Очі Бредфорда розширилися.

— Не може бути! А я про це не подумав. Тоді питання вирішено. Моя хата скраю. Я радий, що поговорив з вами. Таке б мені точно не спало на думку.

Він підвівся.

— Мусимо прощатися, містере Бредфорд, — усміхнувшись, сказала Джинні. — Ми завтра від'їжджаємо.

— Справді? Ой, як шкода! То вам тут не сподобалося?

— Ні, тут чудово, але ми запланували довгу мандрівку. Спершу рушимо до озера Стеґ, а потім — до озера Дір.

— Оце так подорож! Зичу вам щастя.

Бредфорд потиснув їм руки. Він стояв біля дверей і базікав ще кілька хвилин, хоча Джинні й Кітсон тільки й мріяли, щоб він пішов. Нарешті він махнув на прощання й рушив залитою місячним сяйвом стежкою до своєї хижки.

Джинні зачинила двері й повернула ключ.

— Ну, як каже містер Бредфорд, питання вирішено. Мусимо їхати.

— Ага, — погодився Кітсон. — Оце ж ти впоралася з цим типом. Ти була просто неймовірна!

— Ну добре, добре, селюче, — сказав Блек з-за дверей спальні. — Не впадай в істерику. От уже паскудний малий! Я так і знав, що він нас почув.

Джипо підійшов до дверей спальні, прислухаючись до розмови.

— Що ж, завтра ми їдемо, — продовжував Блек. — Не можна ризикувати: пацан може нас випередити, — він повернувся до Кітсона: — Тобі ще не пора забиратися звідси й стерегти фургон? Малому може спасти на думку повернутися й шпигувати.

Кітсон кивнув. Він підійшов до дверей, відчинив їх і вийшов у ніч.

Джипо мовив спокійним, беззаперечним тоном:

— Завтра я їду додому. Зрозуміло? З мене досить. А зараз я йду спати.

Він повернувся до спальні й захлопнув двері.

— Я з ним розберуся, — заявив Блек, і в його очах загорівся жахний вогник. — Я вже добряче втомився від цього гівнюка.

Джинні пішла на кухню й почала готувати вечерю.

Блек підійшов до дверей і сперся на них.

— Ти справді добре обкрутила того типа, крихітко, — мовив він. — Ти вже обдумала мою пропозицію? Я розумний, і ти розумна. Будемо гарною парою розумних людей. Ну то як?

Вона поклала два великі стейки на сковорідку.

— Ти б мене не зацікавив, навіть якби був останнім чоловіком на землі, — відповіла дівчина, не дивлячись на Блека.

— Добре, крихітко. Ми це ще побачимо.

Ед загадково всміхнувся, неначе щось задумав, а тоді підійшов до крісла і вмостився у ньому.

Зранку наступного дня Кітсон поїхав до містечка, лишивши Джинні стояти на чатах біля фургона, доки Блек і Джипо сиділи в хижці. Це було доволі ризиковано, але Джипо перебував у настільки важкому стані, що Блек відчував: у трейлері він з ним не впорається.

Усе було настільки погано, що Блеку й Кітсону довелося прив'язати Джипо до ліжка й заткнути йому рота. Коли вони зрештою це зробили, Ед, важко дихаючи й люто зиркаючи, махнув Алексу: мовляв, ходімо в іншу кімнату.

— Залиш цього покидька на мене. Я переконаю його змінити думку. До часу, коли ти повернешся, він таки захоче їхати з нами.

Кітсону дуже не хотілося лишати Джипо в такому стані, але він знав, що відчинити броньовик без навичок італійця вони не зможуть. Крім того, здавалося, що Джипо трохи звихнувся розумом, а тому Алекс полегшено спихнув відповідальність на Блека.

У містечку Алекс придбав великий намет і чималий запас консервів. Перед тим вони обговорили проблему з їжею і вирішили, що коли вони опиняться в горах, то буде небезпечно спускатися в місто за продуктами. Тож потрібно було добряче запастися провізією. Кітсон повернувся до хижки з повним багажником покупок.

Щойно він вийшов з авто, підбігла Джинні.

— Щось трапилося? — запитав Алекс.

Вона похитала головою.

— Ні, але я рада, що ти повернувся. Я досі думаю про того малого. Чим швидше ми поїдемо, тим краще.

До хижки вони повернулися разом.

Джипо сидів в одному із крісел. Його обличчя сполотніло, а очі глибоко запали. Він не підвів погляду, коли ті зайшли.

Блек ходив туди-сюди й палив.

— Впорався? — запитав він Кітсона.

— Так, я все придбав.

Алекс запитально глянув на Джипо, а тоді перевів погляд на Блека.

— Із Джипо все гаразд, — повідомив Ед. — Я поговорив з ним — і тепер він готовий співпрацювати.

— Ти змусив мене до цього, — тремтливим голосом відказав Джипо. — Нічого хорошого з цього не вийде. Я попереджав про це раніше. І знову попереджаю, — раптом він зиркнув на Кітсона. — Ти ж був моїм другом. Оце так друг! Тримайся від мене подалі! Я не хочу мати з тобою нічого спільного!

— Що трапилося? — запитав Алекс, не відводячи погляду від італійця.

— Довелося трохи натиснути на нього, — відповів Блек. — Мусив пояснити, що коли він відмовиться співпрацювати, то вскочить у халепу.

— Він сказав, що зламає мені руки, — тихим, тремтливим голосом сказав Джипо. — Як же людина може жити без рук?

Кітсон почав було щось казати, але Блек тільки похитав головою.

— Годі вже, треба забиратися, — сказав Ед. — Хтось є поблизу?

Джинні з Алексом вийшли на вулицю.

Озером плавали човни, але поблизу ніхто не вештався.

Кітсон причепив фургон до «б'юіка», а тоді підтягнув його ближче до дверей хижки.

— Хлопці, ви готові?

Ед підійшов до дверей разом з італійцем.

Кітсон відчинив двері фургона, Блек і Джипо хутенько зайшли в нього, і юнак зачинив їх усередині. Переміщення тривало кілька секунд, не більше.

— Я зачекаю тут, доки ти закінчиш усі справи в офісі, — сказав Кітсон, даючи Джинні свій гаманець.

Чекаючи, Алекс запалив цигарку, притулившись до стіни трейлера. Він дуже нервував. Так, вони виїдуть на відкритий простір. Цей план віщував проблеми, але іншого способу відчинити броньовик не було.

— Агов, містере!

Кітсон здригнувся і швидко роззирнувся.

Хлопчик у джинсах, картатій червоно-білій сорочці та з солом'яним капелюхом на голові вигулькнув з іншого боку фургона.

— Привіт, — відповів Кітсон.

Хлопчик дивився на нього, трішки схиливши голову на бік.

— Ви знаєте мого тата. Я Фред Бредфорд-молодший.

— Справді? — Кітсон намагався говорити якомога природніше.

Хлопчик насупився, а тоді перевів погляд на фургон.

— Це ваше? — запитав він, вказавши великим пальцем на трейлер.

— Так, — відповів Кітсон.

Хлопчик уважно розглядав фургон.

— Наш мені подобається більше.

Кітсон промовчав. Понад усе йому хотілося, щоб Джинні повернулася й вони якомога швидше забралися звідси.

Хлопчик сів навпочіпки й зазирнув під фургон.

— Оце так! А ви чимало сталі причепили, правда? — запитав він, зиркаючи на Кітсона. — Навіщо? Це ж тільки додає ваги.

— Не знаю, — відказав Кітсон, замислено потираючи щелепу. — Фургон уже був таким, коли я його придбав.

— Тато казав, учора до вас приходило двоє друзів. Це правда?

— Ага.

— А що з ними?

— Нічого.

Малий уважно придивився до Алекса. Кітсона збентежив цей погляд.

— З ними щось було не так. Я чув, як вони кричали одне на одного.

— Вони завжди кричать одне на одного, — відповів Кітсон. — У цьому немає нічого особливого.

Хлопчик встав і глянув на трейлер.

— Можна мені зазирнути всередину, містере?

— Вибач, — Кітсон усе більше дратувався. — Ключ у моєї дружини.

Хлопчик видався здивованим.

— Мій тато ніколи не довіряє ключів мамі. Вона завжди їх губить.

— Моя дружина нічого не губить.

Хлопчик знову сів навпочіпки й узявся рвати траву, розкидаючи стеблинки праворуч і ліворуч.

— Ваші друзі зараз там?

— Ні.

— А де ж вони?

— Вдома.

— Де це?

— У Сент-Ловренсі.

— Вони живуть разом?

— Так.

— Вони кричали одне на одного. І налякали мене.

Кітсон знизав плечима.

— Нічого особливого. Вони завжди кричать одне на одного.

Хлопчик зняв капелюх і почав складати в нього траву.

— Один із них назвав іншого боягузливим гівнюком, бо той не міг чогось зробити. А чого саме?