«Вірш "Заповіт" Олекси Ющенка».

Я вчепився за парту. Кононенко незворушно споглядав мене, потім, зненацька для себе, стямився:

— Ну, довго ви там оце?

Скрипник також скрипнув кривою посмішкою:

— Просимо, просимо.

Я рушив, сподіваючись, що в останню мить глузд викине мені якусь зачіпу. Не хоче ж він втратити посаду в «УРЕ», тобто в її другому варіанті — «УЕ»?

Однак відчув, що батальйони переходять не Десну, а мене. Кожнісінького їхнього чобота відчув, і навіть тих, хто босоніж.

— Перший варіант роману був основним, — я по-академічному кахикнув, — саме він був відправною точкою у створенні наступного, — завершив я.

Микола Дубина на мить кивнув, і всі вони знову поринули у власний безмір, аби зіставити з ним почуте. Отут і я полинув до себе. Так, що став одразу усіма варіантами Десняка:

— Перший ріжниться від другого тим, що всі негативні образи тут належали не петлюрівцям, а денікінцям. Наведу приклад: в епізоді ґвалтування Марини діяли саме білогвардійці, яких потім замінено на хорунжих і підбунчужних. Марина зайшла до штабс-капітана на посвідку й була люто збезчещена не лише ним, а й усіма п’ятьма його колегами, які причаїлися у ванькирчику, чекаючи слушної нагоди... — Я радісно зазначив, що конглав один по одному оживає, випірнаючи крізь очі на поверхню. — Ганебний цей факт сколихнув усю тодішню Полтаву. Так, що про нього описав і сам Короленко, — перше його листування до влади — це було звертання до Денікіна, а не до червоних комісарів, які вже паплюжили місто згодом. — Тут я напоровся на Вітькові очі.

Вони стали такі круглі, що аж квадратні. — Обурення мас підхопило вчительку Килину, як пише Десняк, учорашню емансипатку, вона прийшла й зажадала пояснень од офіцерні. Де її було зґвалтовано також відповідно п’ятьма зуавами.

— Я була дівчиною! — гордо ридала вона. — Не лгітє, панно, — відповів п’ятий з них, — нікакой дєвчіной ти са мной, па крайнєй мере, не била».

Ось які були автентичні рядки, вилучені потім пись менником під тиском обставин, які...

— Блискуце! — пробаритонив, цямкаючи, Кононенко.

Вискочивши з універу, я тут же побачив, що він є не бордельним, а фотоліхтарем, перетворюючинав колишні зображення на пурпурові світлини, які по волі проявлялися в розчині повітря. Феномен цей досягався підлим робом: стіни закладу щедро змащені багряною фарбою, ще й ліхтарі осипали їх червоними світлофільтрами. Він був лояльніший за Кремля.

Хапнувши ротом рожевого повітря, я запірнув назад, згадавши про Вітька. Крізь притулені двері я почув, як він виборює Сковороду:

— Прогресивні ідеї Заходу доходили й до Росії. Оскільки її цариця Катерина Друга листувалася з Вольтером... А вже з Катериною спілкувався й наш мандрівний філософ Сковорода.

— Які є тому підтвердження? — поцікавився доцент Гнатюк.

— Народ! Народ свідчить. Наприклад, Самовидець Величко, записуючи з його численних вуст історію... — я глянув у очі Вітькові, й узрів, що вони саме такі, як у мене, коли я провадив Десняка через Десну, — ці факти у вигляді народних оповідок голосять, як Сковорода, зустрівшися з царицею, почув од неї кпини: «— Якщо ти єси Сковородою, то мусиш добряче жарити?

— Щоби добряче прожарити вашу величність, — не розгубився мудрець, — то потрібна не сковорода. А добрячий вертел!»

Вітя хапнув цигарку до рота, але встиг схаменутися й тицьнути її назад.

— І от нарешті настав час сказати правду: скільки ми будемо терпіти знущання од русифікаторів? Адже справжнє прізвище філософа, провісника світового екзистенціоналізму — воно козацьке, наше таки — Пательня. Сковородою його зробили церковні чинуші, записавши отак його до церковно-приходської школи!

Коли ми дійшли до парку, де дерева затулялися од заграви інфрачервоного закладу, обидва одразу лапнули себе за заліковки.

— Ну що, діду?

Ми водномить розгорнули матрикули, і в кожнім через усі «задовільно», «добре», «відмінно» стояло, перекреслюючи навскоси: «блискуце!»

_____________________

(Представлені тут тексти Богдана Жолдака «На небі», «Шшє коле бульо красте грігх», «Заручник імперіалізму», «Яблука з райського саду», «Розповідь прораба», «Анатолій Марчук» і «Відблиски» надруковано у альманаху «Опудало. Українська прозова сатира, гумор, іронія 80-90-х років двадцятого століття», Київ, видавництво «Генеза», 1997.)