Незалежність спершу обіцяла Толику Зюбенку небо в діамантах: після розлучення він помітно пожвавився, зі смаком, не ховаючись, запив і гостинно відчинив двері холостяцького барлогу для не бажаних раніше в домі своїх однодумців. Раптова свобода сп’яняла його. Правда, швидко проявилися й неприємні нововведення: намагаючись за інерцією то пообідати припасами супротивниці, то виконати позашлюбні відтепер обов’язки, він зіткнувся з нерозумінням. Десь за півроку нової комунальної дійсності Зюбик все-таки розгубився, занудьгував, почав хуліганити ще відвертіше.
Тепер Ніна холоднокровно дезінфікувала ванну після нескромних візитів дам його серця й іноді, дуже рідко — залежно від настрою — тихо ревла, притулившись до змі- ївки з вологими рушниками. Майже нічого не змінилося в її житті. Діти, як і раніше, тріпали нерви: Віка — абортами, Колька — хамськими витівками, що так нав’язливо нагадували знайомі моделі батькової зухвалості. Сама Ніна тяжко гарувала, ледве зводячи кінці з кінцями вдвічі збіднілого сімейного бюджету, а по вихідних їздила до матері, яка дуже підупала після смерті чоловіка й потребувала догляду. Перемивши тижневі еверести посуду, підлогу й материне тіло, виправши вручну білизну, забивши холодильник їжею і так-сяк подбавши про тридцять соток картоплі, буряків та всякої дрібноти, Ніна поверталася зі своєї панщини, зішкрібала мочалкою засмагу й пилюку і знову бралася до відмивання підлог — з тією лише різницею, що у будні вони були офісними. З усього виходило, що забрати матір до Києва не було ніякої можливості, особливо ж після того, як до мешканців Ніниної кімнати приєднався чоловік Віки: серед претендентів на її серце знайшовся благородний, але неімущий, за всіма життєвими законами, лицар.
— Сучка ти, дура ти! — безутішно плакала Ніна кілька днів, довідавшись цю щасливу новину, але потім, продихнувши образу, все-таки вгепала у весілля ті гроші, які відкладала собі на нові зуби.
Незабаром у неї народився онук. Маленьке ліжечко якраз помістилося в кутку біля шафи — там, де раніше стояла Кольчина розкладачка.
Що ж до Зюбика, то він, тим часом, якраз зав’язав з усіма провокативними рандеву в своїй кімнаті. Одного разу на заводі, де він працював токарем, трапилася виробнича неприємність: Толик тільки й побачив, як два його пальці шурхнули і впали до металевої стружки. Ця не така уже й катастрофічна для сильного чоловіка травма несподівано зіграла фатальну роль: в один момент Зюбик запив по-чорному і відтоді майже не зупинявся. За останній рік вони з Ніною не перемовилися й словом; він приходив додому пізно вночі, шелестів водою у вбиральні, неголосно шпортався на кухні, заварював чифір і зникав, як привид, у своїй кімнаті; Ніна не бачила його тижнями. І тут раптом Зюбик напросився їхати з нею. Вона не змогла відмовити, але картала себе, ще навіть не вийшовши з дому.
— Ходім уже, — сполоснувши чашки, сухо сказала Ніна.
На вулиці було ще темно. Сірий переддосвіток ледь- ледь проявив контури панельних багатоповерхівок та загострив і без того напружені обличчя нечастих перехожих. Ніна добре знала цей час: уже давно вона прокидалася не пізніше четвертої-п’ятої ранку, тож зустріла багато сві- танків у цьому місті. Всі вони були переважно однакові. В останні ж кілька років Ніна помітно змінилася на обличчі, немовби була сільською жінкою, яка в п’ятдесят майже завжди виглядає набагато старшою. Легко вгадавши прості причини власних метаморфоз, ранків вона не любила.
Потрібно було дістатися на вокзал якомога швидше і забити маршрутку баулами. Вона завжди робила саме так: очікувала з півгодини на привокзальній площі, щоб бути першою, коли Віктор чи Сашко (залежно від зміни) вирулить на стоянку. Тоді Ніна стрімголов завантажувала багаж у кінець салону, запобігливо посміхаючись благодушному Сашкові або ж тицяючи шоколадку похмурому Вікторові. Після цього вже можна було упхатися на своє сидіння, обм’якнути, розслабитися протягом п’яти годин дороги, подрімати…
Тепер вона майже бігла, зрівнюючи десять марно витрачених на купівлю Зюбикових сигарет хвилин із відпрацьованим планом. Винуватець сумирно волочився позаду, важко відсапуючись і спльовуючи каламутну слину на асфальт. «Більше! Ніколи!» — злостиво думала Ніна, нарощуючи темп і намагаючись відірватися від Зюбика. Щось давно забуте раптом колихнулося в її пам’яті: вона йде з батьком, але в той же час і без нього, силячись непомітно збільшити дистанцію між собою і темною батьковою холошею, щоб усі на вулиці подумали, ніби Ніна сама. Вона гордовито крокує вперед, прямує тільки туди, куди хоче! «Не балуйся», — каже батько і в одну лише мить усе псує: люди більше не вірять їй, вони ясно бачать тепер, що насправді Ніна — сопля зелена.
— Щось ти дуже захекана сьогодні, - підморгнув їй благодушний Сашко, зацікавлено вивчаючи поглядом чорного від напруги Зюбика: той її все-таки наздогнав.
Вона густо, як замолоду, почервоніла і всілася на окреме сидіння під вікном.
— Туди сідай! — сказала Ніна Зюбикові тонким голосом і невизначено махнула рукою, коли той був сунувся до неї. Він слухняно пересів на кілька рядів уперед, умостившись поруч із огрядною тіткою в бордових лосинах.
їй стало раптом себе дуже шкода. Зовсім невчасно знову тенькнула десь у сонячному сплетінні вчорашня історія: перетрушуючи зранку на роботі холодильник — це входило до її обов’язків прибиральниці, - Ніна змушена була викинути величенький шмат зіпсованого сиру, щиро дивуючись марнотратності офісних працівників. Після обіду їй зателефонували й поцікавилися пропажею. Непорозуміння легко зійшло Ніні з рук, але їй було й дотепер неприємно: у голові ніяк не вкладалося, скільки коштував той гидючий на вигляд і запах французький сир, укритий чорною кількаміліметровою щетиною їстівної — як виявилося! — плісняви. Ніна перевела машинально ціну на м’ясо: вийшло три кіло свинини за один такий кусень: ні, в цьому було щось явно нездорове.
Вона схилила голову до плюшевої запилюженої фіра- ночки й виявила біля своєї щоки розчавлену муху. Тепер за вікном, де пробігало перед її очима вранішнє місто, над усім, що Ніна бачила, домінував неприємний силует: автостоянка, свіжовимита вітрина піцерїї, рекламний слоган на боці автобуса, перекошений кіоск із ремонту взуття — всі вони прозирали через обрис сірого трупика з розтертими по склу крильцями. Вона згадала, як у молодості, коли Зюбик іще фотографував, він страшенно любив експериментувати з такими ефектами. Знімав «Зенітом» Ніну, потім до одуріння довго носився з іншими кадрами, а вдома зачинявся у ванній і починав ворожити з відзнятим матеріалом. Іноді дозволяв їй бути присутньою при цьому. Тоді, в минулому житті, Ніні дуже подобалося сидіти на краєчку ванни, спостерігаючи за рухами Зюбикових рук, які в червоному дурмані світла завжди набували особливої відточеної пластики. Зюбик акуратно розрізав негативи й ніжно вмощував по кілька кадриків до збільшувача одночасно, нашаровуючи різні зображення в очікуванні непередбачуваних результатів: ось на знімку Ніна усміхається, а на її обличчі проступають лінії кленового листка; Ніна йде осіннім полем — важке небо над ним розкреслене симетричним візерунком таких чужорідних тут вікон багатоповерхівки…
Перші, ледь вгадувані контури майбутньої фотографії, що магічно намічалися розмитими сірими лініями у проявнику, завжди хвилювали Ніну; вона часто плакала при цьому так, як бувало з нею під час перегляду якогось фільму. Зюбик, навпаки, цокав язиком від задоволення, сміявся… Той «Зеніт» Колька продав із власної ініціативи, коли вчився у шостому класі, й добряче отримав тоді по шиї.
На першій зупинці Ніна вийшла на вулицю розім’яти ноги. Вона трохи походила, роззирнулася, ліквідувала мушині рештки і повернулася на місце. Побачивши через вікно, як Зюбика понесло до пришляхової Наливайки, Ніна повільно порахувала до двадцяти, перевівши погляд на волохату стелю темного автобусного нутра. Це не дуже допомогло: Толик скористався також щедротами двох наступних привалів і довів свою справу до кінця. Перемовившись по телефону з Іваном кількома сухими фразами, Ніна боляче закусила губу від досади і приготувалася до виходу.
