Особливо той рудий бичок, який сновигає навколо та ще й починає старших займати – ну, як тут не луснути зі сміху?

– Оно ваш Йосипок, – доповідали пастухи батькам, – вже геть із глузду зсунувся – крізь бите скло дивиться та знай регочеться!

– До ворожки, – вирішила матір.

– А потім до попа.

Бо, звісно, піп ворожити не вміє й іншим забороняє.

Але про які заборони йдеться, коли рідна дитина химери жене? Та матір задля дитини й не на такий гріх наважиться...

І водили його, й показували, й одшіптували, й одмолювали, однак хлопчина вперто мовчав, не зізнавався, знаючи, що тоді лише погіршить справу.

А справа була дедалі цікавіша, бо обростала новими ідеями: а якщо в дірку на горищі вставити таке опукле скельце?

Довго він їх до дірки підбирав та вставляв – доки не побачив на комині чудове перекинуте зображення.

І воно відрізнялося від попередніх тим, що було набагато яскравіше та чіткіше.

От!

Він аж затанцював на горищі, однак хутко принишк – ще, бува, почують тупотіння, то вже до лікаря у волость повезуть.

І тоді – прощавайте, досліди.

Якось, на горищі сидячи, несподівано почув він сусідську розмову:

– Воно наврочене, – густо шепотіла тітка Стеха. – Їй-бо, одного разу я сама бачила, як Йосипок знайшов на березі пляшку, і що?

– І що? – затамувала подих громада.

– Замість того, аби однести матері в хазяйство, він...

– Що? – не втримався люд.

– Він отако взяв її обіруч, і отако об пеньок! І розбив...

Сусіди німо витріщили очі, не ймучи віри.

– А сам, – продовжувала Стеха, – отако в битому склі колупається, та як знайде там якуюсь скляночку, та так зрадіє, та як засміється.

– О, Боже... – видихнула громада.

– Це вже треба його до фершалка у волость, – постановив дід Охрім.

– До якого там фершалка, – заперечив дядько Кирило. – Це вже саме пора ув Одесу везти та до божевільні кладовить. Це ж таки треба – цілісіньку пляшку взять і розбить! А туди ж можна й олії налити, і ґасу, або й...

Тут він не договорив, наштовхнувшись на красномовний погляд Охріма. Бо, звісна річ, для чого ота пляшка найкраще годиться.

І оце дитина потайки слухала!

Саме коли надворі яскрава днина – найкраще проступає на комині перекинуте зображення вулиці.

Він узяв вуглинку, обвів на комині її обриси.

Вийшла геть некепська картинка. Все в ній гарне – лише перекинуте догори ногами.

– Чого ти плачеш? – прокинувся посеред ночі Андрій, зачувши, як його дружина ридма ридає.

– Наш синок догори ногами перекинувся.

– Та як це може бути? Не помічав я за ним такого.

– Полізла я якось на горище, думаю, що він од нас там ховає? А знайшла його, він вуглиною малює на бовдурі. Та малює все догори ногами перекинуте.

«Що ти оце вигадав? Про що ти думаєш, синку?» – заплакала я.

«Та як би комина перекинути так, щоб малюнок на ноги став. Чи краще вулицю спершу перекинути, а тоді малювати? Чи хату? Чи таки лише комина?» – каже він.

«Навіщо?» – питаюся я.

«Мамо, – каже він, – ти лише про це нікому не кажи, бо за такі думки можна од тата й віжками схопити».

Андрій пестив свою дружину по голові.

– То нічого, – шепотів, – він хлопчина тямущий. Переросте.

Але – не переріс.

Його нові думки вабили. Ото, наприклад, зірочки – як дірочки в небі. Куди можна прозирнути

крізь них? А крізь Місяць? Куди?

Ого, куди!

Якось матір залізла на те кляте горище і зойкнула. Весь бовдур був ретельно забілений.

– А наступного дня, – плакала вона на плечі у свого чоловіка, – знову все там помальоване. І знову – все догори ногами.

– То чого ж ти так голосиш?

– Бо вже воно значно краще в нього виходить... – рюмсала мама.

Чоловік зітхав:

– Ну, якось вже буде.

– Якось? – увірвала плач мати. – А те, що він отако цілісінькими ночами на зорі дивиться?

Андрій почухав потилицю:

– Ну, а він на зорі не виє?

– Не виє.

– Ну, то й слава Богу.

Учитель із села Окіп Харківської губернії мав деяке занепокоєння стосовно Йосипа Тимченка.

Бо той невідривно й уважно дивився йому в очі, мов заворожений.

Учитель словесності вважав, що розбирається в дитячих душах, але, чувши про дивацтва цього учня, помалу почав перейматися страхом.

Чи не намагається малюк піддати його сугестивному впливу, а по-простому кажучи – загіпнотизувати? А може, цей химерний малюк намагається в такий спосіб заворожити його, наврочити, нав'язати свою волю?

Розгадка була простою – вчитель мав на носі окуляри з чудових лінзочок, набагато кращих од пляшкових денець – от вони й причарували Йосипка, бо таких досконалих скелець він ще не мав.

Стривожений словесник під час уроку якось помітив, що малий Йосип Тимченко, замість того, аби дивитися на дошку, де пишеться завдання, витріщився на окуляри, які лежали на столі.

Від них зображення, заломлюючись, падало на аркуш, одначе було надто скошене.

Правду сказати, вже й у школі трохи остерігалися цього маленького дивака, який чіплявся до викладачів часто з непростими питаннями.

Ну, що тепер він там такого побачив на столі?

А там відбувалося справжнісіньке диво: з одного вічка зображення квадратних вікон падало чомусь більшеньке, а з іншого чомусь меншеньке.

Хоча ж вікна в класі були однакові!

Чи це так тому, що одне скельце пузатіше від іншого? – думав Йосипок.

Він підніс край того папірця.

Виправив зображення. Та однаково вікна виходили різними.

Не встиг хлопчина зробити з того важливі наукові висновки, як над його вухом несподівано прогриміло:

– Ти що це робиш?!

Од несподіванки Йосипок шарпнув папірця – окуляри, зблиснувши, полетіли додолу. На мить навіть здалося, що вони розбилися – так яскраво зблиснули.

– Отак учи їх, – лютився словесник, витираючи хусточкою окуляри, – а вони тобі віддячать. Ти хоч знаєш, скільки такі окуляри коштують?

– Ні, – потупив оченята хлопчик.

– Перш ніж бити, поцікавився б.

«Скільки коштують окуляри? Дорожче за нашу хату?» – тим часом думав хлопчик.

А ще він думав: «Та ще більше коштує те, що можна побачити, наблизивши крізь таке скло».

– Ну? Чого мовчиш?

Утираючи слізоньки, Йосипок промовив:

– Я не хотів бити.

– А що ж ти хотів?

Той удихнув якомога повітря й видихнув:

– Папір же прозорий. Якщо по ньому обвести малюнок, тоді можна перекинути світ назад.

У класі запанувала мертва тиша, учні з острахом дивилися на однокласника.

– Який світ? – утер спітнілого лоба вчитель. – Навіщо? Навіщо його перекидати?

Говорив – а сам наполегливо думав, яку би покару призначити кріпацькому синові, котрий хотів цяцькатися з коштовною річчю.

Почув же він геть незрозуміле:

– Бачте, бовдура ж на горищі перекинути не можна, і картинку таку – не перекинеш. А папір – він же прозорий, якщо картинку на ньому обмалювати, то її легко поставити на місце, а не догори ногами.

Увесь клас зареготав.

Плакав лише Йосипок.

Словесник же міркував:

«Он воно що... Це гірше, ніж бити окуляри. Ще гірше – він хоче бачити більше, ніж інші. Хоче паном стати, великим паном. Може, й стане».

Тим часом той стояв і проливав слізоньки.

І що?

Його в цю мить дивувало, як вони, зволожуючи очі, дивовижно заломлюють зображення вчителя, котрий стояв навпроти.

А коли вони геть затулили зображення – лише тоді перед малим Йосипком постала мрія: безліч опуклих і ввігнутих скелець, а головне, безліч білих аркушів паперу, на яких постають послідовно всі картинки рідного села. І їх, змалювавши, можна перекинути назад у належний стан.

– Ніж ото очі за науками псувати, краще би до діла якого взявся – оно хлів стоїть нечищений, – сказав батько.

Бити не став, просто вважав, що важка фізична праця для малого неслуха буде значно тяжчою карою, ніж, скажімо, ремінь чи віжки.