– Як немає?

– Його вбили два роки тому.

– Сашка? За що?

– П’яний родич убив. Сашко хотів його спати покласти, а той його ножем… – Оксана Прокопівна провела рукою по волоссі. – Давайте пом’янемо його, він був хорошим хлопцем. Дивишся, ніби бешкетник, а душа ніжна.

Вони випили і знову замовчали.

– А ви як живете? – запитала Оксана Прокопівна, поставивши келих на стіл.

– Як? Добре живу. В мене є син, йому двадцять один рік, ось у березні виповнився, він закінчує Академію дизайну і мистецтв. Добре малює і цим заробляє.

Таня витягнула з сумки гаманець і показала фото Дмитра. Оксана Прокопівна сплеснула руками.

– Який цікавий молодий хлопець! Він на вас схожий. І на Романа. Точно, підборіддя його! А як там Роман? – Вона усміхнулась та із зацікавленістю поглянула на Таню.

– Не знаю.

– Не знаєте? – Обличчя Оксани Прокопівни витягнулося. – А хіба ви не разом?

– Ні, ми не разом. Я його більше не бачила, ну… з того часу, як поїхала звідси. Я взагалі більше нікого не бачила, тільки Богдану Матвієнко. Ні вітчима, ні маму. І брата не бачила. Це болісно, але так склалося… Вибачте, що мучу вас цим. Нехай це залишиться між нами.

Вчителька кивнула.

– А тепер мені потрібно терміново знайти Романа.

Оксана Прокопівна притисла долоню до щоки і задумалась.

– Він поїхав одразу після вас, – сказала вона після недовгої мовчанки. – Різні плітки ходили. – Вона скривилась і махнула рукою. – Навіть згадувати не хочеться. Але всі думали, що ви змовились і втекли разом.

– Ні про що ми не змовлялись.

– А я думала, що ви – сім’я, – сумно сказала вчителька.

– Ми не сім’я, – відрізала Таня.

Якось Богдана розповіла Тані, які плітки ходили в місті після того, як вона зникла. Емоційна однокласниця була щедрою на інтонації та óбрази. Слухаючи її, Таня вкотре переконувалась, наскільки можуть виявити свою сутність люди, коли заздрять або ж ненавидять, наскільки прозорими вони стають, оголюючи всі свої недоліки, комплекси і нездійснені мрії.

Ще в першому класі в Тетяну закохався новенький хлопчик, який прийшов наприкінці третьої чверті. Худенький, білявий, блакитноокий хлопчик, який шарівся, коли говорив із нею або тільки дивився на неї, вона теж червоніла. Він приходив у її подвір’я, сідав на лавку і не відводив погляду від Тетянки. У ці хвилини вона відчувала себе найкрасивішою дівчинкою на світі. Вона так вишукано стрибала через скакалку! Намагалась не бруднити одяг, а якщо раптом десь помічала плямку, то одразу бігла додому переодягатись. Діти насміхалися з нього майже тиждень, обзивали, але він мужньо терпів. За що йому помстилися: зірвали з нього черевик і втекли. Він побіг за ними аж до річки, де його черевик викинули у воду. Але не це було найжахливішим у їхньому маленькому дитячому коханні. Найгірше, що могло статися, – це осуд з боку дорослих, які називали цих дітей розбещеними, брудними душею і думками. Ніхто не побачив у цьому дива, ніхто не посміхнувся і не помітив, як з неба зійшов ангел і торкнувся своїм ніжним крилом кохання цих чистих дітей.

Дівчаткам заборонили дружити з Тетянкою, а хлопчика перевели в іншу школу. Минуло кілька років, і коли вони зустрічались у кінотеатрі або ж на вулиці, на секунду перетиналися поглядами, завмирали, але назавжди налякані чужою заздрістю і презирством розбігались у різні боки. І розбіглись назавжди.

Від Богдани Таня дізналась, що після того, як вона покинула місто, Шоха найбільше сочилась отрутою ненависті. Тетяну це не здивувало, адже вже до того часу вона здогадалась, що Шоха була закохана в Романа. Та хіба вона могла це побачити тоді, ще зовсім юна? У ті часи, коли кохання засліплює очі, хіба існує ще щось навколо? Кохання – це маленьке беззахисне наївне створіння, яке мислить, що всі навколо такі ж щасливі, як і воно.

Мама Шохи не пошкодувала слів: «Я цю шалаву в хату пустила! Ай-яй-яй, вона могла зіпсувати мою Галинку!»

– Що ж робити? – мрійливо сказала Оксана Прокопівна і поглянула на годинник, – дзвонити ще не пізно.

Вчителька поклала виделку на стіл і вийшла з кухні. Повернулась вона з блокнотом у руках.

– Тут номери телефонів усіх моїх учнів. – Вона розгорнула блокнот і примружилась. – Ем, ен, о… Панкратов. Це мій учень, Володя Панкратов, він учився в Києві разом із Романом, зараз ми йому зателефонуємо. – Вона взяла телефон.

– Тільки не кажіть, що я тут, – попросила Таня.

– Володю, доброго вечора, це Оксана Прокопівна телефонує. Тут мені зателефонував один мій знайомий, він шукає Романа Демиденка. Має до нього особисте питання. Треба йому адресу, а я не маю ніяких даних. Ви часом не маєте його телефону? Поза зоною? Ой, що ж робити? Хіба немає ніякої можливості знайти його? Що? Його дід? Де, кажете, його дача? Це таке село? Ні, не чула… Монастир? Дякую вам, Володю! До побачення.

Вчителька поклала слухавку і подивилась на Тетяну:

– Не багато… Володя давно не бачив Романа, каже, він не з’являвся в Жовтоводську, спілкувались телефоном, а вже приблизно рік телефон Романа поза зв’язком…

– Чому? – Серце ледь не зупинилось.

– Хтозна… Може, загубив. Але не хвилюйтеся, Володя пам’ятає, що в Романа був дід Максим з боку матері, прізвища не знає. Тільки що дача була в селі Градні, поблизу Києва. Там ще монастир є.

– А де це село?

Оксана Прокопівна знизала плечима.

– Запитаємо в «Ґуґлі», – сказала Таня.

Вона вийшла в передпокій і повернулась із ноутбуком.

– Та-а-а-ак. Градно… Ага, ось воно на південний захід від Києва… Кілометрів сто від кільцевої. По асфальту, потім через міст… і ще кілометрів двадцять п’ять ґрунтовою дорогою.

– Як швидко ви знайшли, – зауважила Оксана Прокопівна. – А я ніяк не звикну до комп’ютера.

– Це не складно, варто тільки захотіти.

– Для мене тепер усе складно. Я вже і мріяти перестала.

Оксана Прокопівна стрепенулась, як налякана пташка, і знову замовкла.

– Це ви дарма, – сказала Таня, – мріяти потрібно до останньої хвилини. – Вона посміхнулась і торкнулась її руки. – Як про оселедець.

– Ой, ви це пам’ятаєте? – Вчителька почервоніла.

– Авжеж!

– Ой, Таню, минулого року, на Різдво, ледве Богу душу не віддала, – лікарі не дозволили. Мабуть, треба закінчувати з оселедцем… – Вона задумалась. – Тож… поки ми живі, все можна змінити, нічого не зміниш тільки на кладовищі. Але це не про Жовтоводськ, тут час стоїть.

Торкаючись сивого пасма на чолі, вчителька розповідала про повільне життя Жовтоводська. Тетяна слухала її, і в пам’яті виринали нові спогади з минулого. Про вітчима вчителька нічого не сказала, розповіла тільки про матір Тані: Олена майже рік тому зникла. Казали, що вона покинула чоловіка і втекла з коханцем. Куди – ніхто не знає. Жовтоводськ майже місяць гудів, як бджолиний рій, – стара, і таке учудила. А брат Тетяни Женька поїхав у Київ, працює у будівельній компанії. Кажуть, одружився, може, вже і дитинка є…

Від ситної вечері захотілося спати.

– Ой, забалакала я вас, ви вже окунів ловите, – мовила вчителька.

– Так, мені вже час…

– А в кого ви зупинилися?

– Ні в кого.

– Залишайтесь у мене, – запропонувала Оксана Прокопівна.

– Дякую, мені треба рано-вранці їхати, краще я заночую в готелі.

– Перестаньте, я встаю о пів на шосту. Залишайтесь, я буду рада.

– Не боїтесь? – усміхнулась Таня.

– Знаєте, Тетянко, я прожила довге життя, – знаю, кого боятися, а кого ні. Лягайте спати.

Оксана Прокопівна показала, де лежить іще одне покривало, якщо раптом уночі буде холодно, побажала гарних снів і вийшла з кімнати.

На добраніч…

Ця ніч не могла бути спокійною. Вперше за багато років Таня бачила вікна квартири, в якій жили ті, що мали бути її сім’єю. У трьох вікнах горіло світло. Крізь фіранку на кухні було видно чийсь силует.

Може, це вітчим? Або мама? Може, вона повернулася? Та ні, вона була нещасливою зі своїм «богом», тому й пила, тому й втекла. Напевно, вона зараз щаслива. Літній вік – це не перешкода для любовних пригод. Одного разу Таня познайомилась із немолодою поетесою, вона приносила до редакції свої вірші, присвячені Харкову. Кілька з них, разом із віршами Чичибабіна та Євтушенка, надрукували в журналі «Харків», присвяченому «Євро-2012». Осока зацікавився і попросив поетесу надіслати щось із любовної лірики. І вона надіслала… То було щось неймовірне! Уся редакція не могла збагнути: у якому віці ця жіночка так закохалася? Вона ж писала про себе нинішню! А про свого коханого – як про неповторного принца, що вже недобачає та шаркає капцями. Про себе ж – «с одной кривой, с другой хромой ногою…». А потім з’ясувалось: їй сімдесят три, а йому – вісімдесят два. Вони були щасливі цілих шість років, а потім він помер. А мамі всього-лишень шістдесят один рік! Хай їй щастить. Хоч їй…