Ольга промовчала.

– Ясно?! – грізно повторив Караваєв.

– Впустити Тетяну в нашу сім’ю – це те саме, що закласти бомбу уповільненої дії. Ти розумієш, що вона дочка людини, яку Андрій… А тепер… її нема, а Рома безнадійний!

Він за дві секунди опинився біля сестри:

– Заткнися, дурепо, – прошипів і навіть не притис руку до щоки, яка почала сильно смикатись. – Зараз Тетяну оперують, може, вона вже померла! Давай, вали звідси, ти мені набридла. І запам’ятай: я Дмитра на тебе не проміняю!

Тік почекав, поки Ольга виїхала за ворота, і спустився вниз. Жора, як завжди, сидів у холі під Посейдоном і гортав глянцевий журнал.

– Поїхали до Тю… Табачного, – сказав Тік.

Десь задзвонив телефон.

– Де це? – спитав Тік, прислухаючись до мелодії. – Це не мій.

– Не знаю… – Жора знизав плечима.

– Так пошукай!

– Це звідтіля. – Жора тицьнув пальцем на кімнату, з якої Тік щойно вийшов.

Це був телефон Ольги, він лежав на килимі біля столу.

– От дурна! – прошипів Тік, примружившись на екран, але все одно нічого не розібрав. – Слухаю! – Він притиснув телефон до вуха.

– Доброго дня! Я дзвоню Ользі Максимівні.

– Я її брат. Вона забула слухавку в мене. Ви хто?

– Василь Максимович?

– Так.

– Це Табачний вас турбує. Прошу, якнайшвидше приїжджайте…

– А що трапилось? – дерев’яним голосом спитав Тік.

– Ваш Роман прийшов до тями!

З Помірок не виходять – звідти втікають, не озираючись, але Таню протримали тут ще тиждень, аби переконатися, що все минулося.

Після сніданку вона зібрала речі і спустилась до озера в очікуванні сина. Берег мерехтів яскравими барвами квітів на великій клумбі. У центрі клумби стирчала страшна біла ваза. Таня подумала, що треба купити фарфорову статуетку Тарасу Олеговичу. Бо зараз їй було соромно за свій вчинок.

– Доброго дня, Тетяно! – почула вона і повернула голову.

До неї йшов Караваєв із великим букетом троянд.

– Доброго дня.

– Ну, якого вони кольору? – запитав Тік, посміхаючись.

Вона теж усміхнулась:

– Червоного. Ви самі? – Вона взяла квіти.

– Так, я сам. Дмитро на заняттях, він чекатиме нас удома. У мене… Тетяно, ви такого хлопця мені подарували! Я його обожнюю. Я хочу купити йому авто, а він упирається. Каже, ось заберу маму, тоді поміркуємо! І квартиру теж хочу, велику. Ви не заперечуєте?

– Ні.

– Але найбільше мені хочеться, щоб він іще пожив у моєму будинку. Знаєте, коли він поселився в мене, у кімнатах стало світліше. За кілька днів усе стало інакшим. – Караваєв подивився навколо. – Давайте присядемо ось там. – Він показав рукою на лавку в затінку старого дуба.

– Давайте.

– Я щасливий, що все добре закінчилось, – сказав Тік, коли вони сіли. – Які у вас тепер плани?

– Які плани? – Таня примружилась, вдивляючись у гладінь озера. – Жити… Просто жити.

Тік нахилився і підняв із землі жолудь. Підкинув його і спіймав.

– Ви лівша? – запитала Таня.

– Еге ж, як Дмитро. Але я не малюю, я пишу. Рідко, але пишу. Так, замітки для душі.

– Мені деколи здається, що у вас живуть дві різні людини, і мова в них інакша, по-іншому дивляться і ходять.

– Життя, розумієте, різне, ось і доводиться крутитись… е-е… тобто мімікрувати. – Караваєв підморгнув і раптом став серйозним. – Тетяно, дайте вашу мобілу.

– Навіщо?

– Те, що я вам скажу, повинно залишитись між нами. Все, що ви зараз почуєте, таємниця… сімейна таємниця. Тепер ви маєте знати цю таємницю.

– Я не буду нічого записувати.

– Не ображайтесь, але журналіст – це діагноз. Ви й самі не помітите, як увімкнете диктофон. Сподіваюсь, що ви мене зрозуміли. Ну, там, наслідки, якщо комусь десь щось…

Він узяв Тетянин телефон, вимкнув і поклав на лавку.

– Мені може син подзвонити, він буде хвилюватися, – сказала Таня.

– Він знає, шо я тут. Я швидко. Таню, ви, напевно, бажаєте знати, чому я не хотів зустрічатися з вами?

– Зараз це має значення?

– Так, має. Так ось… Ви знали, що ваша мати була коханкою Андрія Демиденка?

– Андрія? Ні, не знала і знати не хочу, – холодно відповіла Таня.

– Але доведеться. Ця інтрижка розпочалась ще до вашого народження. Олена закохалась в Андрія по вуха. Можна зрозуміти, він був мужиком показним. Він її кинув, але вона все ніяк не могла заспокоїтись, хоч і вийшла потім заміж. Рік тому, у травні, Олена приїхала в Золоте, у будинок мого покійного батька. П’яна. Ми всі були вдома, бо завжди приїжджали туди на День Перемоги. Роман також був.

– Рома? А де він зараз?

– Ой, прошу, зачекайте! Мені й так все це не подобається… Так ось… Олена сказала, що кинула чоловіка і приїхала за Андрієм.

– У Жовтоводську всі знають, що вона втекла з коханцем. Той чоловік, що накинувся на мене, це ж був Андрій Демиденко? Хм… Так, Олена що, зараз у вашому маєтку?

– Дайте мені договорити!.. Андрій хотів її спровадити, але вона витягнула пістолет і почала вимагати, щоб він поїхав разом із нею. Андрій відмовився, і тоді вона натиснула на курок. Роман закрив собою батька і отримав дві кулі…

Таня скрикнула і затулила вуста рукою.

– Був сильний крововилив у живіт… Він живий, але не зовсім. Він був у комі.

Озеро і клумба хитнулися. Було важко дихати.

– Вам зле? Таню, вам зле?! Я покличу лікаря! – Тік скочив на ноги.

– Не треба, – видихнула вона. – Був у комі?

Вона хотіла запитати, що зараз із Романом, але боялася.

– Так. Лежав у Броварах, там найкраща клініка для таких…

– Лежав? А… – Серце завмерло. – Де він зараз?

– Зараз він у Харкові.

– У Харкові?!

– Так. Тут, виявляється, працює якийсь унікальний ліпила… е-е… тобто лікар. Тиждень тому Романа перевезли сюди.

– Сюди?! Я можу його побачити?

– Та зачекайте ви!

Тік знову примостився поряд.

– Так… Можете…

– Тоді поїхали до нього! Зараз! – Вона схопила Караваєва за руку.

Він послабив краватку другою рукою і скривився:

– Тетяно, я ще не все сказав.

– До біса! Потім! Поїхали! – Вона підвелася на ноги. – Василю Максимовичу, благаю!

– Зараз ви припините благати. Сідайте, я не все розповів. – Він потягнув її до лавки.

Таня сіла. Він ховав очі й тер щоку.

– Ось воно що… Яка ж я дурна, – прошепотіла вона, дивлячись на Тіка. – Ані Рома, ані ви усі… – Вона замовчала і відчула холодний страх, що заповзав у душу. – Ви не пробачите мені… через матір…

– Ми вже пробачили.

– Як так?!

– Отак! Це питання вже закрито. Олени нема.

– А де вона?

– Її застрелили.

– Застрелили? Хто?

– Я знав, що це марна праця… – сумно мовив він. – А Рома казав… – Він затнувся.

– Рома? Що казав Рома?!

Тік насупився.

– Що казав Рома?! – перепитала вона. – Як він міг казати?! Він же у комі!

– Він отямився того дня, коли вас мали оперувати!

– Отямився? – мовила Таня.

– Так, отямився! І сказав, що не хоче починати наново з брехні. Ось що, Таню. – Він потер коліна. – Вашу матір застрелив Андрій.

Дивно, але в душі Тетяни нічого не поворухнулось, немов ішлося не про її маму, і навіть не про живу істоту, а просто про неживий предмет. Вона просто дивилась у рот Караваєву.

– З тої ночі він п’є, як коняка. Він живе у мене, у флігелі. Я вашу матір живою не бачив, мабуть, ви дуже на неї схожі, бо того дня, коли ви приїхали до мене, цей алкаш вирішив, що Олена повернулась… з того світу… Ми його ледве вгамували, хай йому грець! Він уже не людина.

Караваєв стулив рот. Через деякий час він знову розтулив його:

– А чому ви не питаєте, що було далі?

– Далі?! – Таня зиркнула на Тіка. – Тому що мені байдуже, що було далі! А ви на що сподівалися?! Що я буду рюмсати на вашому плечі? Ніколи! Ніколи я не буду рюмсати, бо ця жінка ненавиділа мене. Вона зруйнувала моє життя, сволота!

– Про мерців або ніяк…

– Замовкніть! – Таня відчувала, як німіли губи. – Я теж не хочу починати з брехні! Кажу вам – мені байдуже, де Олена, хоч у помийній ямі!