Так воно крикнуло, шо навіть я була не пізнала.

Шо ж то кричить їм моє тилятко і кидається просто на них разом із мішком, у якому воно сиділо. І хоч було майже ніч, а од цього усі вінки з могили розлітаються геть, і звідти починає вистрибувати шось таке темне, таке, шо я з пириляку ни пізнаю свого мішка.

Вони б од пириляку б закам’яніли б, якби не кинулися тікати. Один отак учепившися за лопату, побіг за ворота, але там перечипився через держак і там за воротами впав і вмер. Другий же подавився цигаркою, почав дуже кашляти нею й кинувся через паркан, але зачипився кишеньою за нього, затіпався, а кишеня ни злазить зі штакетини. То він три рази тіпнувся й умер також.

А тилятко скаче. І отак-отакечки кричить і просто до машини.

А вона як зорве з місця, як гребоне колесами, як вискочить із кладовища та просто в стовпа! Так шо машина осталась жива, а шофер її убився, бо голова не видержала об кабіну...

... Коса її спасла, ту дівчину. Бо ції троє, вони шо придумали? Вони бируть із собою в машину закуски, горілку, лопату і їздять нею доти, доки не бачать дівчини.

— Сідай, — кажуть, — дівчино, ми тебе підвиземо.

Яка відмовилася — це була наша поштальйонша, як уже потім на слєдствії розібралися. Бо вона несла сумку з поштою і не довіряла сідати в незнайому машину.

То вони поїхали далі. Доки не зустріли Ніну з сусіднього села. Вона йшла од траси, од автобуса. Ну, навіщо їй було сідати, коли там іти було які три кіло метри? А воно, дурне, й сіло, і вони її підвезли, тіко не по дорозі, а в ліс. Там прив’язали, почали по черзі водку пити й закусювати, і по черзі її насилувати. Бо водки в них було багато й закусить, то вони там її довго мучили. Аж поки убили лопатою. А тоді в мішок.

Ну не подумали, шшо в неї велика коса така. Яку вона отак на голові обкрутила шпильками. Якби вони додумали їй косу розпустити, то, може, і вбили б дівчину. Ну вони про це не подумали, а вдарили лопатою щосили, але коса приглушила.

Коли усе село на цвинтаря прибігло й дівчину випустило з мішка, то вона виявилася Нінкою шше живою. Як же дякували мені з тилятком її батьки потім! От. А є ж у нас типер і такі дівчата, які спішать собі швидче косу одрізать. Ну, шшо ти їм скажеш? Як їх одучити шше?

__________________

От чим, інтересно, був хороший німецький полон? Тамечки хоч була надія яка, що він-таки коли-небудь візьме й кінчиться. А якщо згадувати, так пошти що й нічого — одне й те ж лісоповал і лісоповал: в холод, у хуртовали сосни ті нескінчені. Яким кінця-краю нема й не жди, як і тим планам, які спускали нам ізгори.

Інтересніше почалося, коли приїхали п’яні і до зубів озброєні і хитаються наші визволителі. Негри такі — ми навіть у полоні таких не бачили. їздять тобі вмазані на веліках і хитаються, і не падають, і робити нікого не заставляють — отак ми уперше побачили американську армію.

Почала вона нас годувати, хто живий іще був і підбивати на зраду. Я тоді й сам був думати починав, що мені на Батьківщині положено за полон. Що вирішив піддатися на ворожу пропаганду, яка нам що дня клепала, що в еСеРеСеРі нас усіх за це посадять, як не розстріляють. Я тоді був попався на ці брехні і вчасно не інтернувався. Словом, побоявся, якщо покажуся вдома, то моїм жінці й дитині за це буде по заслугам.

В Парижі я тоді первим ділом узяв і гарненько вивчив паризьку мову, бо в них тоді саме почалася післявоєнна відбудова. Роботи тоді було — завалися.

Потім, коли вони всі відновилися, мене вигнали, по тім іще раз вигнали, тоді взяли й ще раз вигнали, після чого вже не брали. Мені довелося обноситися, обірватися, ізголодатися. Бо сказано — доля безробітного в торжестві наживи. Так воно все було, що я дійшов уже до того, що вирішив кінчати його, це таке моє життя. І місце вибрав хороше — у центральному парку культури й відпочинку. Украв хорошу мотузку з-під білизни, уже на дерево її закинув і петлю на голову одягнув. І тут мені як захотілося, як прикрутило побризкати, ну просто страх. Що я тут же, у парку, заходжу до туалєта, стою, як дурень, у черзі, доки проштовхався, нарешті, наперед, то мало не помер.

І всі, хто там пристроїлися — на мене косяться.

Значить, справа у тому, що хазяйство у мене, не дивлячись на німецький полон і французьке безробіття, таки не поменшало. Шо не стидно ні в який туалет, чи скажімо, в баню, зайти.

Ну от: зробив я оце діло в останній свій раз і аж на душі полегшало. Підходжу я під своє дерево і вже почав на нього вилазити із вірьовкою на шиї. Коли мене хтось за плече торг:

— Кидай це діло. Бо я хочу тобі дещо запропонувати.

Дивлюся: прилишний такий месьє і в костюмі з галстуком.

— Іди ти, — кажу я йому, — отуди.

І от що цікаво — цей, месьє, почувши такі слова, не образився ні грами. Навіть посміхається:

— Роботу тобі пропоную, — каже, — використати тебе хочу.

Тут я уперше подумав, що цей месьє такий на вигляд охайний, що навіть на чиновника може бути схожим — отже, із контррозвідки. Бо він мені тут же признався, що хорошо до мене був придивився і що я йому підхожу. Ну, думаю, контррозвідка — так контррозвідка, однаково, думаю, петля.

Він мене садовить до себе на таксі. Приїжджаємо — квартирка у нього... що сказать — такої нам і в трофейному кіно не показували. Й зустрічають, і в ліфті, і на коридорах, і куди ти плюнь — самі лише слуги. Він лише кнопки натискає, а вони бігають, виконують: з мене мірку зняли, натисне — мене помиють і пострижуть, натисне — вже й наодеколонили; натисне — лікарі. Обдивилися, аналізи роблять скрізь. Я навіть поїв під наглядом тих лікарів, щоб багато не з’їсти, бо мені з голодухи вмить кишки могли завернутися. Не встиг я довечеряти, а мені вже п’ять костюмів несуть нових, рубашку, труси.

— А в чому, — питаюся я в цього чиновника, — буде полягати моя робота?

— Полягати вона буде, — каже він, — у тому, що поки що це секрет. А тим часом — осьо тобі слуги, осьо тобі гроші, осьо тобі ця квартира. Словом — живи. Звикай, головним чином, до шикарної обстановки, це тобі в роботі знадобиться. Усе роби, що собі хоч. Але — одна умова: щоби бабів не водив ніяких. Згода?

— Гаразд, — кажу. — Бо моя мотузка в кишені ще й досі ворушиться.

— І щоби з ними взагалі тепер — ні-ні! Ясно? — каже він і так строго на мене глянув.

— Добре, — кажу. — Чорт з ними.

А з чого було вибирати? Уже як попався у контррозвідку, так тепер і танцюй під їхню дудку.

За день-два я обдивився, одкормився, живу. Театри відвідую, кіна усілякі, виставки. А там у них у культурному житті кругом що? Самі голі баби. Куди не сунься. Навіть у ресторані, де я їв — спокійно не поїси, щоб вони тобі перед самим носом усім цим ділом не покрутили. Шматок, бувало, в горло не лізе.

Мені було тоді які двадцять п’ять год. Та ще з перекормом. Одного разу думаю: що воно за робота в мене така, що мені — бабу заборонено?

Во ім’я чого, питається?

Якось у ресторані, одного разу, замовляючи вечерю, я й питаюся у офіціантки:

— А чи не можна мені після десерту замовити вас?

Зараз, думаю, по морді дасть. Або по пиці. Або блюдом.

Вона відповідає мені так, що буде дуже рада такому меню.

Ми швиденько домовилися сходити до неї, я дожидаюся її після роботи на прохідній, вона виходить, я її зустрічаю. Коли мене хтось за плече — торг!

— Ти що, — чую, — забув про нашу умову?

Я обертаюся, а це стоїть мій той самий месьє:

— Тобі що, — питає, — робота наша вже набридла?

Я так кажу: що ні за яких обставин життя неможливо зраджувати рідній державі, що б тобі там на ній потім за це не було. Бо потім через це ще гірше буде. От проявив би я свого часу характер, ех...

— Пардон, — кажу я по-їхньому до цієї офіціантки.

Одпустив її... А сам при цьому аж дрижу: це ж так виходить, що контррозвідці кожен мій крок відомий!