільмувати цю сцену не в павільйоні поблизу Цегляних Галушок, а на залізничному вокзалі в Жорикбурзі, бо саме там відбуваються, згідно з кіносценарієм, події цієї сцени. Але потім прикинули, що дешевше зняти це у павільйоні. Для цього там навіть декорації, що зображають вокзал, майструвати не треба. Актори та статисти зіграють сцену на тлі великої зеленої тканини, а потім маг Онік безпосередньо на кіноплівці, завдяки винайденій ним чарівній технології, замінить зелене тло натуралістичним зображенням столичного вокзалу.

– Чародій Онік? – ловить Автора на слові його Ліва мозкова півкуля. – Слово «онік» є перевернутим задом наперед словом «кіно». Не думаю, що це випадковий збіг.

– Ти права, півкуле, – погоджується Автор, – це не...

– Я не Права, а Ліва, – поправляє та.

– Та ні, права у тому смислі, що маєш рацію. Це дійсно не збіг. Можливо, і ви, півкулі, і ти, безцінний читачу, пам'ятаєте, що жорикбурзький чарівник Веремій Святославович Унітазів-Непропонуватько придумав собі псевдонім Акмус, перевернувши задом наперед слово «сумка». Так от, задвірпольський чарівник Кирило Сергійович Манюня-Недострибайло, знаючи про це, вирішив отримати псевдонім у такий же спосіб. За основу взяв слово «кіно», оскільки дуже любив кінематограф і хотів присвятити йому свою магічну майстерність як спеціаліст зі спецефектів. З того часу його і називають просто магом Оніком.

Присутність у подвійному прізвищі цього чудотворця слова «Манюня» напевно викликало в безцінному читачеві здогад про його (не читача, а чарівника) спорідненність із Гектором Манюнею. Здогад цілковито правильний. Так, цей Манюня-Недострибайло був черговим (і не останнім у цій книзі) нащадком Гектора Манюні. Так, і в Оніка був удома портрет предка, написаний Леонардо Ґудзиком, де знаменитий чародій зображений у білій перуці й рожевому в червоний горошок жустокорі. Так, і в Кирила Сергійовича був фрагмент пророцтва Гектора Фроловича. Що той фрагмент Автор Терентопських хронік негайно пред'являє для ознайомлення читачеві:

Оніку в жовтні 1995 року було тридцять шість років; він був чоловіком високого зросту, худорлявим брюнетом, коротко стриженим і ретельно поголеним. З сіро-зеленими очима, додає Автор (а раптом, читач настільки педантичний, що навіть ця дрібниця має для нього значення). Йому так подобалося спостерігати за кінозйомками, що він, будучи учасником знімальної групи, був присутній на всіх кінозйомках, включно з тими, де магічна допомога була непотрібна, і, відповідно, присутність мага не була необхідною. От і зараз у Цегляних Галушках Онік супроводжував режисера Валентина Тюхтія.

Окрім режисера Валентина Тюхтія, спеціаліста зі спецефектів Оніка та акторів, до цієї знімальної групи входили: асистент режисера Роман Хрязєв, сценарист Аскольд Мояхатаскрайченко, оператор Оскар Пустгальтер, художник Ігор Цуцик, звукорежисер Григорій Папонтов, монтажер Олег Чмихало, гримерка Аріадна Шпільман, костюмерка Раїса Піпко, композитор Модест Моцартський, а також освітлювачі, шофери, підсобні робітники і т.д.

– Модест Моцартський? – ловить Автора на слові Права півкуля авторського мозку. – Цей композитор, якщо не помиляюся, вже згадувався побіжно на сторінках Терентопських хронік.

(«Це все, що застрягло в правій частині решета власного мого мозку...» – думає Автор Терентопських хронік, і тут же тямить, що це не власне його висловлення, а цитата – фраза з роману Лоренса Стерна «Трістрам Шенді».)

– Я навіть пам'ятаю, де саме згадувався, – уточнює скрупульозна півкуля Ліва. – У розділі дев'ятнадцятому, як автор опери «Мовчання – золото», у розділах двадцять другому та двадцять сьомому, як автор балету «Засідання», у розділі двадцять дев'ятому, як автор опери «Пів кіло духовної їжі», та у розділі тридцять дев'ятому, як автор музики до фільму «Життя за грифона».

– Так, – погоджується Автор Терентопських хронік, – і крім названих творів цей маестро написав чимало й інших. Саме він, наприклад, обробив Дев'яту симфонію Людвіґа ван Бетховена для виконання її на бубнах, кастаньєтах, тріскотках і дерев'яних ложках. Крім іншого, композитор Модест Моцартський написав інструментальну композицію для органа «Політ глиста». Хтось може вигукнути, що, мовляв, глисти не літають, що це, мовляв, нонсенс. Але я заперечу: глисти таки іноді літають. Як і люди. Але якщо люди літають переважно у літаках, то глисти, як правило, літають у какашках. Втім, такий політ триває недовго, лише стільки часу, скільки потрібно, щоб какашка перемістилася від кишечника до водної поверхні в унітазі, або, скажімо, до ґрунту під кущиком. Однак короткочасність такого переміщення не означає, що його не можна вважати польотом. Навіть падіння, що триває мить, – це теж політ, тільки дуже короткий. Тому можливо, що композиція «Політ глиста» Модеста Моцартського – найкоротший у світі музичний твір. За що Моцартського навіть внесли до «Книги рекордів Терентопії». Триває він секунду і складається з однієї ноти. На довшу музику політ глиста не тягне. Глист – це вам не джміль якийсь. Зауважу ще, що Модест Моцартський – не справжнє ім'я композитора, а творчий псевдонім. Справжнє ім'я – Амадей Петрович Мусор. На відміну від мага Оніка та інших членів знімальної групи, він не поїхав на кінозйомку в Цегляні Галушки, а займався творінням музики для нового фільму у себе вдома у Жорикбурзі, контактуючи з рідним роялем. Отримавши завдання від режисера, який, як міг, описав словами, якого характеру має бути музика для того й іншого епізоду, і скільки має тривати (з точністю до секунди).