Блека розбудило сонце, що проходило крізь щілину біля входу до намету. Чоловік розплющив очі й поглянув на похилий брезентовий дах. Йому знадобилося кілька секунд, аби згадати, де він.

Ед знову заплющив очі й насупився, відчуваючи, як заклякли його м'язи після цілої ночі лежання на твердій землі. «Принаймні ми знайшли хорошу схованку, — подумав він. — Якщо нам хоч трохи пощастить, можна буде спокійно тут лишатися, доки Джипо не відчинить броньовика».

Неподалік було озеро з проточною водою і великий ліс, що повністю захищав від патрульних літаків, які пролітали вгорі, та й до дороги було добрих п'ятсот ярдів.

Ніхто б не повірив, що панцерник можна провезти розмитою дорогою, тому навряд чи хто-небудь шукатиме їх тут. Тепер усе залежало від Джипо. Якщо він не зможе впоратися із циферблатом, доведеться скористатися автогеном.

Блек шаленів від думки, що вже чотири дні броньовик належить йому, але до грошей він дістатися не міг. Ед розплющив очі та, примружившись, глянув на годинник. Було п'ять хвилин по шостій. Піднявши голову, Блек подивився на Джинні. Дівчина ще спала, згорнувшись клубочком під ковдрою й поклавши голову на складене пальто.

Кітсон, який лежав між дівчиною та Блеком, також спав. У наметі було мало місця, але всім доводилося спати тут, бо вночі було надто холодно, щоб лишатися надворі. Ед вирішив глянути, чи не спить Джипо. Чоловік сів і враз заціпенів: Джипо в наметі не було.

На мить Блека охопила тривога, але потім він трохи розслабився, подумавши, що Джипо вже на дворі й готує сніданок. Але потрібно було в цьому впевнитися. Ед відкинув ковдру й добряче копнув Кітсона, щоб розбудити його.

— Прокидайся! — сказав Блек, коли юнак підвів голову й поглянув на нього. — Джипо вже встав. У нас багато роботи.

Алекс позіхнув. Оскільки юнак лежав найближче до виходу, він виповз, мружачись від сонця.

Коли Блек приєднався до нього, Джинні сіла, протерла очі й потягнулася.

— Де Джипо? — запитав Алекс, оглядаючи маленьку лісову галявину.

Блек зиркнув на фургон, надійно схований між деревами.

А тоді глянув на невелике озеро.

Джипо як корова язиком злизала.

Склавши долоні навколо рота, Блек закричав якомога гучніше:

— Джипо!

Жодної відповіді. Чоловіки перезирнулися.

— Цей гівнюк утік від нас! — гнівно заявив Блек. — Я мав краще пильнувати за ним. А тепер він зник.

Джинні вийшла з намету.

— Що трапилося?

— Джипо зник! — відповів Кітсон.

— Він не міг далеко піти, — сказала Джинні. — Ще двадцять хвилин тому він спав у наметі.

— Потрібно його повернути! — рішуче вигукнув Блек. — Без нього нам гаплик! Певно, він збожеволів! До автостради двадцять миль — і йому потрібно здолати кожен ярд на своїх двох!

Алекс побіг до дороги. Ед — за ним.

Вони спинилися на краю трав'яної огорожі й поглянули вниз — на довгий, крутий схил, що вів до вузького зиґзаґа білої дороги, вирізаної в гірській породі. Дорога петляла й вигиналася в серпанку туману, що огортав долину.

Раптом Кітсон схопив Блека за руку, вказуючи:

— Он де він!

Ед примружився. Він ледь-ледь зміг розгледіти крихітну постать на відстані півтори милі, що збігала дорогою.

— Ми можемо впіймати його! — сказав Блек. — Коли я дістануся до нього, то він пошкодує, що з'явився на світ! Давай візьмемо машину!

— Ні, — відказав Кітсон. — Дорога надто вузька. Нам нізащо не вдасться розвернути машину, щоб повернутися назад. Ліпше спустімося схилом. Доки він здолає півмилі, ми вже пробіжимо дві.

Юнак зійшов з дороги й рушив крутим схилом. Він біг підстрибом, де було можливо, але здебільшого ковзаючи.

Блеку такий шлях видався небезпечним. Він трохи повагався, але таки рушив за Кітсоном, хоча повільніше.

Алекс дійшов до дороги, перетнув її, проминув трав'янисту огорожу й почав спускатися з іншого схилу. Цей був ще крутішим, а тому йти довелося повільніше. Якось юнак мало не перевернувся. Йому вдалося врятуватися, тільки відкинувшись назад і з'їхавши в потоці каменів на дорогу.

Підвівшись, він зупинився й поглянув донизу.

Тепер він чітко бачив Джипо.

Італієць біг униз, доволі швидко долаючи шлях.

Блек став біля Кітсона.

Перевівши дух, він поглянув туди.

— Ось де він! — вказав Алекс.

Ед загарчав і дістав пістолет.

— Що це ти надумав робити? — Кітсон схопив чоловіка за зап'ястя. — Він же єдиний, хто може відчинити броньовик!

Піт стікав Блековим обличчям. Чоловікові бракувало повітря. Він різко вивільнив зап'ястя і сховав пістолет назад до кобури, а тоді рушив до наступного схилу.

Кітсон саме збирався піти за ним, коли побачив, що Джипо зупинився й зиркнув угору. Секунду він стояв нерухомо, а тоді побіг.

— Він побачив нас! — гукнув Алекс, а тоді гучніше крикнув: — Джипо! Зупинися! Повернися!

Але Джипо не зупинявся. Він вперто продовжував бігти, хоч ноги були як ватні, а легені — мало не розірвались.

Тепер він збагнув марність цієї спроби втекти.

Коли італієць прокинувся в наметі й побачив, що усі його спільники сплять, як убиті, то вирішив вернутися додому. Він не вірив, що зможе вилізти, нікого не розбудивши, але відчув нагальну потребу хоч спробувати. Тож Джипо виліз із-під ковдри, а тоді, зігнувшись, відстібнув полотно намету, переступив через тіло сплячого Кітсона й опинився на сонці. Він навіть не вірив, що все буде так просто.

Тоді чоловік завагався. Італієць знав, що йому доведеться пройти пішки двадцять миль до автостради, звідки автостопом він зможе дістатися до майстерні.

На годиннику — п'ять хвилин по шостій. Можливо, всі решта спатимуть до сьомої чи навіть до восьмої. Перш ніж спільники збагнуть, що Джипо зник, він матиме годину фори — а можливо, й дві, якщо пощастить.

Це його переконало, і він швидко покрокував дорогою. Він уже йшов близько тридцяти хвилин і здолав майже дві милі, коли почув удалині звук каменепаду.

Підвівши погляд, він побачив, що схилом спускаються Кітсон і Блек. Вони ковзали й мало не падали, але рухалися надзвичайно швидко.

Джипо заціпенів від жаху.

Він почув крик Кітсона:

— Джипо! Зупинися! Повернися!

І тоді сліпо побіг уперед.

Він не пробіг і кількох сотень ярдів, коли збагнув, що не зможе підтримувати такого темпу. Італієць знову озирнувся.

Блек спустився схилом і саме ступив на дорогу. Кітсон з'їжджав на п'ятках у хмарі пилу, розкидаючи навсібіч камінці.

Неначе злякана загнана тварина, Джипо зійшов з дороги й гарячково помчав схилом униз. За кілька секунд він втратив рівновагу і впав долілиць. Руки його не слухалися, тому чоловік просто покотився.

Важко дихаючи, Джипо зупинився біля дороги, підвівся й, відчуваючи розпач, озирнувся через плече. Він збагнув: тут ні Кітсон, ні Блек його не побачать, адже скелі слугують прикриттям. Чоловік не бачив переслідувачів і на мить відчував себе у безпеці, але невдовзі долинув галас їхніх рухів, і то загрозливо близько. Джипо відчайдушно роззирався, не сумніваючись, що за кілька хвилин спільники його наздоженуть.

Праворуч від нього простягалася смуга густих чагарників, що росли на гірському схилі. Його вражений панікою мозок міг думати лише про одне: потрібно сховатися. Італієць кинувся в кущі, що сягали йому до стегна, мимохідь розриваючи штани об гострі маленькі колючки. Але його це не переймало. Джипо дістався до центру чагарника, ліг на землю й випростався. Гілочки кущів зімкнулися над його головою, наче захисна ковдра.

Він лежав нерухомо і прислухався, намагаючись опанувати своє дихання До дороги першим дійшов Кітсон. Він різко спинився, вражено роззирнувся праворуч і ліворуч, але не помітив і знаку Джипо.

Хекаючи та лаючись, Блек приєднався до нього.

— Де він? — видихнув Ед.

— Схоже, лежить десь у кущах, — відказав Алекс.

Чоловіки поглянули на чагарники. Це було єдине і найочевидніше місце, куди можна сховатися на голому кам'янистому схилі.