Жека гигикнув. Як знав, що ця фраза стане крилатою. Ці її слова прозвучали для нього екзотичніше, аніж його арготизми для професорки, що він їх ви співав.

Крилатою стала не лише фраза, а й Жека. Він тепер і жив у репетиторіях. Бо йому було соромно з’явитися на Чоколівку у новому костюмі. А особливо без кепки.

Конса кожного разу переживала його з’яву. Навіть у їдальні всі нишкли, дослухаючись, як він плямкав.

— Форманта над домінантою... — шепотів хтось із хоробріших.

— Янусю! — крикнув він поверх вінегрету в роті, побачивши мене. — Сідай, чувень, я зара’ тобі хавки задєлаю.

— Об’їдати студентів... — зашарівся я, уся братія млосно споглядала нас.

— Чувень, це ж на шару. Мені тут стіко талонів на халяву дали, що не про...

Йому ледь не зірвалося «не просереш», але дивовижним робом він стримався:

— Не прожуєш! Чувень, я зара’ таку пісню сам кльову придумав, не про...

— Не прокочумаю?

— Во.

— Пісню? — почав дивуватися я, доки не отетерів. — Ти? Про що?

— Як про що — про музику.

Це він вимовив підкреслено. Як людина, яка не допустилася жодного матюка. Я очманіло доїдав суп.

Напудрений місяць припорошив Чоколівку. Таємно сяяли зорі, додаючи тиші. Ніч кольору розфарбуйки дивилася на нас, незримих, які долали безлюдні простори.

— Ну, ви, кенти, вас сюди хто звав, да?

Почув я знайоме ляскання ланцюжка на цокавках.

Я озирнувся й побачив той самий кагал. Здалося, що він нікуди й не рипався ще звідтоді.

— Хлопці, ви що, своїх не пізнали? — непідробно здивувався Жека.

Вони оглянули його, наче потойбічника, — кент у костюмчику, прасований, пострижений на проділ.

Як і личить людині, яка недостатньо випила, аби вгамувати природну лють, ближченький вхопив у кулак вилоги його піджака й... Аж тут у простір про рвалося гіпнотизуюче:

Сульмарелючіко!

Італійську вони ще не вчили, проте одразу упізнали форманту, й зачудовано заходилися, лапати його нову одяганку.

Лястрод’ардженте,

Плячідайльонда,

Просперольвенте-е-е-е!

— Так це ж ти, Жек, што ль?! — нарешті дійшло до того, з цокавками. Так щиро це в нього вирвалося, що Євген увірвав пісню. — Ну, Жек, ти даєш! Ти ...дь, і ботать став ........ ...ть, іначе.

— Чого ти так рішив? — примружив Жека ліве око, але воно було без «бланша».

Той наморщив лоба.

— Я шото ні одного, ...дь, слова од тебе знайомого не чую, кєря.

Жека підморгнув тим оком і сказав чистою форман тою:

— Чуваки, я тепер людина іскуства, мені матюкацця ніззя!

__________________

— Не бери того тилятка, — сказала я.

— Яг жи ни брати, коле воно, гляннь, як на мене деветься, — відповіла я.

— Та й гріх буде не взяти, — воно ж не на корову деветься, а на мене, — відказала я.

— До гріх буде, — сказала я.

Се в мени таке трапляїться погуворити сома з собоюв. Коли не знаешш, шо робити, то з ким шше погувореш?

Бо тут курова Манька привела не удне тилятко, а двоє.

— Однакуво бригадир собі лишнє забире.

— Не посміє, — не згодилазя я.

— Тоді присідатуль.

— Ні.

— Або завхвермою, — відказала я мені.

Так, що ніхто не зміг запиречити, навідь я. Бо завхверми був такей, шо не тільки тилятко вцупив би, та й саму Маньку давно вкрав би, якби не буявся інших злодіїв — бригадіра й присідатуля. А необлітероване тилятко — ясно як день, шшо пробазарює.

А воно ж таке любеньке, й дивиться так на мене, чисто тобі людськими очима, наче туди душа людська вселилася. Я й ни знала, шо саме тоді, ув обід, так і сталося.

Звідки б я могла таке знати? Як у школі не вчили на таке. Бо хто ж там уміє такого навчить?

Лише очі такі навчатимуть. Які дивляться на теби мокро так.

— Ти таке мудре-мудре, — торкнула я його. — Ти таке мудре-мудре, а як тибе винести?

А корова так од нього аж начи задкує. Інше лиже, лиже-ніже, а це наче мені оддає. Бо хіба двох вилижеш?

Дивлюся я на тилятко, а очі його мені й кажуть:

— Отак бери в мішок і неси заховай на кладовишші. До вечора. А там ітимеш, забиреш, ніхто не взна.

Наче Сус отой у яслах, — таке воньо до мене очима лагідне, шо я, наче не своїми руками поклала підстілки в мішок і його завинула туди і швидко так понесла, шо не встигала думати.

Про те, шшо я ніколи до того, ні після не вкрала ні грами. Ні в голодовку, ні навіть у колгоспі, який тільки те й робив, шо нас оббирав. Про те, шшо це мене, сміх подумати, тилятко навчило перший раз таке зробить. Бо ноги несли мене швидше, ніж думки. А кралося легко, так легко, шо хутко.

— І от де ти його на кладовищі заховаєш? — запитала я.

Я не знала, що й відповісти, доки тилятко в мішку не тіпнулося в той бік. Де стояла свіжа могила. Так із тиждень їй, не більше. А вінками так густо обкладена, аж сам Бог велів між них підкласти сінця, примостити мішечка, погладити його. Й тилятко там принишкло так, шшоб дожидати до вечора.

Я ледви устигла довчасу — як прийшов на хверму завхверми й побачив, шшо моя Манька вже не тільна, а стоїть і облизує тилятко.

— Мня, — подумав він уголос свої думки. Й озирнув отак тилятко базарними своїми очима.

— Це той, коли? — ворухнув він до нього оцупчиком товстих пальців.

— Тільки шо, — відповіла я. — Тілько оце-оце.

— Ну, той, нихай, — він подумав про свої пальці.

Й заховав їх до кишені. Потім потоптав кізяки геть.

Де й зіткнувся з бригадиром, який, побачивши його, нічого не сказав. А повирнувся і пішов шше далі.

Водки їм і без того тилятка хватало.

Я тоді довше возилася кольо бідонів, шшоб піти звідси найпізніше. Насилу інших периждала. Після цього хутій-хутій до цвинтаря, доки шше не зовсім темно, шшоби не зовсім страшно стало.

І од тільки я до нього забігаю, коли глянь, — шшо таке? Таке їде. Аж то машина.

— Чого це машина кладовищем їде? — питаюся.

— Не знаю, — відповідаю я. — Зроду такого ни було, машини завсігди біля воріт зупинялися, шоб люди далі ногами по цвинтарю йшли.

От заїжджа туди машина й поволі їде. Куди? Та до тої самої свіжої могили, до моєї. От під’їхала, стала.

Двоє вилазять, мішка витягають, кидають. А в ньому шось.

— Невже ше одне тилятко? — питаюся я.

— Подивися, хіба тилятка такі великі? — відповідаю я, а сама вже хапаю сибе за руки, шьогоб не трусилися.

А один ни вилазить, так і сидить за рульом, так і сидить і мотора не глушить. Далі тоді двоє докурили й виймають із машини лопати. І йдуть до моєї могилки. І несуть туди того важкого мішка, тягнуть. Як я починаю розуміть, шього в тому мішку ни тилятко, а зовсім навпаки, то я начинаю кусати собі руки, шьо таке бачу. Шьогоб не закричати зовсім. Воно ж видно, шо тамечки людське шшьось. Но де хто бачив, шьогоб людські тіла в мішку ховали?

— Ворушиться, — шепочу я.

— Ни ворушитьця, — відповідаю я, хоча сама бачу, шо мішок отак тіпнувся і застогнав.

— Шо ж ти, козьол, — каже один грізно, а голос хвилюїться, — не додєлав?

— Шчас додєлаю, — хотів засміятися іньший з них, а подавився димом. Докашлявши, узяв і лопатою ударив того мішка по голові. Й він затих.

Тоді ці двоє стали докурювать. Коли б отой за рульом не висунувся:

— Ну, ви там позасинали, шо, козли?

І всі троє, видно, чомусь дуже хвилюються, так, шо й цигарки їм не допомагають.

От підносять вони того мішка до могилки свіжої, до самих вінків. І отак туди встромляють свої лопати.

Раз, вдруге, ну вінки їм заважають. Тоді отак бирутьця за вінки. І тут раптом звідтіля на них щось як кинеться таке, як закричить!