Що вирішив я кінчити з ційой такою канітєлью, іменованою пишним словом «життя». Зрізав у одному дворі вірьовку од білизни потовстіш і йду у парк культури й відпочинку й приходжу під ту саму вербу. Хорошо! Тут, у заграниці, це тобі не у вітчизняній артилерії, де нема чим на себе руки наложити.

Тільки-но я накинув петлю собі на шию і починаю накладати на себе руки вже, а хтось за плече мене — торг!

Повертаюся я й дивлюся крізь петлю — і хто ж це міг тут бути, а це — той самий мій чиновник.

— Чого тобі, — питаюся, — отут треба?

— Мої агенти і сам я особисто, — каже, — з усіх ніг позбивалися тебе по Парижу бігать шукать. Оце, — показує він на дерево вербу, — була моя остання надія тебе зустріти. Кидай його, ходімо вп’ять же на роботу.

— Так ти ж зі мною порвав контракт, ти хіба за був? — кажу я і знову лізу в петлю. — Яка вже тут в біса робота.

— Після того дикого припадку, коли ти даму усю скалічив, а дзеркала погромив так, що й публіка у дверях потовклася, — одбою тепер од неї нема! Що тільки тебе й требує, бо ти тепер на них освіжаюче дієш. Ми їм виловили в Африці справжнього дикого дикуна і шамана індійського виписували, но народ ув один голос вимага руського ведмедя, бо дикун, тілько що дико кричить. Окрім збитків, ніякого прибутку нема, глядачі не відвідують, а налоги підвищилися, якщо ти не вернешся, я сам отут поруч повішуся, дай мені швидше цю петлю.

— Гаразд, — кажу, — пожалію я тебе на перший раз. Лише при одній умові: щоб ти мені гроші усі до копієчки за ті дзеркала, що були вирахувані, повернув назад.

— На все згоден! — каже.

Ну й почалося в мене нове життя усе те саме від початку. Але я тепер уже знав, хто вони такі і в мене не було того почуття обманутості, що я простітут.

А — навпаки. Що я мстюся в їхній особі за попльовану мою долю. І таке це сильне почуття було, що і молодих, і старих дряблих, і худих яких, і товстелезних, і зовсім нормальних — та усіх!

Бо я ж в лагерях настраждався, ізстрадався геть увесь. Скіко, було, я на тих нарах одних переміряв був... Шо тепера втягнувся весь у це діло, як у який наркотик. Уже й мої розтіпані нерви без оцьойого самого й заснути не могли. Так, що декотрі із дамів не видержували. А на місце постраждавших тут же приношувано нові сили. Що про них згадувати? Вони ж за гроші, фактично, страждали, а не за мене. Не те, що я.

Хоча приємно й згадати, що я, мабуть, багатьом із французів поміг відновити сім’ю своїм особистим прикладом. Як, наприклад, отійой мадамі і її буржуа.

І таке інше. А главне, що я тепер ні в кого не потрібний був питатися: во ім’я чого?

Пив я для такого діла тільки горілку «Столишну», а на харчі виписав собі четвертий раціон ікри — два чорної, і два червоної, — за шкідливість виробництва. Бувало, як гляну іноді на етикетку на пляшці — так у мене й сльоза навернеться на око, згадуючи про втрачений світ. Бо як насправді бачу, що цей продукт там десь робиться нашими трудовими руками. В такий день я страшний був, клієнтка на раз могла буть травмована — держіться, гади! Що я по тім у цирках тих французьких видєлував, які атракціони з фокусами дресировки — страх і згадувати!

Кого пошкодив, а кого понавчав такому, що тепер не мій чиновник їм, а вони йому любі гроші давали, аби він позволив до мене підпуститися ще півраза.

Справи мої таким чином процвітали, чинуша кілька разів робив мені надбавку в зарплаті.

І все б, здавалося, гарненько.

Но тут саме почина мене туга неясна сушить. А тут іще постійно оці етикетки, куди не глянь... По нашій державі сумував. По сім’ї! Що вже не можу нудьгу цю страшну заглушити ні ікрою, ні спиртним, ні бабами...

Бувало, дивишся, дивишся на неї, як вона тобі кривляється тут у обіймах — і така туга підступає під серце. Що я почав таємно слухати радіо. Бувало, припхаєшся пізно з роботи, а сон не йде, тихесенько надінеш навушники і слухаєш, слухаєш їх. Які там у нас успіхи тепер, які де досягнення, і гордість за нашу країну так і піднімається, а німа печаль під душу самісіньку й підлізе.

І от одного разу, не витримавши я таких мук, стрибаю таємно у трамвай, одриваюся од їхнього таємного нагляду — і прямиком прибиваюся до нашого посольства, проникши на його територію. Падаю там їм у ноги:

— Приймайте мене назад, чимшвидше назад! — кричу вже не своїм голосом. — Бо вже не знаю, що я собі за це зроблю!

Вони питають:

— А во ім’я чого ми повинні тебе назад приймати?

— А во ім’я того, — кажу, — бо хочу принести жертву, якою іскупатиму свою вину!

— Документи в тебе які зосталися? — питають.

— Нема документів, — і плачу.

— Так може ти який-небуть шпигун? Звідкіля ми знаємо?

Тоді я кажу:

— Ось же мої документи, — і вивалюю на їх стіл валюти два міліони. — Інших, — кажу, — документів я не маю! Простіть, — кажу, — якщо є така можливість. Бо я жінку свою — ізміняв, а державу — ніколи!

Ну, вони довго між собою вагалися і вирішили мені в останній раз повірити. Після того запакували мене секретно в дипломатичну пошту і повезли на рідну землю.

Так що тепер я скупаю провину у тайзі. Спершу, чого гріха там таїть, нелегко це мені прийшлося, бо я од лісоповалу був увесь одвик при тому чиновникові.

В тім капіталістичному світі був сильно розбалувався на легких харчах, це й зрозуміло, ніхто б отак просто того не витримав, щоби без наслідків, як я; іноді, буває, впадеш на нари у вільну хвилинку й згадаєш усе те колишнє чуже своє життя, наче якийсь, їй — богу, дурний сон. Бо, буває, як уявлю собі, в що вони могли перетворити мене в Парижі, якби я вчасно не повернувся — страх навіть і подумати!..

__________________

Був у нас в селі такий Матвєй, якого ніхто харашо не знав. І не тому, що він був приїжджий до нас на сезон созрівання яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.

Бо він був начитаний на таких книжках, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. Може, мені за це ніхто не повіре, бо книжку вручну переписують тільки пісатєля, але всі вони роблять це до того, як вона стане книжкою. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?

Так от, несмотря на це, він мав їх таких аж декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить. Особино по відношенню до інших людей, які теж жилають ним жити.

І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства. Такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, по-японськи і по-тайванськи. І од чого він став сам собою такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна. Що йому аж, нарешті, стали нужні ці самі книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.

Це вони підказали йому найти собаку, яких ми навіть по тілівізорі у мірє животних не бачили. Вона була, як теля, у тому смислі, що завбільшки. Але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом.

Чорним таким скрізь, що й навіть у пащі, де був лише красний язик. Словом, цей собака виявився ще більш жилавий, аніж його господар. І хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак міг би посперечатися з будь-ким начитаним у плані єдіноборства.

Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що б положено було знати собаці, жилать не жилав.

От яким путьом об’явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні сади од колгоспників. Що мені особисто не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не получалося! В період цвітіння, чи почкування в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в правлінні колгоспу удавалося лише путьом Матвєя. Який би рішив цю проблему і без свого барбоса. Так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими криками між дерев, нанося їм удари чим попало, включай сюди навіть і голову. Бо він, відімо, представив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із книжок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав’язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю. По якій слідом мчала тінь, чорной молнії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.