Таня глибоко вдихнула, і у сонячному сплетінні немов перевернувся важкий камінь. Серце пропустило один удар і, опам’ятавшись, застукало в повільному ритмі.

Годинник показував пів на другу. До операції залишалось майже десять годин. Вона повернулась на бік, обличчям до вікна. Легкий вітерець бавився фіранкою, і у світлі повного місяця на підлозі та стінах палати з’являлись і зникали дивні фігурки. Вони нагадували звірів і домашніх тварин, людей і птахів, квіти і букви. Дві фігурки дуже нагадували левеня і черепаху зі старого мультику.

– Я на сонечку лежу, – проспівала Таня, і черепаха з левеням, танцюючи, зникли у складках фіранки. – Романе, коханий, де ти? Прийди до мене! – Вона затулила обличчя руками і тихо заплакала.

І раптом почула:

– Не плач, люба моя.

Із сутінків на місячну доріжку вийшов Роман і, усміхаючись, сів на край ліжка.

– Рома… – прошепотіла вона. – Ти прийшов…

– Я не міг не прийти, ти ж мене кликала. – Він узяв її за руку. – Тільки ти кличеш мене, тільки ти віриш, що я можу прийти.

Десь гримнули двері, і Таня почула кроки і голоси в коридорі.

– Тебе можуть вигнати звідси! – захвилювалась вона.

– Не турбуйся, – усміхнувся Роман, – я буду поруч стільки, скільки ти захочеш. – Він подивився у вікно. – Ця ніч дуже світла, дивись, який яскравий місяць. – Він нахилився і поцілував її у кутик ока. – Не плач, рідненька, я з тобою.

Таня знітилась:

– Я страшна… лиса…

– Ти найгарніша.

– Обійми мене.

Таня простягнула до нього руки. Він обійняв її, вона почула його серцебиття.

– Романе, коханий, – прошепотіла Таня, вдихаючи його запах, – я така щаслива, що ти поряд. Як ти мене знайшов? О, так, ти напевно від Михайла дізнався. – Вона дивилась йому в очі. – Вибач, я тоді образила тебе. Я так і не сказала, чому прийшла.

– Ти приходила, щоб розповісти про мого сина.

Вона усміхнулась:

– Так, саме так. Обіцяй, що не залишиш його.

– Звичайно, не залишу, я ніколи вас не залишу.

– Будь завжди поряд із ним, обіцяєш?

– Обіцяю.

– Ти дуже хороший. Вибач мене.

– Тобі не треба просити вибачення.

– Дай мені сказати. – Таня глибоко вдихнула. – Що б не трапилось, будь ласка, не залишай Дмитрика, будь поруч із ним, бережи його. І скажи синові, хай вибачить мене, за все…

– Тетянко, ти нічого йому не винна, ти подарувала йому життя.

Вдивляючись Роману в очі, Таня зітхнула:

– Я дуже винна. Я винна в тому, що він народився слабким, що ледве вижив. Знаєш чому? Я хотіла позбутися його. А це страшний гріх.

Він погладив її по голові:

– Рідненька, не дорікай собі. Тобі тоді було тяжко, ти була дуже молода, ти була сама.

Слухаючи Рому, вона відчувала, як щось тепле і тремтяче народжується в її серці. Ніхто ніколи не казав їй таких слів, таких простих слів!

– Пам’ятаєш, коли Дмитрикові було три місяці, його забрали в лікарню з хворим вушком? – запитав Роман.

Таня кивнула.

– У тебе тоді зникло молоко.

– Так, пам’ятаю.

– Увечері ти хотіла дати йому грудь, а він відмовився їсти. Ти скуштувала молока, а воно було гірке. Тобі сказали, що зранку допоможуть, але син був голодним і сильно плакав. Ти не стала чекати ранку, взяла нашого сина на руки і вночі пішла по лікарні шукати жінку, що годувала дитину. І ти знайшла її в опіковому відділенні, вона лежала там зі своїм малюком, який ошпарив ніжки окропом. Пам’ятаєш? Якби ти цього не зробила, наш хлопчик не вижив би. Ти врятувала його.

– Звідки ти про це знаєш?

– Із твого щоденника.

– Але я його спалила…

– Кохана, ні про що не питай. Просто повір мені. – Роман дивився Тані у вічі. – Він любить тебе, тільки ти не мала часу це зрозуміти. Він чудовий хлопчик, у нього світла душа. Я бачив його картини, у мене їх дев’ять.

– Ти бачив його картини? Чому ти не казав? Ви вже зустрічалися?

Роман схилив голову:

– Ні, ми ще не зустрілись.

– Чому? Я знаю, що твій батько мене ненавидить, але ж ти не можеш погано ставитися до свого сина. Чи ти не віриш мені, що він твій син?

– Тетянко, я знаю, що Дмитрик мій син, але я не можу говорити з ним.

– Чому?

– Настане час, і ти про все дізнаєшся.

– Я не маю часу! – гірко вигукнула вона. – Ну, чому всі від мене щось приховують?

– Кохана, я нічого від тебе не приховую. Я кажу правду: настане час і ти все дізнаєшся.

Він притулився чолом до її чола. І вона раптом відчула, немов їхніми венами тече одна кров.

– Мені так добре з тобою, – прошепотіла вона.

– Кохана моя, повір мені, я ніколи тебе не залишу, я завжди був і буду поряд з тобою і нашим сином. Повертайся до нього і люби за нас двох…

– За нас двох? Я не розумію тебе.

– Не треба розуміти, вір мені й ні про що не запитуй. І не осуджуй себе за те, що ти не могла змінити. Радій тому, що буде.

Роман узяв обличчя Тані в долоні й подивився їй в очі. Він погладив її по голові, у тому місці, де постійно жив нестерпний біль. Його долоня була теплою. Тепло хвилями розливалось по голові, хвилі ставали дедалі відчутнішими, здавалось, їх можна порухати.

Таня стулила повіки і побачила яскраві, барвисті, насичені кольором скельця калейдоскопа. Вони крутились, поступаючись місцем непевним контурам чогось знайомого, але давно забутого.

– Засинай, моя кохана.

Таня здригнулась. Розплющила очі. Романа не було. Легенький вітерець бавився фіранкою, і у світлі повного місяця на підлозі та стінах палати з’являлись і зникали дивні фігурки.

У коридорі було тихо.

– Тебе називають милосердним, але насправді ти дуже жорстокий, – сказала вона, дивлячись на темне небо, засіяне зірками. – Що я тобі зробила, а? Навіщо знущаєшся з мене? Слухай, відчепись. Досить бавитись моїм розумом, іди до когось іншого.

Вона спала і не бачила, що дивні фігурки ще довго купались у світлі місяця.

– Доброго ранку, як самопочуття? – почула Таня і прокинулася.

Спочатку вона побачила медсестру, а потім візок із інструментами, накритий білою серветкою. На кутах її були прикріплені металеві затискачі.

– Я візьму кров на аналіз.

Шприц швидко наповнився кров’ю. Коли Таня зігнула руку, сестра витягнула з кишені халата гематоген і з усмішкою поклала на тумбу.

– Це ваш сніданок. Більше нічого не можна. Сьогодні прохолодно. Зачинити вікно?

– Не треба, я люблю прохолоду, – відповіла Таня.

– Будь ласка, візьміть термометр.

Таня всунула термометр під пахву і втупилась у вікно.

Аромат соснового лісу густими потічками вливався до палати. Вона намагалась пригадати сон, але їй завадила інша медсестра, яка привезла візок.

– Доброго ранку. Я відвезу вас до лікаря.

Таня віддала термометр, накинула халат і, перш ніж сісти у візок, відчинила дверцята шафи та подивилась на себе в дзеркало.

– Я ще повернусь сюди? – запитала вона, поправляючи комір халата.

– Звісно, це займе не більше двадцяти хвилин.

Таня хотіла вже сідати у візок, але щось зупинило її. Вона почала нервово поправляти комір.

– Що таке? – запитала медсестра. – Вам зле?

– Не знаю.

Таня знову відчинила дверцята шафи і завмерла.

– Не затримуйте мене, – сказала медсестра, – мене чекають інші пацієнти.

– Мій халат, – сказала Таня, показуючи пальцем у дзеркало. – Він блакитний у червону крапочку?

– Так. І що?

– Покличте Тараса Олеговича.

Сестра зробила незадоволену гримасу і витягнула з кишені телефон:

– Тарасе Олеговичу, Ладна просить вас прийти. Ладна, візьміть слухавку.

Таня взяла.

– Що трапилось?! Ви повинні пройти обстеження на енцефалографі! – почула вона голос лікаря. – Це непорушне правило, без цього операції не буде!

– Тарасе Олеговичу, будь ласка, прийдіть до мене.

Таня підійшла до столика і витягнула з нової вази кілька кульок. Вона розглядала їх, коли в палату зайшов украй незадоволений лікар.