Хроніки кіноіндустрії рясніють такими історіями. Еліа Казан, впавши в немилість як режисер, почав писати романи. Режисер Джон Кассаветес також був чудовим актором і використовував свій акторський хист, щоб заробити гроші на власні фільми, надто неформатні на думку голлівудських кіностудій. «Якщо вони не хочуть зробити з цього фільм, то я сам його зроблю», — говорив Кассаватес і залишився вірним своїм словам. Замість того, щоб дозволити собі опинитися у глухому куті у своїй творчості, він шукав інші двері.

У нас не було б можливості насолоджуватися чудовим серіалом «Казковий театр», якби актриса і продюсер Шеллі Дюваль сиділа вдома і скаржилася на невдачі в акторській роботі, замість того, щоб скерувати свою енергію в інше річище. «Non illegitimi te carborundum» — саме такий напис, згідно зі свідченнями, був на стінах таборів для військовополонених. У приблизному перекладі, такому важливому для митців, ці слова означають «Не дай негідникам себе зламати».

Митці, які прислухаються до цього заклику, виживають і зазвичай процвітають. Ключовим фактором тут є дія. Біль, якщо швидко не використати його на свою користь, кам’яніє, а разом з ним і наше серце, і тоді вже наважитися на будь-який вчинок стає важко.

Зіткнувшись із втратою, негайно зробіть щось, щоб підтримати свого внутрішнього митця. Навіть якщо все, на що ви наважитесь, буде покупка букету тюльпанів і записника для ескізів, своїми діями ви задекларуєте: «Я усвідомлюю тебе і твою втрату. І обіцяю — майбутнє буде краще». Як і будь-якій іншій дитині, вашому митцю необхідно, щоб мама лагідно його заспокоїла: «Ой, тобі певно так боляче. Хочеш, дам тобі щось смачненьке чи заспіваю колискову…».

Один мій друг-режисер якось розповів мені, що у свої найгірші вечори напередодні прем’єри нового фільму, у передчутті руйнування кар’єри і з твердим переконанням, що після цього показу більше ніколи не візьметься за роботу, наодинці і у темряві він заспокоює себе перед сном такими словами: «Якщо я не зможу знімати на 35-міліметрову кіноплівку, то все одно зможу знімати на 16-міліметрову. А якщо не зможу знімати і на 16-міліметрову, тоді візьмуся знімати відео. А якщо і з відео не складеться, то зніматиму на 8-міліметрівку».

Запитання: Знаєш, скільки мені вже буде років, поки я навчуся нарешті грати на фортепіано?

Відповідь: Стільки ж, скільки буде, якщо не навчишся.

«Я вже застарий (застара) для такого», як і «У мене нема на це грошей», — це ніщо інше, як Велика Брехня, якою ми користуємося, щоб дозволити собі не експериментувати і не досліджувати та залишатися у своїй творчості у глухому куті.

«Я вже надто стара, щоб вступати на режисерський факультет», — говорила я собі у тридцять п’ять. Коли я нарешті туди вступила, то виявилося, що я дійсно на п’ятнадцять років старша за своїх однокурсників. Також виявилося, що я була більш спрагла творчості, мала більше життєвого досвіду і швидше прогресувала. Тепер, попрацювавши викладачем на такому ж факультеті, я переконалася, що часто моїми найкращими студентами стають ті, хто почав навчатися досить пізно.

«Я вже застарий, щоб бути актором», — неодноразово скаржилися мої студенти — і, мушу додати, робили це з неабияким артистизмом. Вони не завжди були раді чути, що це не так. Чудовий актор Джон Махоні спробував себе у цій професії лише у сорокарічному віці. Тепер, коли з початку його успішної кар’єри минуло вже десять років, він зайнятий на три фільми наперед і працює з найкращими світовими режисерами.

«Я вже застарий, щоб справді стати письменником», — ще одна поширена відмовка. Такі нісенітниці ми вигадуємо, щоб не зачепити своє самолюбство. Реймонд Чендлер почав публікуватися, коли йому минав п’ятий десяток. Прекрасний роман «Жюль і Джим» був створений письменником, якому вже було за сімдесят, і це була його перша книжка.

«Я вже застарий», — це всього лише тактика ухилення. Її завжди використовують, щоб уникнути зустрічі зі страхом.

Подивімося тепер на цю ситуація з іншого боку: «Я дозволю собі спробувати, коли вийду на пенсію». Цікавий різновид того ж самого прагнення вберегти своє самолюбство. Сучасна культура прославляє молодість і дозволяє молоді мати свободу експериментувати. Літніми людьми ця культура нехтує, але все-таки залишає їм право бути трохи не при здоровому глузді.

Багато творчих людей, які застрягли у глухому куті у своїй творчості, переконують себе, що вони водночас і застарі, і замолоді, щоб іти за покликом своєї мрії. Були б вони старими і пришелепкуватими, то, може, би й спробували. Були б вони молодими і дурненькими — теж би спробували. Однаково, бути трохи божевільним — обов’язкова передумова для творчих пошуків. Але ми не хочемо здаватися ненормальними. Та якщо ми візьмемося за щось таке (що б це не було) у такому віці (яким би він не був), то усі, хто нас оточує, неодмінно подумають, що ми з глузду з’їхали.

Так, можливо, саме так і буде.

Творчість спалахує у мить теперішнього, і у цю мить ми не маємо часових обмежень. Ми розуміємо це, коли починаємо процес творчого відновлення. «Я знову відчув (відчула) себе дитиною», — ймовірно, говоримо ми після вдалого творчого побачення. Діти не закомплексовані і безпосередні, а ми, опинившись у творчому потоці, — також.

«Скільки мені знадобиться часу, щоб цього навчитися?» — запитуємо ми себе, спостерігаючи з трибуни за омріяною творчою діяльністю.

«Щоб почало добре вдаватися, потрібен, мабуть, рік, — лунає відповідь. — Це залежить від багатьох факторів».

Для митців, які переживають творчу кризу, рік або декілька років здаються цілою вічністю. Це нас намагається перехитрити наше самолюбство, відмовляючи навіть взятися до справи. Замість того, щоб дозволити собі вирушити у творчу мандрівку, ми замислюємося над тривалістю подорожі. «Це так довго», — говоримо ми собі. Можливо, але кожен день — це всього лише ще один день, проведений у русі, а якщо цей рух наближає нас до нашої мрії, то він приносить нам неабияке задоволення.

Анорексія як ухилення від творчості ґрунтується на запереченні процесу. Нам подобається зосереджуватися на майстерності, якої ми вже досягнули, чи на витворі мистецтва, який ми вже створили. Така увага до кінцевого продукту зводить нанівець той факт, що творчість полягає у процесі створення, а не в готовому витворі.

«Я пишу п’єсу», — це значно цікавіше почути вашій душі, аніж: «Я написав (написала) п’єсу», — бо другий варіант зазвичай націлений лише на задоволення самолюбства. «Я беру уроки акторської майстерності», — це значно цікавіше, аніж: «Я колись ходив (ходила) на уроки акторської майстерності».

У певному сенсі творчий процес ніколи не закінчується. Неможливо навчитися грати на сцені, тому що завжди ще є чому вчитися. Мабуть, неможливо закінчити й знімання фільму, тому що вам завжди буде хотітися щось доробити і переробити, навіть багато років потому. Якщо продовжувати робити, ви будете знати, що могли б зробити і що робити далі. Це не означає, що виконана робота нічого не варта. Радше навпаки. Це лише означає, що виконувати роботу — означає позначати собі шлях до нової і кращої роботи в майбутньому.