Спостерігаючи за ним, Блек вищирився.

Хлопчик був вбраний у джинси та картату біло-червону сорочку. На голові виднівся старенький солом'яний капелюх. Малий стояв босоніж і витріщався на фургон. На засмаглому обличчі читалося збентеження. Хлопчик довго роздивлявся трейлер, а тоді, прийнявши рішення, рушив уперед і поклав пальці на підвіконня, готуючись підстрибнути й зазирнути у вікно.

Джипо, побачивши налякане, але рішуче обличчя Блека, долучився до спільника біля вікна. Італійцю перехопило подих, коли він побачив хлопчика, і він швидко стиснув руку на зап'ясті Блека.

— Ні! — прошипів Джипо. — Не дитину! Ти збожеволів?

Блек вивільнив зап'ястя і розслабився, коли побачив, що хлопчику забракло сили піднятися на підвіконня. Той уже спустився і знову задумливо глянув на фургон. За кілька секунд він різко розвернувся й побіг назад стежиною, що вела вздовж озера.

— Думаєш, він нас почув? — стривожено запитав Блек.

— Не знаю, — відповів Джипо. Шок від несподіваної появи хлопчика враз привів його до тями.

— Він добряче налякав мене, — сказав Ед, витираючи обличчя долонею. — Сядь, Джипо, і розслабся. Може, я спробую дати раду тому клятому замкові?

— Ти? — обличчя Джипо відразливо скривилося. — Ні! Ти можеш знищити і першу цифру, якщо не маєш хисту. Тримайся від замка подалі!

Блек простягнув руку й схопив італійця за сорочку, добряче його трусонувши.

— Тож якщо я не зроблю цього, і ти цього не зробиш, як же ми відчинимо сейф? — запитав він голосом, сповненим люті.

— Ти ще не зрозумів? Ми не відчинимо його! Я вже три дні працюю над замком! Година за годиною. І що? Одна цифра відкрилася — і все. А в такому замку не менше шести цифр. Я маю знайти ще п'ять. Гаразд, може, за тиждень відгадаю другу. А може, і ні. Якщо вдасться, залишиться ще чотири. До того часу я збожеволію! Неможливо працювати при такій спеці! Неможливо! Я іду геть! Я більше не можу! З мене досить! Жодні гроші такого не вартують! Чуєш? Жодні гроші не вартують такого!

— Та закрийся вже! — люто зарепетував Блек. — Не починай спочатку!

Але він стривожився. Ед розумів, що італієць має слушність. Перспектива сидіти в цій духовці ще три чи чотири тижні жахала навіть його.

Джипо знову гепнувся на стілець. Він приклав долоню до зболілого обличчя й безнадійно зиркнув на циферблат.

— А ти міг би розрізати двері? — запитав Блек.

— Тут? Неможливо! Люди побачать полум'я крізь штори. А подумай про температуру! Трейлер може загорітися.

— А що, як ми відвеземо фургон у гори? Френк казав, що на таке, можливо, доведеться піти, і здається, він мав слушність, — сказав Блек. — Там ти зможеш працювати у відчиненому трейлері. Тоді буде добре, хіба ні?

Джипо витягнув хустинку й приклав до скривавленої щоки.

— З мене досить. Я хочу повернутися додому. Ніхто не може відчинити цей бісів сейф, ніхто!

— Мусимо поговоримо з іншими, — сказав Блек зі скреготом у голосі. — Де твоя витримка? За тими дверима — мільйон баксів! Мільйон баксів! Тільки подумай про це!

— Мені начхати, хай би там і двадцять мільйонів було, — тремтливим голос відповів італієць. — З мене досить, кажу тобі! Ти що, англійської не розумієш?

— Розслабся, добре? — Ед сів на підлогу. — Ми поговоримо з іншими.

Не знаючи про зрив Джипо, Джинні й Кітсон поверталися з покупками з містечка, що розташувалося за п'ятнадцять миль від кемпінгу.

Вони вирішили, що в місцевому магазинчику стало небезпечно закуплятися. Власник точно зауважив кількість їжі, яку вони брали, і може здогадатися, що це забагато як на двох. Тож тепер вони щодня їздили до містечка.

Останні два дні Джинні з Кітсоном постійно перебували в компанії одне одного. Дівчина досі міркувала, чи об'єднатися їй з Алексом, коли вони отримають гроші. Вона знала, що хлопець закоханий у неї, та й сама вона помічала, що юнак їй до вподоби. На відміну від Блека, небезпечним він не був, та й Джинні було затишно біля Алекса.

Доки вони їхали дорогою, повертаючись до кемпінгу, дівчина раз по раз зиркала на Кітсона. Якщо не зважати на поламаний ніс, він був доволі симпатичним, подумала вона. А крім того, Джинні раптом відчула потребу довіритися йому.

— Алексе.

Кітсон поглянув на неї, а тоді знову перевів погляд на дорогу. Він дуже обережно керував машиною, коли поруч сиділа Джинні.

— Тебе щось хвилює?

— Так, — дівчина розправила на плечах мідне волосся. — Якось ти запитав у мене, звідки я дізналася про броньовик і зарплатний фонд. Ти досі хочеш знати?

Кітсон здивувався.

— Ну так, мені було цікаво, але ж це не моя справа, — відказав він. — А чому ти про це згадала?

— Ти добре ставишся до мене, — відповіла Джинні. — Більшість чоловіків на твоєму місці почали б чіплятися, створюючи клопіт. Я це ціную, а тому хочу, аби ти знав, що я не з гангстерської банди.

Кітсон похитав головою.

— Я й ніколи так не думав.

— А ось Морґан думав. Він гадав, що я поцупила план у якоїсь банди, з якою працювала, і принесла його вам заради більшої частки. Він не казав цього прямо, але я знаю, що саме так він і вважав.

Алекс збентежено завовтузився. Він точно знав, що саме такої думки Френк і дотримувався.

— Ну, можливо. Але я так не вважав.

— Я дізналася про броньовик і зарплатний фонд через батька, який працював вахтером на дослідницькій станції, — спокійно мовила дівчина.

— Справді? — Кітсон кинув на неї швидкий погляд. — Тоді, звісно, ти не могла не знати.

— Я не намагаюся себе виправдати, — вела далі Джинні, відкинувшись на сидінні. — Моя матір не була хорошою жінкою. Гадаю, в мені багато чого поганого від неї. Вона залишила батька, коли мені було десять. Мати завжди торочила про гроші. Казала, що без них мені нічого не вдасться. Батько був хорошою людиною, але ніколи не заробляв багато. Він добре ставився до мене, але мені все одно постійно хотілося грошей. Коли я виросла, ця жадоба тільки зросла, доводячи мене до сказу. У мене ніколи не було гарного одягу. Я рідко ходила в кіно, а весь вільний час не раз я витрачала на розглядання вітрин розкішних магазинів, заздрячи людям, які мали змогу придбати те, що я бачила і чого хотіла. Батько постійно розповідав мені про зарплатний фонд, і я часто мріяла здобути всі ті гроші. Тато вважав, що відмовлятися від страхування грошей було божевільною ідеєю, бо, на його думку, пограбувати броньовик було не так вже й складно. Ми часто це обговорювали. То він придумав сховати панцерник у фургон. Тільки не думай, що він коли-небудь мав намір таке зробити. Він би ніколи на це не пішов, але ідея такого пограбування стала для мене нав'язливою.

Тепер Кітсон вів машину повільно, зосередивши всю увагу на розповіді Джині. Він дивився, як сонце, наче червона полум'яна куля, зникає за горами.

— Батько захворів, — продовжувала дівчина, обхопивши пальцями одне коліно. — Йому лишалося два роки до пенсії, і він намагався дотягнути до того часу, але зрештою таки був змушений залишити роботу.

Вони дали йому лікарняний, але він усе одно був надто хворим, аби повертатися до роботи, коли настав час. Тож його звільнили — і залишили без пенсії. Я приходила до начальника персоналу пояснити ситуацію, але він навіть не вислухав, вважаючи мене жебрачкою. Тож коли батько помер, я вирішила помститися. Убити двох зайців одним пострілом: поквитатися і стати багатою. Подумки я вже давно розробила план — лишалося тільки знайти людей, здатних мені допомогти. Одного вечора у кав'ярні я почула, як чоловіки розмовляють про Морґана. Зі сказаного я зрозуміла, що саме до нього і слід звернутися. Ось і вся історія. Це був батьків план, але він би ніколи ним не скористався.

— Мені шкода твого батька, — сказав Кітсон.

— Так, — юнак побачив, як долоні Джинні стислися в кулаки. — І ще мені шкода, що я почала це все, Алексе. Знаю, що я вперта, зла й жадібна до грошей. Я це знаю, але я не думала, що все буде саме так. Про вбивства говорити так легко. Дивишся кіно — і все видається настільки простим. А насправді...