Але ж колись, дуже давно, знайшовся перший винахідник, який так вдало пристосував силу обертання вітру й збудував першого вітряка! Адже раніше людство терло зерно на борошно руками, витрачаючи велетенські зусилля...

«Ну, скажімо, таких вітряків у Полтаві набереться з сотню. Але ж скільки вітру даремно пропадає, віючи поза Полтавою, – міркував хлопчина. – Скільки сили марно гине, вітрової... Хоча, з іншого боку, якщо й ту силу запрягти, то де ж набрати стільки зерна?»

Різні думки оберталися в його голівці, неначе оті шестерні, однак потроху вони давали і якісь наслідки – неначе оте дивовижно чисте борошно, яке поставало й поставало з-під жорен.

Ось Космос, він усе обертає – і нашу планету, і моря на ній, і вітри, а вони вже обертають лопаті на вітряках.

То виходить, що вітряк, зрештою – це такий же вічний двигун, як і Космос?

У вільну хвилинку, бувало, прилине він до бабусі та й попросить:

– Бабусечко, розкажи мені про летючий корабель.

– Та ти ж цю казку вже тисячу разів чув, – посміхнеться бабуся.

– Ну, то розкажи ще разочок.

– А ти не будеш більше відрами кидатися?

– Уже не буду.

– Ну, то слухай.

І полинуть вони вдвох туди, на небо, де летить дивний корабель, усе вище й вище, до зірок, яких розкидано там безліч, неначе зерен. І далі, далі, доки тих зерен не стане так багато, як дрібного борошна...

Бачить бабуся, що малий уже спить. Лагідно посміхаючись, обережненько вкриє його, поцілує, загасить свічку, тихенько перехрестить, аби йому ще кращі сни снилися.

Одного разу Сашко вкладався спати, вже й бабуся перехрестила його, – аж раптом за вікнами щось блиснуло, засичало несамовито й вибухнуло.

Бабуся з переляку перехрестила й себе.

Ще б пак!

Надворі стало ясно як удень – небо осіялося численними спалахами.

– Свят-свят! – зірвалося в старенької. – Щось трапилося? Свято яке?

– Чиновники гуляють, – почула вона од онука. – Феєрверки запускають на честь ревізора зі столиці.

Бабуся здивувалася:

– Ну й слова пішли – фаєр... феєрверки, такого з першого разу й не вимовиш. Звідкіля воно взялося? Що це таке?

Сашко скорчив найрозумнішу міну й почав пояснювати:

– Це коли порох підпалити з одного боку, то він полетить у протилежний.

За шибками шалено свистіло, шипіло й вибухало.

– Боже, то на це в них гроші є...

Ще раз перехрестилася вона.

Сашко на те лише сумно зітхнув:

– Та не грошей жаль, бабусечко, а змарнованої сили.

Старенька здивовано глянула на улюбленого онука, почувши од нього такі поважні слова.

– Якої сили? – запитала вона.

– Ну, цієї, порохової, – хлопчина ще не знав, як її інакше назвати.

– А на що ж вона ще годиться, як не розважати начальство? Оце я тільки-но пригадала, що за старих часів багатії тут ще й не таке витівали – стільки вогню робили, здавалося, небо запалять.

А хлопчика мучила інша думка: якби ж то знати наперед, що в небо вогні запускатимуть, то можна було би прибігти та уважно роздивитись, як вони влаштовані, як заряджаються і як націляються вгору.

– Жаль, – мовив хлопець. – Дуже жаль.

– Чого тобі жаль?

– Та жаль, адже всі ці заряди можна було позбирати докупи – ото б полетіло!

Бабуся ще раз хотіла перехрестити онучка, однак рука її завмерла од несподіваного запитання:

– Куди... Куди б полетіло?..

– Як це – «куди»? До зірок!

Бабуся аж затамувала подих:

– Навіщо?

– Як це «навіщо»? Щоб подивитися на них, бабусю. Вони ж такі гарні! Гарніші, мабуть, за феєрверки.

– А звідки ти знаєш?

Справді.

Він би міг сказати, що коли довго дивишся на зоряне небо, то більшої краси годі й шукати. Звісно, що зблизька зорі мають бути набагато гарніші.

Однак не став пояснювати, а вирішив заснути – може, йому знову насняться далекі світи...

Наступного ранку він хутко побіг на берег Ворскли, звідкіля стартувала вогненна розвага.

Однак окрім випаленої трави та розкиданих обгорілих клейтухів нічого цікавого там не надибав.

Одгоріло.

Ти ж не полізеш у небо та не позбираєш там учорашніх вогнів?

Лише вітер підносив угору й крутив там порохове згарище. А на тому березі ріки він несамовито крутив лопаті вітряків.

Сашко стояв і знову думав про те, що скільки вітрової сили марно пропадає там, де вітряки не стоять.

Це скільки б летючих кораблів можна було в небо затягти. А з іншого боку – де ти стільки кораблів набереш? На весь вітер...

Колись у нього була ідея – нахилити двоє дерев за допомогою довгих вірьовок, у тятиву закласти щось важке – й випробувати на дальність польоту.

Тепер же, після його осяяння з відром, він вирішив діяти інакше. Тобто використати кругові рухи, які здатні спрацювати ліпше.

Одної чудової днини під парканом Шаргеїв з'явилися таємні постаті – кілька хлопців, зігнувшись, скрадалися, пригинаючись до землі. Лише блиск кокард на кашкетах видавав гімназистів.

Песик Сірко зачудовано дивився на цих диваків, міркуючи, гавкнути, а чи краще заховатися в будку?

Друга думка переважила, і він заліз туди якомога глибше. І вчасно, бо здоровецький шмат сіна заткнув отвір до його собачого помешкання.

Потім Сірко відчув майже невагомість – коли багацько рук підняли будку й понесли разом із її власником геть із подвір'я.

– Що за дивина? – міркував він. – За яку честь мене отак шанують?

І ось незабаром берег Ворскли побачив дивовижну процесію, яка несла в будочці песика Сірка.

Той, протикаючи сіно, визирав звідтіля занепокоєно, однак щоразу отримував кусень смачненької ковбаски, яка заспокоювала сумління.

До того ж, хлопці дбайливо підмостили його свіжим сіном, і тваринка дивувалася, за що їй такий комфорт?

А ті, дійшовши колодязя-журавля на березі річки, одчепили од тваринки ланцюга, нахилили його аж до цямрини, од'єднали тягу з відром, а натомість із цього кінця постановили будочку із Сірком.

Аби він марно не хвилювався, дірку до його оселі заткнули чималим шматком сіна.

Усе завмерло.

– Пускай! – скомандував винахідник цього дивовижного проекту Сашко Шаргей.

Хлопці, які тримали дишло колодязя, разом одскочили.

Воно, скрипнувши, злетіло догори й пружно жбурнуло увись будочку з Сірком.

Той несамовито заскавчав і навіть устиг гавкнути, перш ніж його домівка влучила в річку.

Занурилася – та перш ніж випірнути, на поверхні води з'явився, увесь оповитий мокрою соломою, герой польоту песик Сірко.

Він почав щосили пливти до берега, однак, побачивши тамечки цілий гурт експериментаторів, вирішив за краще піддатися течії, щоби потім вигребтися десь у безпечнішому місці.

Усі аплодували, вітали винахідника Сашка Шаргея, бо такої забавки Україна ще не знала.

– А добре, що ми з нього ланцюга зняли, га?

– Хо-хо-хо! Го-го-го!

Жартували друзі, тицяючи пальцями на будочку, яка, випірнувши, коливалася на хвилях.

А також на зачудованого Сірка, котрий не знав, чи її охороняти, чи махати лапами до берега.

– Не завадило б тепер жбурнути чогось важчого, – виник новий науковий проекту гурті.

– Чи не попового підсвинка? – пролунала пропозиція. – Такий уредний, скільки городів перепсував.

– Еге, може після польоту порозумнішає? – радили інші.

Сашко ж обійшов колодязя-журавля, обмацав усі його деталі, переконався, що вони міцні, не постраждали од попереднього «пострілу».

– Ну, що? – питалися друзі.

– Думаю, треба тягаря доважити, – повільно, замріяно промимрив той.

– Точно, на підсвинка нехай важить! – реготнули друзі.

– Ти ще спробуй його злови...

– Так тобі його піп і віддасть!

– Зловимо будку, зловимо Сірка – та й ще раз! – порадників було багато.

І вже хотіли полізти на «коромисло» колодязя, аби знову нахилити його до цямрини.

– Ніяких підсвинків, – почули вони несподівано, – ніяких Сірків.