Не довіряють. Ясна річ — документів у мене після полону ніяких не виявилося.

Ну, я й терплю.

Мдя. Я й змолоду не звик був терпіти. Що через цю нетерплячку, слава богу, встиг до війни одружитися. Як знав. Ще й дочку встиг побачити свою.

Попав по мобілізації в піхоту, потім в артилерію, потім в полон. Коли нас оточили — покінчити із оцим життям не було чим. Гвинтівка нам не полагалася. Не кінчать же його, прокляте, було з гармати.

Як хто не пробував — то я не раджу.

Отак проходить і місяць, і два. А я терплю. Проходить і третій, а я уже й звикся, стерпівся весь, і вже нічого, живу собі. Лише по ночам штани пачкаю. Коли чиновник викликає мене до себе й питає таке:

— Ну, що, — питає, — як воно?

— Спасибі, — кажу, — тільки штанів жалко.

— Невже, — питає, — кортить?

— Як же його не кортіти, — кажу.

— Ну так от: тут у нас є для тебе одна дєвочка. Но тільки вона чесна. Нічого вона ще не знала, бо із сильно хорошої сім’ї. От із нею роби, що хочеш — усе. Лише така умова, а може це й наказ: вона тобі, а ти їй дозволяйте усе, окрім останнього, ясно? А ти все роби, що сам хоч, но щоб вона мені дєвочкой і зосталася. Треба ж її пожаліть — у неї мати в останню голодовку померла. А не то — роботу утратиш.

Ну, то я вже й не питаюся, во ім’я чого, раз така доля.

От везуть мене на таксі у таке ж само шикарне приміщення, що лише тіко стіни в одних дзеркалах.

— Оце, — показує чиновник, — твоє робоче місце.

Дивлюся: кровать.

— Подобається?

— Нічого, — я мацнув рукою — пухова, — годиться.

А сам таємно думаю: що це за дівчина загадкова така? Не дождався, доки вони повиходили. Сиджу.

Ну так от. Приводять, нарешті, до мене цю дєвочку.

Я як глянув, так у мені усе й стислося. Красуня!

Років їй сімнадцять, а саме главне, на мене дивиться й посміхається. Я й налив собі у фужера не глядя.

Ну, ми прилягли. А вона посміхається. На тому дивані. Ну, слово за слово, почали ми. На тих пухах.

Видєлувати. Години зо дві. Що вона перестала посміхатися, а навпаки. Бо в неї — груди. Боже мій, які груди — і одна, й інша. Та що там вони — там і те, і те, і все таке. Кров мені вже куди хочеш вступила, мало з очей не вискочить, а ножки! І ножки, і там усе навколо них.

Що робити? Не встиг спитатися я сам у себе, як несподівано, зненацька — як рвону, шо ще там на ній оставалося, плювать, я думаю, на умови там різні й заборони різних чинуш, раз він мені ніхто поруч із такою красою! І на роботу таку плювать, бо тут же глузд загубити недовго, не то, шо роботу загубити. А вона:

— Мамо!

Бо все збагнула, бідненька моя. Що я вже зупинитися не можу ні перед чим, що там далі було — так це кошмар... Згадувати страшно: ну, цеє діло в неї — пополам і все інше, що та ще лишалася. Вона й плакала, й билася в істериках, потім потихеньку була затихла кругом. А уся там обстановка: подушки різ ні, простині, наволочки — заляпалися нею геть. Навіть дзеркала. Так шо, ну, думаю: виженуть, це вже точно.

— Що ти зробив! — лається потім чиновник. — Я ж тебе що просив? А ти ж що зробив — скалічив дівчину.

— Я ж, — кажу, — жива людина.

Він поскрипів, поскрипів. Ну назад же не вернеш. І кінчилося усе тим, що він вилаяв мене, а на другий день привів таку даму. Солідну, значить, но гарну, страх! що не вигонять, думаю. Так виговорякою й отдєлаюся, здогадався я, дивлячися на неї. Що не помилився. Бо чинуша мене про цю даму попередив зарані, що з нею роби, що сам знаєш.

— Тіко не все зразу, а так, потрошку, — каже, — бо у нас культурна країна. Добре?

Отак-от у мене починалося нове життя в їхньому продажному світі. Одіспишся, од’їсишся, гімнастику там зробиш яку, пройтися вийдеш, до театру чи до кіно білетик візьмеш. Ну, а ввечері двигаєш туди, де дзеркала.

І так на мене таке життя почало непомітно діяти після полону й голодухи, що я й сам не зчувся, як почав у нього втягуватися.

Настраждався ж...

Що тепер от до мене приведи хоч яку: хоч таку, хоч — таку. Но я починаю підозрівати, що тепер я у них, виходить, як навроді простітут. Отут гранчака «Столишної» смикнеш — і вже не думаєш, а — вперьод!

Но тільки не можу второпати: навіщо ж молода, гарна уся, культурна, з фігуркою, образована, чистенька вона буде тратить гроші, і гроші чималенькі! на якогось мене? Що вона — не може знайти при своїх ділах нормального земляка безплатного? Та їх таких по тому Парижі скіко хоч.

Хоча, подумавши, для крупної, солідной дами я й лучший за співвітчизників. Та при чому, питається, тут невинні дівчатка?

Що ж їм за радість із першого разу? Бо я ж був весь змучився по тих таборах та пересилках. Але не зважаючи на це усе, такий я там оставався, що навіть фашисти про це не підозрівали і їм не удалося поодбирати в мене. Так що я іноді й сам починав уже себе боятися.

А мучимий я був тут виключно одним: «Во ім’я чого воно все?» А у відповідь — лише мовчанка і сміх.

Однак з часом мені попалася одна така мадам, що бачу, що я, чимось, мабуть, починаю їй подобатися.

От одного разу їй удалося таємно шепнути мені, що так, мовляв, і так, ти мені чимось так до душі припав, що я хотіла б із тобою зустрітися, але тільки не тут. І тут треба, якщо твоя згода, діяти нишком, бо вислідять. Телефончика шепоче.

Ясна річ, нишком. Бо шеф мене вже декілька разів безробіттям залякував.

Наступнього дня я виходжу ніби на одпущену мені прогулянку, і так, наче ненароком, до проходящого трамваю — скік. Так, виходить, мене той інтерес мучив, таємниця моя нерозгадана. Що я думав: мабуть, усі ці дами — жони дуже багатих і дуже старих баронів, чи, навпаки, промисловців. Або монашки.

Словом, зустрілися ми з нею і я вже постарався, щоби все було лучче, аніж на робочому моєму місці.

— Ну-ну, — каже вона. — Ти, — питає, — звідкіля це родом такий?

— Звідтіля, — кажу, — з-під Обухова.

Ну, побалакали там про те-се, тоді я починаю підбиратися до головного:

— Я тут у вас не все розумію, особливо деякі речі. Мушу тобі признатися, що мені за цю мою роботу платяться гроші й чималенькі.

Вона сміється й каже:

— Щоб ти не сумнівався — і мені також. І теж — чималенькі.

І от я вже взагалі лежу й нічого не розумію.

— Як? — питаюся. — І тобі? А тоді ж — за що?

— Еге, — каже, — за то.

І назива суму. Я мало не отетерів.

— Поясни, — благаю.

— Ти зараз цього не зрозумієш, — одвіча. — Може, якось іншим разом я тобі й розкажу, — знущається, — а зараз іди. Поспішай, тобі оно пора на роботу.

Отак маніпулірувала.

Ну, я хутень прибігаю, ікри з’їдаю подрійну пайку, запиваючи сметаною, потім горілки «Столишної», як було перед атакою, і вперьод!

А приводять мені інтересну дівчину таку, що по фігурці видно, що образовану, я з нею, сам злюся: хто ж ти тут у мене така? І хто, думаю, я тут такий?

Куди ж це такі гроші дикі пропадають?

І во ім’я чого? Чого? Чого?

— Ой, болить же! — кричить.

— Болить?.. А мені — не болить? Тобі скіко заплатили? Признавайся зараз же мені! Ну? Ну? Ну?

Та — не признається. Мабуть, їй добре заплатили. — Не розумію, — каже, — про що ви таке й кажете.

Ах ти... Що я їй тут зо зла й показав — на руках винесли. Чиновник мені вичитує:

— Ти оці свої жлобські штучки покинь. Випитувати. І пора кінчать уже з калічинням дівчат, це тобі не в СеРеСеРе... Тебе — од смерті спасли? Спасли. Гроші тобі платять? Платять. Мало тобі? Баб тобі, може, не хвата? Можу й підкинути.

— Та нє, наче хватає...

— Якого ж ти чорта? Найшов собі місце в житті — ти: бездомний, безродний ти, безпаспортний — і живи! І працюй. А не розпитуй. А розпитуватимеш — вижену назад, як собаку, раз не ясно тобі це.

Ну, я вже й мовчу.

Однак одна думка мене постійно гризе: що це воно за така контррозвідка, га? Питається. Яка буде кидати взаємно нам отакі шалені гроші? Яка їй із цього усього може бути вигода?

Якось я вибираю зручну хвилинку і скритно дзвоню із туалєта цій мадамі, що була мені телефончика нашептала: