Така, з круглими очима. На Снігуроньку не тягне.

Ще пару років — і з неї вийде путня Добра Фея.

— Я — Сергій.

Нічого безглуздішого вона не збиралася почути.

— Здрастуй, Толю Марчук! — голосно, майже зойкнула вона.

Вона свого домоглася. Увесь автобус покинув дивитися у вікна.

— Ви помилилися.

— Так ми з тобою вже на «ви»? — образа її заповнювала салон.

Я проштовхнувся наперед, уникаючи поглядів.

— Не хочеш вітатися, Толю? — наздоганяла вона. — Так і скажи!

Розіграти б так міг лише Віктор Лопата, за що його свого часу обрали капітаном КаВееНу. Але він був чоловіком. Однак навряд би він спромігся підбити якусь жінку на таке відчайдушне шоу.

Я виштовхнувся геть. У спину мені влучило:

— Анато-о-о-о-о...

Серце мені калатало. Власні кроки гупали в скроні. «Ідіотка якась!» Коли там же, під скронями, почулося цокання її каблучків.

— Анатолій! — суворо застеріг мене її голос. — Марчу-ук!

Я люто озирнувся.

І зіткнувся з її очима. Збентеженими.

— Толю, що ти зі мною робиш?

Я завдав такого темпу, що її аж жалко стало. Однак помилився, що юрба одітре її. Насправді ж я — розтинав натовп, а вона бігла за мною, мов за криголамом.

— Ну, Тол... — раз у раз наздоганяв мене її шепіт. — Толечко!.. — згущувався він.

Стиск люду хитався назустріч, скалячи зуби. Отут я й зрозумів поета, який колись зізнався, що у хвилини найгострішої скрути скручував газету тугенькою рурочкою, кидався в найгустіший плин юрби, ляскаючи її газетиною по лицях.

— Толю! Толю Марчуче, — наголошувала круглоока.

Доки хтось незнайомий не ляснув мене по спині:

— Толя, не дрейф!

Ноги самі несуть до кав’ярні, де завжди стовбичать приятелі. Може, там і Віктор Лопата зі своєю постарілою командою кавеенівців, може, вони щось при думають...

... «Кави нема». Приятелів також.

Куди бігти? Ніколи не думав, що тікати од жінки така непроста річ.

— Не думала, що ти будеш тікати од жінки.

«Йокелемене», — тільки й думав я, а вона забігала то злівобіч, то справобіч, змушуючи мене до маневру.

Я забіг у бічну вуличку, один двір виявився прохідним, а другий — ні. «Пересете!» Я зупинився. Вона теж.

Двір ще не звернув на нас уваги. «Ну?» — втупився я їй у зіниці.

— Я тут живу, — відповіла вона. — Забув?.. — Вона показала на широке вікно. — Толю, це негарно.

Мовчати.

Зловив я себе на тому, що давно не сплю. Просто в голові верзуться якісь неокреслені мрії. Потім збагнув, що не спить і вона. У таких випадках краще дивитися у підлогу, туди по закутках, де не розвіяли ся романтичні вранішні сутінки.

Кімната пахла кавою.

Дивували ще, вилискуючи древньою шкірою, трофейні фотелі. В акваріумі поперек вікна заломлювався ледачий світанок. Я лежав, насолоджуючись цілковитою своєю пасивністю до всього, яка, відчув я, межує зі свободою. Ніякого втручання — за цей час вона вже встигла шелеснути на кухню.

Кавових пахощів додалося — тільки й того. Ні думок, ні турбот. Бо я — Толя Марчук. Як ота рибка. Або та. Зависла собі в акваріумі й хвостиком анітелень.

Побачивши каву перед собою, я зрозумів, що не хочу її.

— До речі, мене зовуть Сергієм.

Запала пауза, і я вирішив-таки сьорбнути з філіжанки.

— Ти мене цим своїм Сергієм замучив, — сьорбнула й вона.

— Оно там, в піджаку, лежить мій паспорт.

Вона пила каву й дивилася в акваріум.

Я простягнув руку й дістав документ. Вона погортала його байдуже й тицьнула назад. Допила каву усміхненими вустами. Шаснула під ковдру й притиснулася, тепла, шепочучи:

— Ох, Толю-юню!..

__________________

Бордельовим ліхтарем світився університет.

«Коли вже він засяє синьо-жовтими кольорами?» — замріявся й побачив Вітька, який тупцяв сходами.

— Ти вже здав? — я мав надію, що він, на два курси молодший, уже проскочив. То я й поготів.

— Еге, розігнався, — він забухикався од цигарки і, проматюкавшись, прокашлявся. — Оно чув, скількох завалили? Дипломи позабирали, — засумував він, і дим потягнувся йому тоненькою цівкою, міняючись із сизого на синій.

Я чекав, доки він виповзе під червоний промінь і спалахне ним.

Ми зітхнули й зауніверситетилися. Над нами небеснилося й зорілося, доки Вітько не буркнув:

— А технарі будуть перездавати?

— Ні, лише гуманітарники.

— Суки, — виплюнув він з рота залишки диму.

— Чого ти? Вони і в застійні часи вчили біном Ньютона, то він і зараз той самий біном. А ми? «Образ Леніна в пожовтневій літературі».

Обом задокучилося.

— Слухай, — надією забриніла його нова цигарка, — це так лише в універі? Чи й по інших вузах? — По всіх гуманітарних факультетах України — не допускати випускників до посад без переатестації.

Він проматюкався крізь цигарку.

Ми прослизнули до актової зали й пополотніли. Не тому, що на зсунутих столах у півтора метра заввишки лежали екзаменаційні білети. А тому, що за ними сиділа та ж сама комісія: Скрипник, Дубина, Кононенко... і всі інші, чиї прізвища я, слава Богу, до болю знайомі, позабував. Що мимоволі мало не запитав:

— А кому ви самі поздавали переекзаменовку? Га? — але натомість шепнув до Віктора:

— А чого це так багато білетів?

— Цить, це за усі п’ять років навчання, — промимрив він, але зневага в його голосі не подолала здивування.

Так, аби паперовий Монблан затуляв конглава, я підсунувся й потягнув білет. І не втримався, читнув перше питання: «Олекса Десняк. Роман "Десну перейшли батальйони"».

І перш ніж злякатися, вишкірився:

— Що це за переекзаменовка? Це ж антиукраїнський роман! Чому його виставили на іспит? — Вітя смикав за руку й робив очі, страшніші, аніж у нього були. — Десняк же оббрехав Петлюру, що той був ярмарковий злодій і його били в Полтаві за конокрадство! Отака переатестація?!

— Не мозе бути, — сполотнів Кононенко. Як і колись, він вражав несподіваним поєднанням свого оперного баритона із невимовою шиплячих.

Узяв білет, довго читав. Перезирнувся з Дубиною. Так що я збагнув: ми помінялися ролями — тепер я їх екзаменуватиму! Бо хто уповноважив цю комісію?

— Бачте, — сказав Дубина. І сам перезирнувся зі Скрипником. Цієї миті йому було досить, щоби він осягнув. — Ви як фахівець, м-м-м, ви мусите знати, що тут йдеться про першу редакцію роману. Якого свого часу було вилучено в рукописі, й широкий загал його не побачив. Десняк написав другого варіанта, — він перевів зіниці на колег, і ті повільно кивнули. — От і розкажіть нам, будь ласка, м-м-м, чим саме ріжниться, — він педальнув на шиплячому, — чим ріжниться перший варіант від другого. Сідайте, готуйтеся.

Купа білетів придавила мене. Й купа екзаменаторів. «Так, — не встигав думати я, бо паніка випереджувала, — значить, роман "Десняк перейшли батальйони», тьху, не його, а її, Десну... "

— Вітю, — підсунувся я ближче, — ти не чув, — шепотів я, — чогось про цей перший варіант? Він де публікувався?

— Отродясь. Я б знав, якби було. Не морочи голову, бо в мене «Заборонений варіант п’єси О. Корнійчука "В степах України"».

— Хіба такий був?..

— Хто й’зна, може, він про всяк випадок крамолу плодив, — засумував пошепки Вітя.

— А друге, знаєш, яке? «Дружні стосунки Сковороди з російською прогресивною думкою доби феодалізму».

І щоби я пойняв віри, він показав білет. Й сам не втримався, очима ще раз перевірив написане.

— Твою в дивізію бога душу, — синхронно зірвало ся в нас.

— Не шепочіться там! — озвався Дубина й знову занурився в мовчазну побожність.

«Було б про що шептатися», — поволі впадав я в розпач од того, що переатестацію проводять ті ж самі Десняки з Корнійчуками.

Так пильно я про це подумав, що побачив цих двох по той бік білетної купи поруч із деканом Білоштаном, якого свого часу народ охрестив Дебілоштаном. Одвів з докуки очі і влучив ними у своє друге питання: