— Піонєрлагєрь, — загальмувавши, нагадав Сашко.
Двоє пасажирів великодушно допомогли витягти все її добро на узбіччя дороги. Маршрутка поїхала.
Ніна стояла в чистому полі й бездумно дивилася то на порожній шлях, над яким жовто плавилося повітря, то на Зюбика, що безтурботно похропував біля її ніг. Розмірено скрекотали коники. У складках зім’ятого костюма мурахи почали прокладати свої стежки.
Хвилин за десять під’їхав Іван. Ніна без зайвих церемоній розторсала Зюбика і запхала його до салону благенької «Ауді». Тілистий, охайний водій гмукнув, але промовчав. Вона познайомилася з ним два роки тому й відтоді берегла цей контакт. Мешкаючи неподалік, Іван завжди озивався на її виклик і підвозив Ніну до воріт за двадцять гривень. Ніна не торгувалася: проволочившись першого разу два кілометри з сумками, вона моментально стала досвідченою в організаційних питаннях такого роду.
— А пустять? — дозволив собі Іван єдиний коментар уже на місці, спостерігаючи за побудкою Зюбика.
— А то, — майже впевнено сказала Ніна і, як виявилося, мала рацію.
їх справді пропустили.
— Шмонаєм? — оживився тільки раз Зюбик, скинувши при процедурі обшуку напівсвідомий погляд на чергового, який попрохав його роззутися.
Ніна завмерла.
— Надо, — поважно роз’яснив зовсім молоденький міліціонер і порожевів вухами, докладно вивчаючи розношені Зюбикові черевики під устілками.
Колька, плечистий, кремезний, із несподівано огрубілими рисами дитячого обличчя, кинувся до них і згріб Зюбика, легко відірвавши його від землі.
— Батя! Батя! — кричав він і м’яв здоровенними лапами його плечі. — Бать, ну ти отощал! У тебе по ходу чьо, тубік? — заливався сміхом, дивився закоханим поглядом на очманілого Зюбика.
А копія ж, подумала Ніна й заплакала тільки тоді, коли тицьнулася в Кольку наосліп і почула слабкий запах хлопчачого поту.
— Мать, ну ти чьо! — загудів згори його голос.
— З днем народження, Колька, паразита ти кусок, — сказала вона, відірвавши від нього мокре обличчя, і усміхнулася.
Залишивши своїх надворі, Ніна попрямувала до кімнати. Вона добре орієнтувалася на території тутешніх номерів для приїжджих, які орендували їх за фіксовану плату, як у готелі. Колись вони вразили її своєю неочікувано буденною атмосферою, а тепер уже видавалися чимось дуже звичним і передбачуваним: зрештою, ці скромні апартаменти зі стандартними шпалерами й кількома одномісними аскетичними ліжками були єдиними в житті Ніни, де вона зупинялася без перебільшення регулярно. Відвідувати ув’язнених дозволяли раз на три місяці, й Ніна, незмінно користуючись кожною такою нагодою, була цього разу в колонії вшосте.
Вона розпакувала в кімнаті речі й розвісила на стінах та бильцях ліжок святкові прикраси, які напередодні позбирала на роботі з тим, щоб повернути їх до офісу в понеділок зранку. Потім, навантажившись продуктами, поспішила на кухню. Серед кількох пожилиць, що розмірено поралися біля плити, Ніна впізнала одну літню жінку й тепло з нею привіталася. Та стримано кивнула, вибираючи шумівкою пельмені з каструлі.
Того пам’ятного першого разу, коли Ніна приїхала сюди захмарена, напружена, гостро проживаючи кожну мить незнайомої реальності так, неначе опинилася в нескінченно задушливому сні, її найглибше вразило саме це. Нипаючи коридором, вона зазирнула на кухню й завмерла у дверях: там, сидячи за невеличким розкладним столиком, дві молоді жінки спритно ліпили вареники з картоплею і тихо співали. В їхньому домашньому, майже інтимному дійстві проступало щось несправжнє, навіть химерне. Ті сухенькі жіночки, їхні налиті спокоєм обличчя, рівнесенькі скрутки вареникових бочків здалися Ніні тоді абсолютно неможливими…
Поступово вона позбулася багатьох стереотипів щодо зони. Наслухалася неправдоподібно правдивих і подібних одна на одну історій, перезнайомилася з героями цих «ре- аліті-шоу» та їхніми родичами. Деяких з них вона зустрічала потім знову — так, як вищезгадану жінку з шумівкою в жилавій маленькій руці. Ніна знала, до кого вона їздить, і щиро співчувала їй: із таким строком, як у її сина, можна було хіба мріяти про спокійну старість.
— Тьотя Ніна.
Поруч нечутно опинився Кеша, мружачись і з неприхованим зацікавленням розглядаючи відбивні й олів’є в банці.
Кеша був Кольчиним сімейником: у колонії, в умовах зрозумілого природного відбору, пацани збивалися в маленькі групки й тримались у такий спосіб один за одного. Худющий, густо побитий рожевими прищами, цей стихійний родич незмінно викликав у Ніни гострий жаль. До Кеші жодного разу ніхто не приїжджав. Він ніколи не нарікав на це, але й не пропускав Ніниних відвідин. Поводився при цьому завжди передбачувано: поважаючи Кольчине право на особистий час раювання, Кеша вичікував і незмінно з’являвся насамкінець його з Ніною обіду; довго віднікувався від запрошення, але все-таки заходив, потім — так само довго відмовлявся від гостинців, але згодом похапцем їв.
— Кеша, — привітно сказала Ніна, не відриваючись від свого заняття, — за півгодини щоб був без запізнення.
— Ви шнирю вже дали? — поцікавився він, фіксуючи поглядом процес намазування коржів вафельного тортика.
— Колька ще не зібрав.
Збір данини для шниря, тобто вибірного від органів місцевої влади зека з особливими уповноваженнями, був обов’язковим пунктом. З першого ж разу прийнявши до відома ці незаперечні правила, Ніна, не без осаду на серці, привозила продукти і з цим розрахунком. А загалом заготівля провіанту для Кольки завжди перетворювалася для неї на програму, яку вона продумувала з бездоганною логікою. В єдиній місцевій крихітній крамничці, яку тримав начальник тюрми, не було майже нічого з потрібних їй інгредієнтів, тому Ніна озброювалася цілою купою напівфабрикатів і везла абсолютно все, включно з картоплею і хлібом. Мало того — виходило так, що всі три місяці між поїздками вона працювала тепер лише на Кольку, відкладаючи гроші на дорогу та свято його живота. Але, щоразу спостерігаючи за цим святом, вона знала, що робитиме це й надалі: в колонії справді годували кепсько.
Ніна швидко накрила на стіл, і вони сіли. Колька, збуджений, розчервонілий, не соромлячись, набивав собі рота всім, що бачив, одночасно говорив та сміявся, прискаючи непрожованою їжею. Зюбик, навпаки, сидів похмурий, виснажений. Відтоді, як він дуже схуд, процес харчування давався йому тяжко: вимучивши півбутербро- да зі шпротами, він криво посміхнувся і сховав тремтячі руки під стіл.
— Ну, мать, прямо в кров, — заковтнувши одним махом банку маринованих грибів, видихнув ошаліло Колька, відкинувся на розхитаному стільці й зі смаком закурив.
Ніна усміхнулася йому у відповідь. Вона нічого не їла, а тільки перебирала в руках низку святкових картонних ковпачків, про які геть забула на початку обіду.
Рипнули двері — з’явився Кеша. Він ритуально пом’явся на вході, але швидко здався і підсів до столу, спідлоба розглядаючи Зюбикове відсторонене обличчя. В його збитих до м’яса виправними роботами руках Ніна виявила зворушливу рамочку, майстерно вирізану з дерева.
— Це мені? — голосно заіржав Колька, явно знаючи відповідь.
— Не, — Кеша індиферентно мотнув головою. — Тьоть Нін, передасте?
Слід сказати, у деяких зеків гостро прорізались зумовлені нереалізованістю різних енергій здібності. Окремі з них, за невідомими Ніні принципами, придушувалися місцевими законами в зародку: так, наприклад, заборонялося малювання; і навіть паста в ручках, дозволених для передачі, була винятково чорного й синього кольорів, мовби зелений і червоний могли в тутешніх писцях розворушити якісь приховувані нахили. Ліплення з хліба й різьба по дереву, натомість, вважалися прийнятними. Кеша, який у минулому не тримав у руках нічого, крім ложки, неочікувано виявив у собі такий хист і, вирізаючи направду вартісні саморобки, щоразу просив Ніну їх декому передати.
— Звісно, передам, — бадьоро відповіла вона.
Кешина адресатка вперто не приймала дарунків із зони, а в останні рази взагалі почала кидати слухавку, миттєво реагуючи на Нінин голос. Тим не менше, Ніна чесно набирала її номер і так само чесно розставляла потім незатребувані дари на поличках своєї стінки.
