1. Скільки разів цього тижня ви писали ранкові сторінки? (Ви вже використовували їх, щоб подумати про творчу розкіш?) Як ви під час цього почувалися?

2. Чи ходили ви цього тижня на творче побачення? (Ви вже думали над тим, щоб дозволити собі сходити на два побачення на тиждень?) Що ви робили? Як у цей час почувалися?

3. Чи довелося вам цього тижня помітити якісь вияви синхронності? Які саме?

4. Чи трапилося цього тижня ще щось, що, на вашу думку, є важливим для вашого творчого відновлення? Опишіть, що саме.

Цього тижня ми практикуватимемо правильне ставлення заради розвитку творчості, приділяючи увагу як вашому вмінню сприймати, так і вмінню діяти. Есе, вправи і завдання цього розділу покликані відновити цілі ділянки вашого істинного творчого інтересу, які виявляються відповідно до того, як ви надаєте все більшого значення своїм мріям.

Вправність, яку ми удосконалюємо за допомогою ранкових сторінок і творчих побачень, — уміння слухати.

Сторінки вчать нас слухати, не звертаючи уваги на Цензора, а творчі побачення вчать уловлювати голос натхнення. Незважаючи на те, що обидва ці заняття жодним чином не стосуються створення витворів мистецтва, творчий процес без них неможливий.

Зробити витвір мистецтва — це не просто вигадати щось з голови. Радше навпаки — ідея сама спадає на думку. Напрямки — ось ключовий елемент цього процесу.

Коли ми намагаємося що-небудь вигадати, то тяжіємо до того, щоб уявити щось поза межами досяжності, «десь там, у стратосфері, де ширяє мистецтво…».

Дозволяючи ідеї для витвору самій зійти нам на гадку, ми нічого не прагнемо. Ми взагалі нічого не робимо, лишень отримуємо все готове. Хтось інший чи щось інше робить усе за нас. Замість того, щоб хотіти щось винайти, ми прислухаємося.

Коли увага актора зосереджена на тому, що відбувається, він уважно прислухається і тоді вирішує, яким має бути його наступний крок. Коли художник малює, він, можливо, і починає картину з певним задумом у голові, але з часом він стає залежним від внутрішньої логіки самої картини. Можна часто почути слова: «Пензлик сам веде мазок». У танці, композиції, скульптурі діють ті самі правила: ми радше провідники, аніж творці того, що виражаємо.

Мистецтво народжується, коли ми налаштовуємося і немов провалюємося у криницю. Так ніби всі історії, картини, мелодії і п’єси в світі живуть під поверхнею нашої свідомості. Схожі на підземну ріку, вони протікають крізь нас, наче потік ідей, які ми можемо підхопити. Як митці, ми падаємо у криницю і занурюємося у цей потік. Ми відчуваємо, що там відбувається, і діємо — це радше нагадує письмо під чиєсь диктування, аніж претензійне творення мистецтва.

Один мій друг — чудовий кінорежисер, знаний своєю скрупульозністю у плануванні зйомок. Попри це він часто знімає чудові сцени експромтом, швидко ловлячи вдалий момент, який нагодився, поки він працював над чимось іншим. Такі миті чистого натхнення вимагають того, щоб ми ставилися до них з вірою. Ми можемо практикуватися стрибати у невідоме під час написання ранкових сторінок і на творчих побаченнях.

Ми можемо навчитися не лише прислухатися, а й усе розбірливіше чути той натхненний голос підсвідомості, який говорить: «Зроби це, спробуй те, скажи оце…».

Більшість письменників хоча б раз переживали відчуття, коли цілий вірш або абзац-другий тексту нізвідки з’являлися у їхній голові. Ми ставимося до таких знахідок як до маленьких див. Але ми не усвідомлюємо, що це насправді абсолютно нормально. Ми радше інструмент, а не автор наших робіт.

Кажуть, Мікеланджело якось зізнався, що всього лиш звільнив Давида зі шматка мармуру, у якому його знайшов. «Картина живе своїм життям. Я намагаюся зробити його видимим», — говорив Джексон Поллок^[13]. Коли я викладаю кінодраматургію, то нагадую своїм студентам, що їхній фільм уже існує у всій своїй повноті. Їм залишається лише прислухатися, побачити його своїм внутрішнім зором і відтворити на папері.

Те саме можна сказати про будь-який інший вид мистецтва. Якщо наші картини і скульптури чекають на нас, то і сонати чекають на нас; книжки, п’єси, вірші чекають на нас також. Нам залишається тільки зафіксувати їх. А для цього потрібно провалитися у криницю.

Декому простіше уявити потік натхнення як радіохвилі різних частот, які транслюються у всіх напрямках. З практикою нам усе краще вдається розпізнавати потрібну частоту. Ми налаштовуємося на ту частоту, яка необхідна нам. Ми, немов батьки, можемо чути голос нашої внутрішньої дитини серед голосів інших дітей.

Звикнувши до думки, що творити — це цілком природно, ви можете прийняти й іншу думку: Творець забезпечить вас усім необхідним для реалізації вашого проекту. Щойно ви погодитеся прийняти Його допомогу, ви одразу почнете всюди помічати корисні підказки.

Будьте уважні: існує ще й інший, вищий голос, який доповнює і підсилює ваш внутрішній творчий голос. Він зазвичай виявляється у синхронності.

Ви почуєте потрібний діалог, знайдете мелодію, яка підходитиме для епізоду, побачите точний відтінок фарби, який ви вже майже задумали, і так далі. Вам почнуть потрапляти під руку книги, оголошення про семінари, викинуті речі, які якнайкраще збігатимуться із тим, чим ви займаєтесь.

Навчіться допускати можливість того, що Всесвіт допомагає вам робити свою справу. Станьте готовими побачити Божу руку і прийміть її як дружню пропозицію допомоги. Оскільки багато з нас підсвідомо бояться, що Богу наші творіння здадуться зіпсованими, свавільними або і ще щось гірше, ми схильні недооцінювати цю допомогу одного творця іншому.

Постарайтеся не забувати, що Бог і сам Великий Митець. Митці люблять інших митців.

Очікуйте, що Всесвіт підтримає вашу мрію. Так і станеться.

Тіллі Ольсен^[14] влучно назвала його «ножем мистецького удосконалення». Ви можете називати це явище по-іншому. Наприклад, «прагнення зробити все як слід» чи «бажання виправити, поки не пізно». Можете навіть сказати, що це означає «намагатися тримати планку». Проте варто називати речі своїми іменами — це перфекціонізм.

Перфекціонізм не має нічого спільного з прагненням зробити все як слід, чи з виправленням своєї роботи, чи зі стандартами, яких ми намагаємося дотримуватися. Перфекціонізм — це відмова у дозволі собі рухатися вперед. Ви опиняєтесь у виснажливому замкнутому колі, яке змушує вас обмежитися деталями того, що ви пишете, малюєте чи створюєте, втрачаючи уявлення про витвір загалом.

Замість того, щоб вільно творити, дозволяючи помилкам проявляти себе пізніше, ми застрягаємо у прагненні виправити кожну маленьку деталь. Завдяки постійним виправлянням ми перетворюємо нашу оригінальність на одноманітність, якій бракує пристрасті і спонтанності. «Не бійтеся помилок, — говорив Майлз Девіс^[15]. — Їх не буває».