Творчість — це не бізнес, хоча завдяки їй ми можемо постійно бути зайнятими. Митець не може безкінечно відтворювати попередній успіх. Ті, хто надто довго намагаються працювати за схемою — навіть за своєю власною схемою, — рано чи пізно позбавляють себе творчої правди. Переймаючись, як це зазвичай і трапляється, діловим аспектом нашої творчості, ми схильні обіцяти те, що не зможемо виконати: продовжувати творити точно так само добре, як і раніше.

Успішні фільми породжують запит на сіквели. Успішні книжки — на видання подібних книжок у майбутньому. Художники переживають періоди, коли їхня творчість користується особливою популярністю, і відчувають зовнішній тиск продовжувати так само далі. З такими ж труднощами стикаються гончарі, композитори, хореографи. Як митців нас просять повторюватися і розширюватися на ринку, який ми самі і створили. Інколи це можливо. Іноді ні.

Успішному митцю не варто зобов’язувати себе надмірною кількістю обіцянок на майбутнє. Якщо маєток у престижному районі коштує двох років творчих мук, щоб видати на-гора обіцяний проект лише заради грошей, то такий маєток — надто дорога розкіш.

Це не означає, що редактори більше не повинні будувати плани на наступний сезон, чи що майстерні повинні назавжди закинути свій бізнес. Це означає, що ті творчі люди, які щодня трудяться, повинні витрачати час не лише на те, що точно принесе їм прибуток, а й на ризиковані проекти, на те, до чого лежить їхня творча душа. Для того, щоб реалізувати себе у творчості, не потрібно ставити хрест на успішній кар’єрі. Утім, просто необхідно переписати свій графік на кожен день так, щоб дозволити собі маленькі зміни, які крок за кроком змінюватимуть вашу щоденну траєкторію і врешті направлять вашу кар’єру за курсом, який у довготривалій перспективі зробить вас щасливими.

Це означає писати ранкові сторінки. Ходити на творчі побачення. «Але під моїм керівництвом — ціла майстерня, — скажете ви (чи чим ви там ще зайняті). — Від мене залежать інші люди». Я відповім, що це лише ще одна причина розраховувати на самого себе і захищати своє творче начало.

Коли ми нехтуємо обіцянкою, яку дали самі собі, наслідки цього неодмінно стануть помітні людям навколо. Одноманітність, механічні повторення того, що ми колись уже досягнули, позбавляють від творчої радості спочатку наші життя, а потім і наші фінанси. Намагаючись забезпечити себе матеріально, уникаючи ризику, ми втрачаємо свою унікальність та інноваційність. У міру того, як обіцяні проекти відхиляються все далі і далі від наших внутрішніх прагнень, нами опановує глибока творча втома. Доводиться, немов під прицілом, збиратися з силами, замість того, щоб з ентузіазмом виконувати кожне нове творче завдання.

Митці здатні відповідально ставитися до вимог своїх ділових партнерів і зазвичай так і роблять. Митцям значно складніше і важливіше продовжувати відповідати внутрішнім вимогам власного творчого зростання. Якщо стисло, то, коли ми досягаємо успіху, ми повинні бути особливо пильними. Будь-який успіх, в основі якого лежить творча одноманітність і відсутність прогресу, прирікає нас і наше мистецтво на провал.

Більшість митців, які зайшли у своїй творчості у глухий кут, займаються здебільшого лише розумовою діяльністю. Ми постійно думаємо про те, що хотіли б зробити, але не можемо. На ранніх етапах відновлення ми знову думаємо — про те, що ми хотіли б зробити, але не робимо. Для того, щоб відновлення було справжнє і невідворотне, необхідно вибратися з полону думок і взятися за роботу. Однак передовсім потрібно зайнятися своїм тілом.

Знову ж таки, для цього необхідно прийняти себе таким чи такою, які ми є. Творчість вимагає дій, і частина цих дій фізичні. Жителі Західного світу, які перейняли східні техніки медитації, інколи потрапляють у пастку: переймаючись лише своєю свідомістю, вони забувають, що про тіло також потрібно піклуватися. Втрачаючи своє «заземлення», ми вже не можемо функціонувати у світі. Фізичні навантаження допомагають боротися з цією дисфункцією, спровокованою надмірним зосередженням на духовності.

Повертаючись до уявлення про себе як про радіо, нам потрібно достатньо енергії, щоб надсилати сильний сигнал. Саме тут стають у пригоді прогулянки пішки. Нам потрібна медитація у русі — вона повертає нас у теперішнє і допомагає перестати бігати замкнутим колом думок. Двадцяти хвилин на день для цього цілком достатньо. Наше завдання — не розтягнути м’язи, а радше розширити свідомість, тому необов’язково робити ціллю саме фізичне навантаження, хоча хороша фізична форма цілком може стати результатом такої вправи.

Потрібно прагнути встановити зв’язок з навколишнім світом, позбавитися нав’язливої замкнутості на собі і самоспоглядання і просто спостерігати. Досить швидко стане зрозуміло, що коли мозок зосереджений на чомусь іншому, крім нас самих, ми і себе можемо розгледіти значно чіткіше і виразніше.

Шоста тридцять ранку. Велика блакитна чапля зривається з місця відпочинку у низькій траві й здіймається усе вище над рікою, ритмічно змахуючи своїми величезними крилами. Птаха помічає Дженні, яка бігає внизу. Дженні, яка бігає знизу, помічає птаху. Сила ніг несе її над землею, вона майже невагома. Її душа підіймається вгору до чаплі і джерґотить: «Привіт, доброго ранку, чудовий день, еге ж?». У цю мить, у цьому місці, вони — споріднені душі. Обидві дикі, вільні і щасливі у своєму русі, у русі вітрів, хмар і дерев.

Четверта тридцять по обіді. Шеф Дженні заглядає до її офісу. Нова замовниця дуже примхлива і хоче внести ще декілька поправок у документ. Чи могла б Дженні сьогодні дати цьому лад? «Так», — відповідає вона. Може, тому, що досі ширяє завдяки енергії від її ранкової пробіжки. Та чапля з крилом синювато-сталевого кольору, яке сріблилося на сонці, коли вона виробляла свої віражі…

Дженні не назвала б себе спортсменкою. Вона не бігає марафони, не бере участі у змаганнях. Попри те, що відстані, які вона долає, поступово збільшуються, а її стегна поступово зменшуються, вона не бігає заради підтримання фізичної форми. Вона бігає для душі, а не для тіла. Саме душевна рівновага задає тон її настрою і міняє його з напруженого на розкутий.

«Я бігаю заради того, щоб могти зважено думати про проблеми та рішення, не перебільшуючи їхньої важливості», — говорить Дженні. Коли клієнт не задоволений документом, який підготувала Дженні, вона відривається від землі і ширяє над власним роздратуванням, наче велика блакитна чапля. Це не означає, що їй начхати. Просто тепер у неї є нова точка огляду — з висоти пташиного польоту — на місце її перипетій у Всесвіті.

Єва Бабіц — романіст і… плавчиня. Висока, білява, з розкішними вигинами тіла, які скидаються на заокруглені дорожні розв’язки її рідного Лос-Анджелеса, вона плаває для того, щоб направити потік руху власних незліченних думок у правильне русло. «Плавання, — говорила вона, — це чудовий вид спорту для письменників». Щодня, коли Єва плаває довгим аквамариновим басейном неподалік від дому, її розум пірнає глибоко в себе, минаючи суєту щоденних турбот — який редактор затримує оплату, чому друкар продовжує допускати стільки помилок, — і опускається у тихий зелений став натхнення. Ритмічні повторювальні рухи переміщають розумову діяльність з логічної півкулі мозку у творчу. І саме там вирує натхнення, звільнене від обмежень логіки.

Марта — тесля і велосипедистка на довгі дистанції. Теслярська справа змушує її шукати інноваційні рішення будівничих проблем, справлятися з тонкощами дизайну і знаходити прості відповіді на складні запитання на кшталт: «Як вбудувати робочий простір так, щоб можна було вивільняти підлогу по закінченню роботи?» або «Чи існує якась шафка, яка помістилася б у цьому кутку і не здавалася надмірно сучасною у порівнянні з рештою моїх меблів?». Крутячи педалі дорогою з дому у передмісті до офісу у центрі міста, Марта знаходить відповіді на ці запитання. Наче червоноперий дрізд, який здіймається у повітря і пролітає перед її очима, Марті так само несподівано і рвучко приходить у голову дизайнерське рішення — жалюзійні дверцята. Монотонно і ритмічно крутячи педалями, Марта черпає ідеї з творчої криниці.