— Слухай, Джинні, — голос Кітсона враз став серйозним. — А чому б нам з тобою не втекти? Ми могли б податися до Мексики. Якщо вирушимо просто зараз, маємо шанс вийти сухими з води.

Вона завагалася, а тоді похитала головою.

— Ні! Зараз справи я не залишу. Можна було відступати до вбивства охоронця і водія, до смерті Морґана. Тепер я мушу дійти до кінця, Алексе. Але ти їдь. Я б хотіла, щоб ти вирвався, та я мушу закінчити справу. У нас досі є шанс дістати ті гроші. Що мені тепер втрачати? Але ти їдь, Алексе. Тобі взагалі не варто було в це вплутуватися, — вона поглянула на нього. — Чому ти погодився? Ти ж не хотів — я це бачила. Чому ти проголосував «за»?

Кітсон знизав плечима.

— Через тебе, — відказав він. — Ти стала для мене важливою з першої миті, відколи я тебе побачив.

— Мені шкода, Алексе. Справді шкода.

— А як отримаємо гроші, може, нам поїхати разом? — запитав Кітсон, напружено вдивляючись у дорогу. — Я кохаю тебе, Джинні. Ти єдина дівчина, яка коли-небудь щось для мене означала.

— Не знаю, Алексе. Можливо. Зачекаймо, доки справді отримаємо гроші. Я боюся ускладнень. Можна, я подумаю про це?

Кітсон був настільки враженим її словами, що мало не з'їхав з дороги.

— Джинні, хочеш сказати, що справді є шанс, що ти погодишся?

Вона поплескала його по руці.

— Дай мені подумати, Алексе.

Доки вони повернулися в кемпінг, уже стемніло.

Кітсон, піднесений після розмови з Джинні, виклав продукти на кухні й пішов до фургона. Берег озера був безлюдним, і випускати Блека і Джипо було досить безпечно. Щойно він побачив, як вони виходять із трейлера, то збагнув: щось не так.

Джипо ішов повільно і важко, згорбивши плечі. Його праву щоку, яка трохи кровила, прикрашав синець.

Коли Кітсон запитав, у чому справа, італієць не відповів. Він мовчки зайшов до хижки й плюхнувся в крісло.

Блек, із суворим виразом обличчя й недобрим блиском в очах, підійшов до дивана, потягнувся до пляшки з віскі й налив собі нерозбавленого напою. Тоді сів і насупився.

— Навколо фургона вештався якийсь малий, — сказав Ед, коли Кітсон зачинив двері хижки й замкнув їх. — Він намагався зазирнути всередину.

Відчуваючи напружену атмосферу, Джинні запитала:

— А що із замком?

Блек знизав плечима.

— Поки не щастить, — Ед відхилився й глянув на дівчину. — Друга цифра ніяк не хоче проявлятися. Джипо через це геть знетямився.

— Знетямився! — пронизливо вигукнув італієць. — Я йду! Замок мене переміг! Ви чули? Я йду!

— Але ти не можеш піти, — спокійно мовила Джинні. — У чому справа?

— Справа? — Джипо вдарив кулаками по колінах. — Неможливо працювати у фургоні в таку спеку! Ти й гадки не маєш, як це! Я вже три дні намагаюся відчинити замок! І все безрезультатно! А тепер я йду геть!

— Ти казав Френку, що, можливо, доведеться працювати цілий місяць, — сказала Джинні. — Ти не можеш дати задній хід уже за три дні.

— Облиш його, — почав Блек. — Я цілий день це пояснював тому гівнюку, аж доки самому не обридло. У фургоні — справжнє пекло. Мусимо податися в гори, як і казав Френк, аби можна було працювати у відкритому трейлері. Ми не можемо продовжувати сидіти всередині, це просто нереально.

— Буде небезпечно, — сказала Джинні. — Тут ми сховалися серед багатьох інших трейлерів, а ось у горах, якщо нас помітять, то почнуть цікавитися.

— Мусимо піти на такий ризик, — гнівно заявив Блек. — Якщо Джипо не в змозі відчинити замок, треба спробувати розрізати двері. А тут це зробити неможливо.

— За дорогами досі стежать, — тривожно мовив Кітсон. — Нас можуть зупинити, Еде. І ще одне: ми не знаємо, чи зможе «б'юік» витягнути такий вантаж гірською дорогою. Я бував у тих місцях. Шляхи кепські, а частиною з них кілька тижнів тому ще й добряче пройшлася буря.

— Мусимо спробувати, — наполягав Блек. — Якщо поїдемо звідси завтра опівдні, до темряви опинимося на гірській дорозі. Нам потрібно купити намет і їжу. Життя, звісно, буде несолодке, але доведеться потерпіти, доки Джипо не відчинить броньовика.

— Викреслюйте мене! — різко відказав Джипо. — Я повертаюся додому!

Блек почав було щось казати, як раптом у двері хижки постукали.

Запала напружена тиша, а тоді Блек підвівся з пістолетом у руці.

Джипо, блідий, як смерть, нахилився вперед і глянув на двері.

Джинні люто прошепотіла:

— Ви двоє, бігом у спальню!

Ед схопив італійця, тоді підняв його на ноги й потягнув у спальню. Кітсон, весь на нервах, перетнув кімнату й відчинив двері хижки.

Надворі стояв Фред Бредфорд.

— Вітаю, містере Гаррісон, — сказав він. — Вибачте, що заскочив так пізно. Певно, місіс Гаррісон уже готує вечерю.

— Так, — відказав Кітсон, заступивши двері. — Щось трапилося?

— Та начебто. Можна мені заскочити ненадовго? Я вас не затримаю.

Побачивши Кітсонове вагання, Джинні хутко підійшла до дверей.

— О, вітаю, містере Бредфорд, заходьте, — усміхнулася вона. — Я ще не починала займатися вечерею, тому нічого не зіпсується.

Бредфорд зайшов до вітальні. Він виглядав збентеженим, навіть трохи шокованим.

— Запропонуй містеру Бредфорду чогось випити, Алексе, — сказала Джинні.

— Ні, дякую, — відказав Бредфорд. Він сів і потер долонями коліна. — Я не заберу багато вашого часу. Мій малий вештався тут по обіді, — Бредфорд поглянув просто на Кітсона. — Він каже, що у вашому фургоні було двоє чоловіків.

Кітсон відчув, як його серце впало в п'ятки. Він поглянув на Джинні, не знаючи, що казати.

— До нас приходило двоє друзів, — спокійно відповіла Джинні, усміхаючись Бредфорду. — Ми пообіцяли їм позичити трейлер для відпустки, от вони й приходили, якраз коли нас не було, щоб поглянути на нього.

Бредфорд розслабився.

— Ти ба, це ж треба! Я щось таке і сказав малому, але він не повірив. Сказав, що вони кричали й сварилися, і цим його дуже налякали. Він подумав, що то грабіжники.

Джинні розсміялася.

— Усе не так погано, — відказала вона. — Але грошей я б їм не довірила. Вони завжди кричать одне на одного, але це не заважає їм планувати спільну відпустку.

— Вони добряче налякали мого малого, — повторив Бредфорд. — Я подумав, що вам варто сказати. Бо на озері трапляються крадіжки, місіс Гаррісон. Але якщо це друзі...

— Так. Це дуже мило з вашого боку, що ви проявили турботу. Ви впевнені, що не хочете випити, містере Бредфорд?

— Ні, ні, дякую. Не хочу вас затримувати, — він насупився й потягнув себе за довгий ніс. — Знаєте, мій малий доволі розумний як на свій вік. У нього є ідея щодо викраденого броньовика. Вгадайте, що він думає. Що панцерник сховали у фургоні.

Кітсонові долоні стиснулися в кулаки, і юнак квапливо запхав їх до кишень.

Джинні на мить заклякла, але вираз її обличчя не змінився.

— У фургоні? А чому він так вирішив?

— О, гадаю через те, що навколо самі лише фургони, — Бредфорд поблажливо усміхнувся. — Але тільки подумайте — ідея ж непогана. Він каже, що поліція ніколи не шукатиме в такому місці, як це. І, можливо, він має рацію.

— Цілком імовірно, — погодилася Джинні. — Принаймні уява в нього точно є.

— Це факт. Він хоче, щоб я пішов у поліцію і повідомив їм. Вважає, що якщо вони знайдуть у фургоні броньовик, то дадуть йому винагороду. Ви бачили, що вони збільшили винагороду до п'яти тисяч? Сума чималенька.

Запала тиша, а тоді Джинні мовила:

— Не думаю, що йому дадуть винагороду. А ви, містере Бредфорд? — дещо напружено всміхнулася дівчина. — Ви ж самі знаєте, наскільки щедра поліція на винагороди.

— Ну, так, — сказав Бредфорд. — Я ніяк не можу вирішити, іти мені в поліцію чи ні. Розумієте, я гадаю, що малин може мати рацію, але в поліції мені, певно, скажуть займатися власними справами.

— Оскільки ви також маєте фургон, містере Бредфорд, я не здивуюся, якщо вони запідозрять, що ви ж самі той панцерник і вкрали. Пригадую, якось мій батько знайшов намисто із перлами й відніс його поліції, вимагаючи нагороду. Вони ж хутенько його арештували. Знадобилося кілька тижнів, аби зняти звинувачення, а винагороду він так і не отримав.