– Постав їх біля дивана і можеш відпочивати, – сказав Тік Жорику.

– Папір зняти?

– Не треба, я сам.

Після того як Жора вийшов з кімнати, Тік витягнув із шафи пляшку і бокал, налив коньяку і залпом випив.

– Ти що, не міг по телефону сказати, що трапилось? – запитала Оля.

– Замовкни і сядь, – відповів він, просвердлюючи сестру очима.

Оля скривилась і витягнула цигарку.

– Ти багато куриш, – підмітив Тік.

– А ти п’єш, як швець, – огризнулася сестра і клацнула запальничкою.

– Перестань мене нервувати! – закричав Тік, вириваючи з її рук цигарку і запальничку. – Я ваше гімно прикриваю, а ти мені тут театр влаштовуєш!

Він осікся, побачивши в її очах сльози.

– Ти не знаєш, як мені тяжко. Мені важче за всіх. – вона часто закліпала і почала смикати ґудзик на кофтині.

«Розмовляти далі немає сенсу», – подумав Караваєв.

Зараз вона почне схлипувати, потім розплачеться, потім ридатиме, а вже після цього з нею можна буде поговорити, але тільки про погоду.

Оля дістала носовичок і схлипнула.

– Я так змучилась! – сказала вона, сідаючи на стілець.

Тік сів у крісло і почав вивчати свій ідеальний манікюр.

– Олю, можна сьогодні без сліз?

Сестра смикнула плечима.

– Зберись, нам треба серйозно поговорити.

Сестра перестала схлипувати, зім’яла носовик і запхала в рукав кофти. Тік зморщився.

– Вибач, – мляво промовила вона, – я знаю, що це дурна звичка. – Вона витягнула хустинку з рукава і заховала до сумочки. – Про що ти хотів поговорити? – Вона дивилась на годинник.

Найбільше Тіка дратувало, коли в його присутності хтось дивився на годинник, і Оля це чудово знала.

– Ну, ти зовсім з’їхала з глузду! – крикнув він. – Ти стала нестерпною!

– Я нестерпна? А ти сам? Ведеш себе, як клімактеричка! Хустину не пхай, на годинник не дивись – набридло! – В очах сестри блиснула злість. – Ти не знаєш, як мені! – Її підборіддя затремтіло.

Тік зірвався з крісла і побіг до картин. Він обережно зняв з них папір і поставив у ряд на дивані та вздовж стіни. Став збоку і урочисто подивився на сестру:

– Ну, як тобі це?

– Це? – сестра скривилась. – Ніяк. – Вона витягнула із сумочки люстерко і помаду. – Мені плювати на всі картини світу, мені на все плювати. Я нічого не хочу бачити, не хочу нічого чути. – Вона мазнула помадою по губах, клацнула люстерком і кинула назад в сумку. – Мені плювати на те, що ти задумав, – сказала вона, підводячись. – Все, мені час.

– Сядь! – гаркнув Тік, підійшовши до неї впритул.

Ольга повернула до нього гордовите обличчя:

– Не смій на мене кричати!

– Ах, не кричати?! – Караваєв махнув руками. – Ні, ну ви чули? Я не смію на неї кричати! – сказав він у стелю. – В тебе щось із башкою, дорогенька сестричко, – Тік показав указівним пальцем на чоло Ольги. – Дивись, щоб мені терпець не урвався.

– До біса все! – закричала Ольга. – Краще вбий мене, я не можу більше так жити! Не можу! Це нестерпно, – прошепотіла вона і замовкла, втиснувшись обличчям у груди братові.

Він поплескав її по плечах:

– Ну, досить тобі, досить… – Тік почекав, допоки сестра заспокоїться. – Олю, ці картини намалював твій онук.

– Онук? Який ще онук?

– Син Романа, йому двадцять один рік. І один місяць, – додав Тік.

– Син? Який син? – У голосі сестри зазвучали істеричні ноти.

– Який-який? Справжній син!

– Ти що, Васю? З глузду з’їхав?

– А шо тебе так дивує? Роман – чоловік, він що, не може мати дітей?

– Мій син ніколи нічого не приховував від мене!

– Ой, не починай, – скривився Тік.

– А хто мати? – запитала Оля після паузи.

– А ти не здогадуєшся? Ти ж кажеш, що Рома тобі все розповідав. З ким він зустрічався двадцять два роки тому? А?

– Двадцять два роки тому? Та була одна шльондра.

– Таня Зоріна?

Зіниці сестри звузились:

– Так, Таня Зоріна. Не дай Боже, коли це її дитина.

– Чому це?

– Ти хоч знаєш, хто вона, ця Зоріна?

– Знаю, вона жила у Жовтоводську…

– Нічого ти не знаєш! – перебила його Оля. – Вона донька Андрія! Ось така історія, братику.

– Помиляєшся, ніяка вона не дочка твого козла. Точняк! Я зробив аналізи ДНК і точно знаю, що Андрій і Таня чужі, так що запхай свого язика сама знаєш куди.

– Ах, так, аналіз! – з іронією вимовила Ольга і нахмурилась. – А з чого це ти раптом почав її розшукувати? Мене хотів потішити? Так ось, братику, запам’ятай: мені ніхто не потрібний, мені потрібний мій син! Мені потрібний мій Рома!

– Я нікого не шукав, це Тетяна прислала людину.

– Тетяна? Ти ба, скільки років не показувалась, і ось на, маєш! Хитра сучка, вся в маму. Їй, звичайно ж, гроші потрібні?

– Ні, їй не потрібні гроші, вона сама достатньо заробляє. Вона, бач, смертельно хвора, ось і вирішила знайти нас… для сина.

– А що з нею?

– Пухлина в мозку.

– Та-а-а… – кивнула Ольга. – Це не лікується. І що, вона стверджує, що цей її… як його звати?

– Дмитро.

– Що цей Дмитро – Романів син?

– Я взяв кров Романа і волосся Дмитра, все зійшлось на дев’яносто дев’ять відсотків, і ще купа дев’яток після коми. Аналіз деенка!

Очі брата і сестри зустрілись, і настала тиша. Ольга перша порушила мовчанку:

– Так скільки йому років?

– Двадцять один рік і один місяць.

– Збігається, – сказала вона після недовгої паузи. – Де він живе?

– У Харкові.

– У тебе?

– Ні, у своїй квартирі.

– Ну, і як ви познайомились?

– Ніяк. Я ще з ним не говорив.

– Не говорив? Чому?

– Я хотів упевнитись. Ось, зранку отримав. – Тік простягнув сестрі конверти з червоним і синім надписами.

– Що це?

– Висновки за аналізами.

Сестра махнула рукою:

– Я не хочу читати.

– Не хочеш – не треба, – сказав Караваєв і запхав конверти до кишені.

– Він схожий на Романа? – запитала Ольга, відвернувшись.

– Так, дуже. – Тік усміхнувся. – Навіть ходить, як Роман. А особливо тут схожий. – Він провів рукою по щоці і підборідді. – Усмішка така ж, вуха трошки стирчать. – Він знову усміхнувся, згадавши налякане обличчя хлопця. – Очі великі. Високий, стрункий… Симпатичний.

– І що, він заробляє цим? – гидливо запитала Оля, кинувши погляд на картини.

– Зараз він закінчує Академію дизайну і мистецтв. І, скажу тобі, він дійсно заробляє цим.

– Його мати заміжня?

– Ні.

– Отже, його прізвище Зорін?

– Ні, Ладний.

– А чому це раптом інше прізвище?

Тік знизав плечима:

– Тетяна змінила. Навіщо – не знаю, можливо, щоб гарніше було.

– А по-батькові він…

– Романович, звичайно ж.

– Романович, – повторила сестра і замовкла.

Караваєв теж мовчав.

– Васю, що мені робити? – тихо запитала вона після тривалої паузи. – Як жити далі?

– Ось це вже інша розмова. – Він узяв сестру за руку. – Покладись у всьому на мене, і все буде добре. Раніше ж усе було добре, правда? – Тік підійшов до дивана. – Відвези картини Роману, нехай у нього повисять.

– А навіщо вони Романові?

– Роби те, що кажу!

– Мені не дозволять.

– Ще як дозволять, – заперечив Тік. – Дам знати цьому недоростку… Олександру Гавриловичу, він мені не відмовить.

– Відмовить!

– Олю, перестань мене сердити. Роби те, що я кажу.

– Ти мучиш мене!

– Я?! – несказанно здивувався Тік. – Ти бігаєш по подружках і по магазинах, а я все тримаю під контролем! Не твій чоловік, а я!

Ольга похилилась:

– Андрій уже знає про Дмитра?

– Поки знаємо тільки ми з тобою і Жора, але він не свій.

– І Танька.

– Ну, вона знає, від кого завагітніла.

– Твоя Танька спала зі всім містом.

– Олю, давай про неї або добре, або ніяк.

Сестра підійшла до вікна і витягнула цигарку. Тік подумав і не заборонив їй курити.

– Васю, – сказала вона після кількох затяжок, – я не хочу бачити того хлопця.

– Не розумію. Він міг би зменшити твій біль.