Здивувалися:

– А кого ж тоді ще?

Сашко довго тягнув паузу, доки вимовив:

– Мене.

Усі перестали навіть дихати.

Знали добряче, що він здатен на неабиякі витівки, однак щоб до такого додуматись?

Він мовчав.

Не міг же розкрити найважливішу свою таємницю, що тренує своє тіло, готує себе до космічних перельотів?

В епоху, коли лише перші літаки-«етажерки» заледве одірвалися од землі – про які ж космічні перельоти можна мріяти?

Але все ж одірвалися од землі оті незграбні «етажерки»!

А от про політ з катапульти-колодязя і мріяти не треба.

Ось він – давній, міцний, дубовий, стоїть поруч, очікує, готовий до нового випробування.

Принесли чималу каменюку, і під керівництвом винахідника примоцували її собачим ланцюгом знизу до тягаря.

Тепер нахиляти «журавля» стало набагато важче.

Та й скрипів він дужче, тому вісь Сашко наказав добряче змочити, аби зменшити тертя.

Він ліг на коромисло головою донизу. Дехто не витримав і одвернувся од страху. Старші хлопці вже втомилися тримати, коли нарешті почули спокійне:

– Пускайте.

Одскочили.

Здавалося, журавель на мить завмер, міркуючи: а чи варто йому таке робити?

Однак спершу повільно, потім чимраз швидше почав випростувати свого дишла над берегом, а коли тягар ударився в землю – потужно стрепенувся і жбурнув винахідника в небо.

Сірко, ще раз обтрусившись на березі, завмер од подиву, взрівши такий політ, і зрадів, що завчасно не приєднався до компанії.

Катапульта зробила свою справу.

Над землею, над водою, попід небом – усе це перекрутилося перед широко розплющеними очима Сашка...

Дивовижна невагомість на мить охопила його, йому здалося, що він торкнувся хмари... Ні, то він на мить перетворився на неї й завис над видноколом – аж тут блискавично почала надлітати ріка.

Він згуртувався весь, обхопивши руками коліна.

І ось нарешті він побачив зірки – тисячі їх спалахнули йому в очах і бризнули навсібіч, коли він увійшов у воду.

Шубовсть!

Вода пружно розійшлася, м'яко підхоплюючи хлопця, і вмить пітьма огорнула його, вступаючи до нової, вогкої невагомості.

Де тут дно, де тут поверхня?

Навколо темна невагомість.

Розплющив очі, крутнувся, однак не міг збагнути, куди ж пливти – навколо було надто мрячно і незрозуміло.

Тим часом повітря в легенях закінчувалося.

Він крутнувся, здавалося, востаннє, і раптом побачив зірки.

Просто над собою узрів, як спалахують вершечки хвиль, збитих його падінням на поверхню.

А тоді побачив крізь товщу води мляве Сонце.

Посеред них, хвильок-зірочок, коливалося величне сонячне світило, просвічуючи аж на дно річки.

Туди треба, до нього!

І виплив саме тоді, коли дихавка скінчилася...

– Ур-ра! – закричали на березі гімназисти, бо вже й не очікували побачити його на поверхні.

– Ура, тобто – гав! – закричав улюблений песик Сірко, який щойно сам зазнав отакого пірнання.

– Ба, який! – кричали всі інші.

Бабуся солодко спала по обіді й не чула, як мокро чалапає на горище її дивовижний онук.

Як він там чіпляє на крокви свою мокру одежу.

Як тишкома суне до спальні, пірнає під ковдру й щосили намагається прикинутися сонним.

Прокинувся він на мить від бабусиних зойків:

– Що це з Сірком? Що із будочкою, чого вони обоє мокрі? Чи це знову Сашко відро невдало розкрутив?

Зайшла до нього й полегшено зітхнула, – малий стомлено спав, ніжно усміхаючись своїм сновидінням.

А тим часом у гімназії почалася епідемія нервових захворювань. Так вирішив директор, бо кілька учнів тихенько приходили до нього й пошепки доповідали:

– Спершу собаку з будкою кинув Сашко під хмари.

– Потім сам сів на журавля і літав у небо. А втрапив у воду. І втонув. Але потім ожив і випірнув.

Після кожного такого візиту директор випивав склянку холодної води.

І страшенно радів, що в гімназії є свій власний льодник і можна в найбільшу спеку випити крижаної води.

Бо вже й самому скоро од такої роботи ввижатимуться в небі літаючі собаки й такі само гімназисти верхи на журавлиних ключах, які летять у вирій.

А тим часом невтомний гімназистик міркував: якщо нахилити два дерева до колодязя-журавля, добряче прив'язати, натягнути гуртом, та ще додати кілька феєрверків до всього цього – ото політ вийде!

Історія людини в історії людства

Коли американці висадилися на Місяці, світ довідався про Юрія Кондратюка. На космодромі Канавералл йому поставлено пам'ятника – авторові розрахунків цього польоту, які він зробив, коли йому було лише 16 років, і він ще був учнем Полтавської гімназії!

Він опублікував ці розрахунки значно пізніше в невеличкій брошурці «Завоювання міжпланетних просторів». І таким чином аж через сорок років вони потрапили до проекту «Аполло».

Ось які загадки бувають!

Однак найбільша загадка видатного винахідника полягає в тому, що він прожив життя під чужим іменем та прізвищем.

Насправді ж його звали Олександром Шаргеєм, однак страх перед новою комуністичною владою змусив його змінити паспорт.

Хоча й під новим іменем більшовики запроторили його до в'язниці, звідкіля він вийшов завдяки своїм унікальним винахідницьким здібностям – сидячи за ґратами, він переміг у конкурсі вітрових електростанцій, винайшовши найбільшу в світі.

Проект не було реалізовано, однак славнозвісна телевежа в Останкіно – це саме та височезна щогла, на якій мусив обертатися ще й вітряк електрогенератора...

Багато дивовижних винаходів зробив цей чоловік за своє життя (1897-1942 рр.), багато їх він навмисне приховав, аби влада, яка жорстоко переслідувала його, не змогла ними скористатися...

Ще й досі ходять поміж людей чутки, що він не загинув у боях Другої світової війни, а десь таємно живе вже під третім прізвищем і творить свої загадкові наукові дива...

Хтозна, може, так і є насправді...

– Микольцю, агов! Біжи-но мерщій до вареників!

Ані згуку у відповідь.

– З вишеньками, Микільцюню, твої улюблені!

Покликала Лукашика свого меншого сина й утерла сльозу.

Чому?

Адже малого не треба було довго чекати, він завжди був десь біля хати, а не тинявся бозна-де.

Ось він вже й лопотить і всміхається до мами.

Вилазить на високого ослона, бере вареничка. Прокушує спершу обережненько. Цмулить вишневий сік, а тоді вже надкушує – не кожна доросла людина так поважно їсть. Але Микольця завжди дивував старших кмітливістю.

То чому ж мама, щоразу плаче, кличучи його?

Біда була в тому, що від народження він не говорив. Белькотав щось незрозуміле, а хоч би слово од нього яке почули – ніколи такого не було.

Часом батьків брав переляк – а чи чує він їх? Бо, бувало, граючись сам із собою, так захоплювався, що весь світ навколо наче переставав існувати.

Ба, ні, таки чує – особливо, коли гукають до вареничків.

Яка ж дитина їх не хоче? Коли, окрім них, ласощів не дуже й багато – війна, так звана громадянська, ще не скінчилася, а горя нового од неї чимало. Ото ласощів лише й стільки, скільки вигадає мама. Ну, медові пряники ще та бублички.

Однак, бувало, що й цим його не докличешся. Піде мама тоді шукати – ну, де ж воно?

А воно сидить за хатою та за хмарами стежить, як вони гуляють небом та клубочаться.

Отак мама стане за рогом. Дивиться на найменшенького свого та й журиться: і що там у нього в голові таке важливе, що й до варення його не докличешся?