Звідкіля ж йому було знати, що хлопчина увесь час, відколи його було замкнено, старанно витирав із обличчя й пальців «грим», а мішка й «костюма» заштовхав до свого блискучого шкіряного ранцю, який перед тим у тому ж мішку й ховався.

– Можете спитати в мого куратора – я учень п'ятого класу нашої гімназії.

– П'яного? – не дочув той.

І знову подумав про свою гірку долю...

Випустивши з-за ґрат школяра, він ще кілька разів зазирав туди й трусив головою, женучи мару й привидів.

Та за кілька днів жандарм Пецько, цього разу тверезий як скло, сунув крізь базарний натовп – і раптом почув до болю знайоме:

– Подайте хворому, незрячому, до роботи не годячому!

Де? Од кого він уже чув цей гунявий, надсадний голос?

Жандарм Пецько посунув туди, розштовхуючи натовп. Уже було й ухопив того волоцюгу, однак «дід» спритно вискочив із лахів і заскочив за ятку. Жандарм спересердя кинув лахміття додолу й посунув слідом. Однак звідти враз вийшла стара сива жінка, турнула мішком Пецька, пронизливо вигукнувши:

– Чесній женщині вже проходу на базарі нема!

Жандарм одштовхнув бабцю й кинувся за ятку, однак там не було нікогісінько...

Жебрака наче лизнем ізлизало.

– Де ж я його, той-етой, уже бачив? – ламав собі голову охоронник порядку...

Справжні ж дива почалися на базарі тоді, коли там з'явився лялькар.

Звідкіля він туди примандрував?

Важко сказати, бо люди такої професії ходили скрізь по Білорусі й Україні, та ще й у Польщу навідувалися – тобто весь довколишній світ був оповитий їхніми мандрами.

Приносив такий чоловік великого наплічника, виймав звідтіля розібраний театр і хутко збирав його – невеличкого, але двоповерхового. І ось на тих аж двох сценах з'являлися герої.

Які?

Такі ж само, як і глядачі: тут тобі й цигани, й шляхтичі, й попи, й шинкарі – всі, без кого нема навколишнього життя.

Карпик прикипів очима до такого дива, особливо коли на сцені всі сперечались або гасали одне за одним. Так прикипів, що вперше на базарі втратив пильність.

– Ось ти де! – цупка рука куратора вхопила його за комір.

Обидва отетеріли. Куратор тому, що лише щойно зробив перекличку в школі, й усі були на місці! Як же цей жевжик опинився тут?

А Карпик несподівано заплакав:

– Я винен! Я тяжко винен! Мене викликали додому, бо захворів тато, а я, грішник, зупинився біля оцих ляльок, – розмазував він сльози, дивуючись, звідкіля вони, справжні, непідробні, в нього з'явилися.

Так голосно він просився, що мало не увірвав виставу, бо вже глядачі почали вмовляти куратора:

– Та відпустіть-бо його!

– Та як же воно кається!

Ба, навіть сердешна Рахиля зі сцени, плачучи, простягнула лялькові рученята до куратора:

– Одпустіть младенця! Бо ж це лише цар Ірод був невблаганний до малят!

Такі аргументи пом'якшили жорстоке серце шкільного наглядача.

– Біжи, і більше на очі мені не попадайся!

Та й відпустив.

І справді, школярик більше йому на очі не траплявся.

Лише щоразу, коли куратор зупинявся біля лялькової шопки, він натикався на якихось дивних глядачів – то на обідраного діда, маленького, але з гунявим голосом:

– Ти диви, що козак витинає! – показував він на сцену, ляскаючи куратора по спині.

Або на невеличку «бабцю», пелехату, в чималій хустці:

– Сором на таке дивитися, – пронизливо кричала старенька просто у вухо кураторові, штурхаючи його клумаком.

Але сама дивилася.

Потім серед глядачів почав з'являтися надто строкатий «циганчук», дуже схожий за своїм вбранням на лялькового цигана з вистави, з таким же здоровецьким кільцем у вусі:

– А мага фажера, а вага пажера! – штовхав він ліктем куратора по-панібратському, наче гімназичний наглядач міг збагнути його незрозумілу мову.

– Фон-фон, фон-фора! – напосідався той, і куратор не годен був утямити, що ці незрозумілі слова щойно лунали зі сцени вертепного театру.

– Що-що? – перепитував він.

– Ти чавела паравела, – була конкретна відповідь.

І вже не було меж його здивуванню, коли серед глядачів почала з'являтися невисока «черниця», геть закутана в чорне.

– То гріх, то гріх, – голосно шепотіла, тицяючи зашмарованим пальцем на шопку, й неодмінно зачіпала гострим ліктем куратора.

Той, сахаючись, тікав із гурту.

Звісно, кожного разу це був перевдягнутий Карпик Соленик, якого щоразу тішило власне перевтілення в інший образ.

Та не лише куратор, але й близькі родичі не впізнавали його в тісному гурті глядачів.

Упритул не впізнавали!

Карпик зробив для себе велике відкриття: всі голоси у виставі – чоловічі, жіночі й дитячі, виявляється, належали одному чоловікові – лялькареві!

Отож.

Яке ж було щастя прикинутися жебрачкою й сіпати за полу власного тата, доки той не подасть у брудну ручку «бабусі» копієчку!

Це була вершина артистизму, й тато вже почав лякатися, щойно бачив на вулиці «стару», яка переслідувала його.

Така нізащо не відчепиться, доки не виканючить милостиню:

– Пожалійте жебращу на лікарство странницю! – жалібно пищала вона.

Тужилася, аби не луснути зі сміху, бачачи в очах свого власного батька непідробний переляк.

Тож батько помалу почав обходити базар десятою дорогою. Особливо тамтешню театральну шопку, де його синочок, перевдягаючись, одпрацьовував щоразу нового персонажа з вистави.

Дуже того дивувало, як легко лялькар змінював не лише тексти, а й самих персонажів.

Побачивши серед глядачів когось із поважних панів, одразу міняв Запорожця на Солдата, а відповідно й мову його з української на московську:

– Ать-два-ать! Смірна всєм стаять! – командував він іншими ляльками. – Псірна, я каму я сказаль?

Особливих перевтілень набувала його вистава, коли поруч з'являвся жандарм. Тоді переінакшувалося геть усе – дійство одразу переносилося на верхню сцену, зникали шляхтичі й знахарки, попи й шинкарки, – і глядачі вмить опинялися за тисячі верст, аж в Іудеї, де жорстокий цар Ірод полював на Рахилю та безневинне її немовля.

«Заборонити, чи не заборонити виставу? А лялькаря замкнути в буцегарню? – ламав непрохмелену голову Пецько. – А з іншого боку, либонь, вона ж, той-етой, про божественне писаніє розповідає. Заборониш таке, то ще й сам, гляди, той-етой, у буцегарні опинишся...»

Він пильно додивлявся до сцени, однак нібито ж нічого беззаконного там не виявляв.

Коли ж він рушав геть, дія одразу переносилася на нижній поверх, де знову товклися крамарі, судді, лікарі, лихварі, й усіх їх гамселив булавою Запорожець – на превелику радість простих глядачів.

Карпик стільки разів споглядав це диво, що вже лякав тата й маму, бо уві сні кричав:

– Ой, гада, гада, ой, уже й підповзла і мене, Запорожця, вкусила!

Мама шепотіла заспокійливі слова, прикладала компреса:

– Завтра ти до гімназії не підеш. Лежатимеш, щось ти дуже заслаб, уві сні кричиш, Карпику.

– Ой, ні, матусю, я дуже хочу в гімназію, я дуже-дуже хочу вчитися!

Майже не брехав він, тому що вчився він у лялькаря краще й управніше, аніж у школі.

Бо де б у ті часи викладали театральне мистецтво? Ані шкіл таких, ні тим паче університетів тоді не було.

Звісно, лише на базарі цього й навчишся.

Ось мама йде з церкви, коли біля дому, біля самісіньких воріт наче з-під землі виростає невеличка бабця й шарпає її за рукав:

– Подайте на свічечку за здоров'ячко вашого синочка Карпика!

Почувши таке, молода мама тремтячими руками видобула гаманця, витрусила звідти кілька монет.

– Тримайте, бабусю, – оддала гроші.

Та глянула собі в жменю, а потім скрипучим голосом завважила:

– Це дуже багато, пані.

Й одсипала кілька монет назад.

Мама на таке здивувалася.

Рушила далі, озирнулася – а стара наче крізь землю провалилася...

Поволі зайшла додому, роздяглася.

І перша думка була: а як там синочок?