Хлопчина таємно радів. Краще мати більше вільного часу для своїх таємниць, ніж ходити до сільської школи.

Бо вже давно, граючись скельцями, помітив, що деякі з них раптом міняють зображення.

А ось і жолобок, яким стікає вода зі стріхи. Поставивши свої скельця в жолобок та приліпивши смолою, можна рухати ними, доки не побачиш якусь властивість навколишнього зображення.

І робити це не конче на темному горищі – адже скельця міняють картинку й поза ним, посеред двору.

Якби Андрій побачив, як його дитина хутко впоралася з роботою в хліву, то, мабуть, вперше б запишався ним.

А той чимдуж одколупав од стіни жолобка.

І, подавшись подалі, за бур'яни, в місце, куди не було охочих потикатися та заважати, розклав там усі свої скарби – різноманітні скельця, й почав тулити їх до жолобка за допомогою смоли та глини.

Поморочився чимало, доки раптом не проблиснуло вражаюче зображення: далекий лелека в гнізді через каламутне скло вийшов не дуже чіткий, але ж – поруч! Ось він, твій!

Хоч бери його рукою.

Доки не пішли дощі й втрата жолобка не виявилася, Йосипок зберігав свого оптичного прилада на горищі.

Прокинувсь од потужного місячного променя, хлопчина затамував подих.

Дочекавшись, доки сім'я добряче заснула, тихцем, неначе кіт, прослизнув під стріху.

Розколупав її в потрібному місці, просунув туди обережненько, щоби не зсунути скельця, свого дивовижного жолоба.

Припав оком і скерував на небо. І зойкнув – стільки щастя!

Білий-білісінький, як найкращий папір, Місяць постав небаченими орнаментами й зображеннями. Йосипок навіть не дихав, бо кожен подих здриґав в окулярі далеке нічне світило. А коли хлопчина перевів нарешті подих, Місяць затріпотів йому в очах, і з нього посипалися один по одному білісінькі мальовані аркуші, й на кожному виникали різноманітні картинки...

Історія людини в історії людства

Чи може хтось нині уявити своє життя без кіно?

А були ж таки такі часи, коли його просто не існувало. І ніхто не знав, що винайде його наш земляк, простий кріпак і кріпацький син Йосип Андрійович Тимченко (1852-1924 рр.).

Офіційними винахідниками кіна вважаються брати Люм'єри (Франція). Хоча й до них було кілька попередніх винахідників – Демені, Складовський, навіть славнозвісний Едісон.

Однак Йосип Тимченко був серед них найперший.

Листопад 1893 р., Одеса, готель «Франція», на перетині Дерибасівської та Колодязного завулку – саме тут стався найперший у світі кіносеанс. Показували два кіносюжети – «Вершник» та «Метальник списа», – зафільмовані тут же, в Одесі, на іподромі.

У Політехнічному музеї міста Москви ще й досі є окрема кімната, де експонується кінокамера Йосипа Тимченка, яку він назвав снарядом для дослідження стробоскопічних явищ.

Часто можна прочитати в пресі, нібито він був російським винахідником.

Однак він жив і творив в Одесі.

Ще й досі стоять майстерні, які він збудував на власні кошти для університету. Ще й досі в Одеській обсерваторії діють його оптичні прилади.

Винайшов і створив він дуже багато, за окремі здобутки отримав на всесвітніх виставках три золоті й дві срібні медалі.

Можна поїхати до Одеси, зайти до обсерваторії й зазирнути до його телескопа, побачити зорі й на мить відчути себе Тимченком.

А можна й не їхати туди, а зайти до будь-якого кінотеатру, побачити там будь-який фільм – і що?

І також відчути себе трішечки ним, Йосипом Андрійовичем Тимченком.

Іванко Піддубний був найдужчим у селі серед однолітків і водночас... найслабшим, бо через неповороткість програвав їм у боротьбі.

А в його роду всі згадували діда Івана, про якого ходили легенди по всій окрузі.

Згодом так само шанували Максимового тата – той був теж відомий богатир. От, бувало, загрузне в когось віз із волами, то одразу кличуть Максима Піддубного. Випрягають волів, і він, підваживши воза плечима, витягає його на сухе. Слова, які він казав у таких випадках, стали відомі на весь світ:

– Бідна худобонька – може й надірватися. Інше діло ми, люди, – мусимо худобі й допомагати!

Бувало, позбираються люди біля рівчака, де найчастіше вози грузнуть, та й ждуть, доки який застрягне.

А тоді й починається вистава – прихід дядька Максима, порятування вантажу й волів, а відтак історична фраза велетня, другу половину якої всі глядачі підхоплювали хором:

– ... ми, люди, – мусимо худобі й допомогти!

І всі разом – селяни, Максим, воли – сміялися.

Розваг у селі було замало, отож частенько мешканці Красенівки, що під Золотоношею, затягнуть у виярок важкого воза й кличуть по «швидку допомогу».

Старший Піддубний часто здогадувався, що «дорожча подія» підстроєна землячками, однак ніколи не проминав нагоди продемонструвати людям свою силу.

Бо навіщо ж вона й потрібна?

Сила була і в діда, і в прадіда – всі козацького роду. За цю силу їх і прозвали колись на Січі Піддубними, за назвою найшанованішого на Вкраїні дерева, бо й найдужчого – дуба.

Спробуйте ж і ви сісти в затінку дуба й притулитися спиною до кори – враз відчуєте, як сила переливається до вас зі стовбура.

А ось Іванко Піддубний, названий на честь свого діда, не бажав чекати, доки підросте та увійде в силу.

Не лише тому, що набридло щиглів хапати од старших братів. А ще й тому, що хотів, аби й на нього земляки дивилися та дивувалися.

Бувало, дядьки-селяни сядуть за стола в корчмі та й ну боротися руками, а малий Іван дивиться й заздрить. Потім прибіжить додому.

– Тату, – питається, – а де силу взяти?

Усі в хаті сміються. А батько розгладить вуса, прожене посмішку:

– Бач, Іванку, сила ж різна буває. Один дядько підніме найважчого лантуха, зате інший – найдалі його пронесе. То хто з них дужчий? Отак кожен має вигадувати власну науку, де ту силу брати. От, скажімо, мій дід доки кулешу пшоняного не поїсть, то й руки не здійме. А вже тато мій, так той не жив без гречаної каші, в ній, казав, уся його сила криється. От і думай.

Зачаровано слухав такі слова Іван.

– А ваша, тату, сила – в чому вона?

Тут утрутилася мама:

– Та в чому ж, як не в борщі. Ти ж сам бачиш, що тато тільки його і їсть.

Отож хлопець тихцем підлазив під порожнього татового воза, коли той стояв у дворі, й підважував його плечима доти, доки не втомлювався.

І ось настав нарешті той час, коли він одірвав задні колеса од землі й випростався, розігнувши коліна.

– Ану, годі реманент псувати! – почув він, як мама намагається не засміятися на його зусилля. – Краще б води наносив, буряки оно стоять неполивані.

– Та не лай його, – крутив козацького вуса батько. – Нехай силу моцує.

– Воно ж іще дитина, – сплескувала долонями мама.

– Ти, синку, – наче й не чув її Максим, – коли з порожнім возом упораєшся, то потім на нього мішка з борошном покладови. А тоді й знову починай усе спочатку.

У селі довідалися про нетерплячку Іванка. Тож частенько хлоп'ята підбурювали його поборюкатися на поясах.

І от яке диво – частенько його перемагали в боротьбі набагато слабшенькі, однак спритніші.

Особливо татаркуватий Охметка, син пастуха – удвічі був за нього менший, а таки примудрявся щоразу татарським борцівським засобом, – підбивши лівою п'ятою передню ногу юного богатиря, – кинути його через стегно додолу.

Як гучно ж він падав...

Однак після цього ще завзятіше брався до піднімань воза. Він свято вірив, що рано чи пізно його сила візьме гору над спритністю татарчука.