Приїхали додому майже поночі.

Батько зайшов до хати й гучно торохнув об стіл мішечком з горіхами.

– Що це? – здивувалася матір.

– Приз за боротьбу на світовій арені, – незворушно крутив вуса.

Мати картинно сплеснула руками:

– То це ти, Максиме, виходить, на ярмарку боровся?

Вона знала, що казала, бо її чоловік вряди-годи любив на людях похизуватися своєю силою.

– Та де там мені, – показно засумував він, – я ж способам тої клятої боротьби не вчений. Це все він, – вказав рукою на свого меншенького.

Той стояв посеред хати із запамороченою од щастя головою, намагався сказати просте слово «так», але й на це його заціпило.

– Як? – дивувалася матір. – Усіх переміг? – не вірила вона.

– Усіх до однісінького!

Іванко ковтав повітря, рвався розповісти, що йдеться лише про його однолітків, що він боровся із дітьми, однак кавал стиснувся в нього під горлом, і він міг лише крутити головою, однак матір із того нічогісінько не розуміла.

Якось мама почула крики на вулиці, визирнула з-за тину й побачила гурт дітлахів, які, з усіх боків підтримуючи, вели додому її Іванка... Ноги йому не слухалися, він ледве волочив їх, а голова була закривавлена...

– Ой, Боже!

Сплеснула руками вона й кинулася до сина.

Той кволо до неї намагався посміхнутися.

– Хто? Хто це тебе так? Хто побив? – кричала. – З ким боровся?

Усі діти намагалися пояснити, але із загального крику нічого не можна було втямити.

Вона змусила всіх замовкнути й дала говорити лише Охметкові, синові пастуха. Той розпочав:

– На березі гралися й побачили каменюку. Почали спорить, хто підніме. Ніхто не зміг. І навіть я не зміг.

– Ну?

– Тоді взявся Іванчик, і вже мало не підняв. І тут... Він уже майже підняв. І тут...

– Що? – не витримала матір.

Нарешті слабким голосом заговорив сам Іван:

– Піднімав каменя. Уже й був підняв. Той скраю тріснув... І – по голові. Лусь!

Мати сплеснула руками, вхопила за голівку Івана, почала несамовито цілувати.

– Він втратив був тяму! – гордо продовжувала малеча.

Мати повела сина до хати, почала промивати волосся.

Од нового болю Іван був мало не скрикнув, однак втримався, щоби знову не злякати маму.

Коли зібралася вся сім'я, то подивувалася на перев'язану голову Івана. Вислухавши всі пояснення, тато Максим висловив діагноз:

– Ну, це добре, що камінь вдарив по голові. Може, вона нарешті думати почне?

– А як не почне? – підколов брат.

– Тоді нехай ще раз вдариться об той же камінь. Будемо бити, доки не порозумнішає.

Мати й не знала, чи вірити, чи ні?

Чи це чоловік правду каже, чи так жартує – ніколи за його незворушним лицем не вгадаєш.

– Годі мене дурити! – скрикнула вона. – Краще скажи, до якого лікаря повезем? Може, до волосного?

– Та є й тут один гарний лікар, – крутнув вуса Максим, – та ще й такий, якого наш Іванко найдужче любить...

– Хто? – в один голос вигукнула сім'я.

– Борщ, – була відповідь. – Він же, наш малий, борщ найдужче любить... Отже, стара, – звернувся він до своєї геть не старої дружини, – споряджайся на борщ, але не простий, а гетьманський.

Нащадок козаків, Максим вірив лише у все те, що існувало козацького. А надто – гетьманського.

Діти знали, що воно таке, куштували вже не раз, тож голосно зраділи. Такі ліки вони б споживали й здоровими.

– Тільки, мамо... – почав просити Іванко.

– Тільки більше буряків покласти? – вгадала вона.

Максим сидів і на все те незворушно дивився, не виявляючи своєї радості, бо вона найбільша була, коли сім'я отак весело розважалася.

Наступного ранку сусіди, донюхуючись до повітря, дивувалися:

– Ти ба, Піддубиха на гетьманський борщ спорядилася. Хіба свято яке? Наче й нема сьогодні ніякого...

– Еге, свято, – казали інші, – малий Іван живий лишився, яке в неї свято може бути краще?

А рецепт гетьманського борщу полягав, по-перше, в тому, що готувати його треба починати аж удосвіта.

Спершу варилася баранина, виймалася, одкладалася – це потім буде, на другу переміну. Далі так-само варилася свинина. Потім телятина.

Відтак півень варився – і теж виймався, остигав, чекав на свій час. Далі в борщ клалося все, що до нього зазвичай і годилося, – квасоля, смажені буряки, картопля, морква, цибуля і все інше, на нашій землі годяще.

Головний секрет полягав не в таємній ложці меду, не в товченому часникові зі старим салом, не в підливах – масних, пісних, борошняних, крохмалевих і бозна яких, що їх рецепт у кожної господині передавався з покоління в покоління й тримався в найсуворішій родинній таємниці; а в тому, що заздалегідь смажилися карасі й насамкінець, у друшляка кладовлені, занурювалися на деякий час до казана – от лише після того борщ ставав по-справжньому гетьманським!

Мала така страва ще одну чудодійну властивість – варився ж бо він цілий день, тож уся сім'я, стражденно нюхаючи його випари, переймалася нелюдським бажанням до нього.

І накидалася мов навіжена.

Яка ж хвороба втримається перед таким лікуванням?

Звісно, що ніяка. Особливо хвороба богатирського походження – розбита голова од першої ложки враз забувала про всі свої рани та болячки.

Бо смачнішого буряка, як у гетьманськім борщі, на білому світі не існує.

От тепер хто б міг уявити, якого смаку мав там улюблений Іванком буряк? Бо як не крути, а в будь-якому борщі, бодай і в гетьманському, найголовнішим був хто? Та він же ж! Таким буряком жоден цар на Землі не погидував би. Та що цар? Гетьмана такого на землі нема! Тож і наминав його молоденький богатир, гадаючи, чого б такого важкого ще раз собі на голову кинути, аби мама його ще раз отак полікувала...

– Диви, як наминає, – не одриваючись од страви, мовив Максим, – буряки трощить, а м'ясо оминає. Диви, щоб він собі ще якої хвороби не заподіяв, аби ще раз таких ліків скуштувати.

Читав думки!

Малий Іван аж ложку од того на стіл впустив, однак, схаменувшись, підхопив, тут не можна було відволікатися – їли ж усі з одної великої мисюри – зазіваєш, то один-два сьорби й проґавиш!

Потім уже, коли сім'я одпала од столу, коли мама міняла перев'язку на нерозумній синовій голові, він несподівано запитав у неї:

– Мамо, а куди всі зміюки подівалися?

Вона насторожилася, бо не чекала такого терапевтичного ефекту. Які зміюки? Про що він марить?

– Про що ти, синку?

– Ну, оті зміюки, яких наші богатирі перемагали. Де вони всі поділися?

Мати лагідно посміхнулася й притулилася щокою до його голівки.

– Заздрість людська зжила богатирів зі світу.

А от чи всі зміюки скінчилися? Де там. Тепер інші зміюки! Лихварі, крутії та жмикрути, таких повнісінько.

Вона б хотіла сказати малому, що й богатирів геть не стало на нашій землі, однак, подумавши, відповіла інакше:

– Оце вони лише повилуплювалися, нові змії.

– Нові? – майже зрадів він.

– Так, любий.

– А вони скоро підростуть? – напосідався він.

– Ну, не дуже скоро, потрошку. Саме коли й ти виростеш добряче, то й вони вже будуть дорослі.

І хлопчина враз заспокоївся.

Він задрімав, напрочуд ситна їжа навівала йому й добрячого сну: як він їде чистим полем на богатирському коні, і як різна нечисть, зачувши його ходу, ховається подалі в свої глибокі нетрища...

Чому?

Бо бачили грізну зброю в руках богатиря.

Ба, найгрізнішу в світі – оту надломлену скраю каменюку, трошки закривавлену збоку.

Історія людини в історії людства

Іван Піддубний, безперечно, найбільший світовий борець, шестикратний чемпіон світу, котрий утримував цей титул поспіль двадцять п'ять років!

Він іще замолоду став живою легендою. А відтак до п'ятдесяти двох років виступав і перемагав на світових чемпіонатах, а до сімдесяти – на вітчизняних.