Таке годі й уявити – тим паче, що змагався він у надважкій категорії, бо важив сто двадцять кілограмів.

Коли він гастролював по США й також став там чемпіоном – його у віці п'ятдесяти семи років обрали найгарнішим чоловіком цієї країни!

Народився Іван Піддубний 9 жовтня (26 вересня) 1871 р. на Полтавщині в с. Красенівці, нині Черкаської області. Помер у м. Єйську 8 серпня 1949 р. в цілковитій бідності...

Це був дуже оригінальний чоловік, мав на все свою думку. Секрет його сили полягав у вегетаріанстві (споживанні лише рослинної їжі), а також у постійному носінні в руках двопудового чавунного «ціпочка».

Перед кожним виходом на арену молився за Україну, тому й перемагав.

За життя зазнав багато кривд, однак мужньо долав їх – досить згадати захоплення влади білими, червоними та переслідування чекістами, німецьку окупацію та знову комуністичну.

Він кілька разів втрачав усі свої статки, однак знову ставав на ноги, знову боровся на змаганнях, знову починав тренувати юних атлетів і, головне, знову й знову перемагав.

От хто не вірить, що зорі пахнуть?

Навіть більше того – духмяніють.

Отак теплої ясної ночі ляж, заспокойся, оддихайся, вдивися гарненько в зорі та й потягни носом – і одразу відчуєш, яким духом тягне з тієї висоти, терпким і чарівним, од якого починає крутитися голова.

Отаку розвагу вигадав собі маленький Сашко Шаргей.

Він би охоче поділився своєю таємницею з кимось, однак, незважаючи на свій надто юний вік, чудово знав: засміють.

Затюкають, не дадуть проходу, тицятимуть пальцями або й просто заштурхають.

Особливо, коли довідаються про інші його дива.

Які?

Отак, коли лежиш і довго на зорі дивишся, настає дивовижна мить, коли всенька Земля, увесь обрій – перекидається догори ногами, – і вже ти не лежиш на траві, а навпаки – ти вже висиш над зірками, наче приліплений спиною до виднокола, а під тобою велетенський, безмірний світ, набагато більший, аніж твоя планета.

Дух перехоплює, бо ти стаєш невагомий над цим безміром, і тобі здається: ще трохи – й ти полинеш туди, до того сяйва, до тих далеких і незнаних світів.

Ну, з ким про таке можна погомоніти?

Та би й з учителем астрономії, та би й з батюшкою – а однак лячно. Ще й з гімназії виженуть за такі ідеї.

Бо коли довго дивишся на зорі, то обов'язково одна зірветься й помчить, сяючи, на Землю. Отут і постає крамола: а чи є такі сяючі зірки, котрі б летіли навпаки – із Землі в небо?

Чому вони не хочуть летіти навспак – адже там, у глибині сяючого Космосу, набагато цікавіше, ніж тут, на грішній Землі?

Ось які думки турбували малого Сашка.

А тим часом він дивував учнів та викладачів Полтавської гімназії геть іншим. Був дуже обдарованим учнем з усіх дисциплін, однак кожну вільну хвилину віддавав... футболові!

Біг на берег Ворскли, де була для цього спеціальна галявина, яка приваблювала чимало шибеників.

А головне – й охочих подивитися, як гімназистики продують матч збірній дворовій команді.

– Навіщо тобі цей примітивний спорт? – питали вони.

– Бо він найкраще загартовує тіло. Футболіст не боїться ніяких ударів і падінь. Привчається добре падати, не зазнаючи ушкоджень.

«Що у нього в голові? – дивувалися всі. – А такий же шляхетний юнак, німецького аристократичного роду, з фон Шліппенбахів».

– Ге, – сміявся про себе Сашко, – якби ви взнали, що в мене в голові, то перелякалися б іще дужче.

Бо було в нього в голові таке:

Як долетіти до Місяця й повернутися назад.

У голові вже поставали схеми польоту, які потроху навіть обростали математичними формулами.

Де він їх брав?

Та сам вигадував, лише ні з ким про це не ділився, бо мав гострий розум, який підказував: за такі думки можна й з гімназії вилетіти.

І не тільки.

А до чого ж тут футбол? – постає питання.

А до того, що Сашко сам вирішив летіти до зірок!

І вже змалку посилено гартував тіло, піддаючи його перевантаженням. Різноманітним поштовхам, кульбітам.

Звісна річ, тут і атлетика годиться, й гімнастика, а особливо акробатика..

Однак футбол мав ще й ту перевагу, що м'яч, од удару обертаючись, дуже був схожий на небесне тіло, яке, хоч як ти не намагайся його загилити ногою до рівного польоту, а, обертаючись, він весь час завертає на траєкторію.

Оці траєкторії найбільше й цікавили Сашка.

Саме завдяки дослідженню їх він дивував команду напрочуд закрученими ударами у ворожі ворота, – коли він бив, здавалося, в правий кут, туди й кидався воротар; але потім м'яч, вигинаючись, летів дугою геть у протилежний.

– Гол! – кричали вболівальники од захвату, що ніхто не міг передбачити, куди ота шкіряна куля полетить.

Ніхто, крім самого Сашка Шаргея.

Його цікавило все навколо, що мало кулясту форму.

– Ну от, пошли його по воду, – сердилася бабуся, – то йому мало принести відро, він його ще й довго крутитиме!

Ну, по-перше, крутитиме, щоби розвивати силу.

Це ж, доки те відро донесеш, скільки її можна розвинути.

А по-друге, можна досліджувати відцентрову силу, яка чомусь не дозволяє вихлюпнутись воді.

От у чому секрет поведінки шибеника!

Одного ж щасливого разу мокра дужка відра вислизнула йому з пальців – і відро несподівано легко злетіло вгору й полинуло аж понад вишню. Відтак, подолавши значну відстань, влучило в дашок невеличкої собачої буди, й песик Сірко, який мирно дрімав там, з переляку мало не зірвався з цепу.

І не так од удару, як од несподіваної купелі.

Відро ж, звільнившись од води, несподівано зробило ще одну дугу й зникло за парканом.

Сашко стояв, як зачарований: ці дві траєкторії закарбувалися його внутрішнім зором.

І ні шалений гавкіт чотириногого друга, ні голосні нарікання любої бабусі не могли вивести його з такого стану.

– Дві траєкторії в одній, – шепотіли його вуста, остаточно злякавши бабусю й песика.

– Про що ти, внучку? – сплеснула руками бабуся.

Їй непросто було виховувати сироту.

Адже і мати Сашкова, й тато, сказати б, були занадто дивакуватими. Через що й так рано померли... І ось тепер маєш – ще й онучок химери жене...

– Бабусю, люба, це ж таке диво.

– Яке?

– А ось спробуйте отаке відро штовхнути через вишню. Та ніхто й ніяк цього не зробить! Навіть з розбігу ногою вдарити – воно не перелетить. А розкрутивши, й енергії витратиш небагато, і можна закинути його куди завгодно.

Бабуся широко розкрила очі й вуха, зачувши таке.

– Та навіщо ж відро закидати? – майже зойкнула вона. – Відро потрібне в господарстві, а не для закидання.

А сама подумала:

«Мабуть, його в голову отим футболом сильно вдарило... А такий же здібний і до музики, і до наук. А тут на тобі – відро».

Що таке – сила небесна?

Це найбільша сила, бач, вона всі зорі обертає.

Ось які думки турбували Сашка, доки він ніс нове відро додому.

Вже не крутив його, щоб не лякати любу бабусю, бо зрозумів, що обертова сила – найдосконаліша.

Інша справа, як тепер ту силу вдало використати? На благо людству, на благо Космосу.

Вітряки віддають свою енергію зернам, перетираючи їх на борошно.

Тихцем залізши до вітряка, Сашко годинами міг дивитись, як обертаються велетенські шестерні, передаючи зусилля одна одній.

Доки воно не досягне важезних кам'яних жорен, несподівано легко рухаючи їх, крутячи.

Особливо дивувало малого, що зроблені вітряки не із заліза чи міді, а з простісінького тобі дерева!

Однак, незважаючи на такі навантаження, це дерево служило століттями, перемелюючи зерна на борошно.

– Зрештою, увесь той хліб, який ми їмо, був перемелений саме завдяки такому простому й геніальному дерев'яному винаходові, – шепотів він, зачудовано спостерігаючи.