— У нього була борода, — після довгої паузи сказав раптом Костя. — І дуже великі руки. Коли я був маленький, ми ходили в похід по Сванетії. На Кавказі. Там у горах були башти, які свани побудували ще в десятому столітті… Мене тоді не цікавили башти. Я йшов і думав про те, як же мені не нити. А тато, він завжди мовчав, мовчав до останнього, але якось точно вгадував мить, коли треба було посадити мене ненадовго собі на плечі або зробити привал. Ну, тобто він знав, як підстрахувати мене, щоб я не впав в його очах. Чомусь тоді це було дуже важливо.

Вони ще посиділи трохи і помовчали — кожне про своє, допили чай, доїли пиріг.

— Піду я, Костічка. Поки дотеліпаюся до метро… Завтра я зі своїми, ти вже не ображайся… Твій батько на тебе зараз дивиться, я це точно знаю. Свято ж яке! Христос ся рождає.

Він усміхнувся.

— Та я не проти.

А в березні вона раптом зникла. Просто не прийшла одного дня. І на телефонні дзвінки не відповідала. Він почав набирати її не одразу, звісно. Просто минув тиждень, а вона не прийшла. І навіть не подзвонила. На підвіконні в Кості зацвіло рожевим щось невідоме, з її, Надії Степанівни, приносин. Блін. Він навіть не знав її адреси. І прізвища.

Коли залунав дверний дзвоник, Костя кинувся до коридору. Прочинив двері, не одразу її впізнав. Нова стрижка, довга спідниця, шкіряна курточка, синім підмальовані очі.

— Привіт, — сказала Даша.

— Привіт.

Вона засміялася.

— Я зайду?

Костя мовчав. Полізла до сумочки, дістала купку зібганих гривень.

— Я тоді без дозволу взяла трохи… в борг. На, все повертаю.

— Ти наркоманка?

— Та ні. Чесно!

— Ну… дякую.

Костя незграбно забрав купюри з її долоні.

— То я зайду?

— В мене зараз немає зайвих грошей.

— Та вже є, - голосно засміялася.

Вона так добре виглядала, ця Даша. Свіжа, з тонкою рожевою шкірою. Тоненький светр напинали маленькі груди. Він ще пам’ятав їх на дотик.

— Ну заходь.

А за два дні у двері подзвонили знову. Незнайомий, досить неприємний тип.

— Хто? — прокашлявся Костя, притиснувшись до дверного вічка.

Мужик стрепенувся.

— Цеє… Я від Надєжди Степанівни Ткачук, — сказав він голосно.

Тепер він знав її прізвище.

Десь нагорі сварилися сусіди, щось гупало і дзвеніло між ними. Костя відчинив двері, вивчаючи поглядом мужичка років сорока з чимось — запалий ніс, мішки під очима, туфлі, в руці — пакет.

— Я цеє… Хочу забрати. Зарплату Надєжди Ткачук хочу забрати.

— А ви…

Хоча він уже зрозумів. Щось таке в обличчі. І не скажеш одразу, що саме, а все ж подібний.

— Ясин.

— А Надія Степанівна…? — Костя затнувся, підбираючи слово.

- Інсульт був. Похоронили от, — почухав голову її син, переминаючись з ноги на ногу.

— Давно?

— Шо давно?

— Похорон був.

— Три дня назад. Ти цеє… Там півтори тисячі.

Каламутний погляд бігав і фокусувався на співрозмовникові з деяким напруженням — мужичок силувався справити враження серйозної людини, з якою можна мати справи.

— Я знаю. Почекайте.

Він почекає, звісно, він почекає.

Костя зачинив двері, постояв трохи, заплющивши очі. Сусіди з квартири нагорі від бойових дій уже традиційно перейшли до наступної фази — романтичної. Весною пахло навіть у під’їзді. Будем живі — будем жить. Ага…

Сонце лізло з усіх щілин у цьому дворі, замкненому посеред кількох жовтувато-линялих сталінок. Порожні клумби з чорною жирною землею прорізалися першими тоненькими стрілочками трави. Десь у кущах вили коти. Немолода двірничка у спортивному костюмі завзято перефарбовувала огорожку довкола дитячого майданчика. Скрипіла гойдалка. Гудів далекий тролейбус. «Та ти де- ган!.. Та позирь, ти сам деган!» — кричав під’їзд голосами, які от щойно почали ламатися. Все висохло, подекуди зазеленіло, й лише асфальт набрав свого звичного запилю- женого сірого кольору.

Він ішов акуратно, намацуючи паличкою дрібні вибоїни під ногами, але часом і відпускаючи себе, забуваючи на кілька митей про підстраховку, — легко було залипнути поглядом у всьому довкола. Вітрець незвично, приємно холодив шию і вуха. Здалеку дивилася сусідка, вивертаючи з відра лушпиння та яєчну шкаралупу до сміттєбака:

Костя звернув на доріжку, якою можна було вийти із двору, пройти повз дитсадок, перукарню й дістатися до продуктового. Або до парку. Або до кіоску з сигаретами і солодощами. Він проминув старий клен, лавку, ліхтар, маленьку трансформаторну будочку. Щось привернуло його увагу. Цікаво, з цього ракурсу було видно, що на торці сусіднього дому з’явилося величезне, майже на три поверхи заввишки, яскраве графіті. А він і не знав…

Нарешті Гася не витримала, вилізла з-під ковдри й, похитуючись, пішла на кухню. Там холодильник тихо шелестів талою водою і похмуро дивився на неї темним випотрошеним нутром: мама ще зранку несподівано виявила вічне царство льоду й марно намагалась його позбутися вже шосту годину поспіль. Гася поставила табуретку, обережно на неї вилізла, помацала одну зі снігових брил. Та пронизала холодом її гарячу руку, але залишилася на місці, обсипавшись дрібними крихтами. Ще рано, визначила Гася й витерла мокру долоню об піжамні штанці, а холодильник ніяково зробив калюжу на лінолеумі.

— Гасієнда! — раптом почула вона ззаду. Мама була рожевою, холодною, гарною і в руках тримала пакет, з якого просвічували курячі ноги.

— Всесвітній потоп! — розвела руками Гася й демонстративно вийшла з кухні. — Сніжка, ти пам’ятаєш, — запобігливо нагадала вона трохи пізніше, коли мама переодяглася з джинсів і светра в домашню сукенку й підсіла до неї на ліжко поміряти температуру.

Мама пахла вулицею й людьми.

— Пам’ятаю, — спокійно сказала вона й обтерла Гаси- ного розпашілого лоба шматкою, змоченою у воді з оцтом. — Даша дбає про неї, не хвилюйся.

— Я хвилююсь. У Даші чоловік. Він може випадково…

— Я поклала на неї записку, — серйозно сказала мама й пішла на кухню займатися курячими ногами.

За вікном падав дощ. Гася покрутилася трохи, шукаючи собі найменш обридлої пози, й тихо зітхнула. Подих миттю застряг і обірвався холодком десь у животі, як це завжди бувало під час високої температури. Вона спробувала почитати, але шхуна «Колумб» хиталася перед очима розплавленими цятками літер і вперто тонула. Тим більше, неявна тривога заважала читанню й постійно переключала Гасину увагу на себе. Як то там наша сніжечка, серед чужих пельменів, думала вона й терлася носом об шорсткий килимок на стіні.

…Цій традиції було вже чотири роки, і вигадала її мама. Наприкінці лютого Гася обов’язково збирала грудку з останнього снігу й зберігала її у морозилці аж до наступної зими. Коли нарешті випадав очікуваний першачок, Гася з мамою урочисто виносили сніжку до палісадника у дворі, клали її на підморожену білу кашку і святкували символічну зустріч снігу торішнього з нинішнім. Але жодна місія спасіння не обходилася без таких днів, коли мама розморожувала холодильник; тоді сніжку доводилося нести в морозилку до когось із сусідок, наприклад, до Даші. Даша писала дисертацію, мала чоловіка-алкоголіка та розумну вівчарку Ельку, яка сама виносила сміття й бігала з маленьким кошиком у зубах по пиво до кіоску, в якому її хазяїн досі мав кредит довіри.

Потім вони їли бульйон, і Гася ретельно вибирала з нього все зайве.

— А совість, совість де? — втомлено спитала мама.

— Ніколи не повірю, що і в цих шкірках усі вітаміни, — відповіла Гася і швидко змінила тему. — Як твій кастинг?

— Уявляєш, зустріла там у черзі свого викладача з історії театру.

- І як? — спитала Гася й відсунула ледь початий бульйон.

— У нього черевики на тонкій підошві, - замислено сказала мама, знову підсовуючи їй тарілку. — І погляд такий чужий…

Вони ще трохи позмагалися з перетягування тарілки, й мама насупилася, але все-таки забрала тацю з ліжка і взялася до роботи. Худенька, рідна, вона сиділа на підвіконні з ногами і швидкими тренованими рухами розминала керамічну глину, розкатувала її качалкою й вирізала келишком із цього білого неїстівного тіста маленькі кружальця. Відтак їх треба було висушити, відшліфувати, розмалювати акриловими фарбами, вкрити лаком і перетворити на чудові сережки. Саме з продажу таких прикрас, якщо не зважати на нечасті зйомки в рекламних роликах і дубляжі мультиплікаційних героїв маминим голосом, вони переважно й жили. Всі інші її заняття, які не приносили грошей, Зінуля називала фортелями, хоча й до виробництва сережок ставилася доволі підозріло. Проте Гасі все одно подобались і сотні кольорових плямок по всій кімнаті, і мамин висунутий язик під час малювання, і запах лаку та всіляких спеціальних фарб у квартирі, не кажучи вже про виставки й фестивалі, куди вони вибиралися час від часу для продажу своїх скарбів. Перед тим, щоправда, доводилося довго й нудно вирізати однакові квадратики з картону і настромлювати на кожен із них по парі сережок, але потім Гасі ніколи не набридало спостерігати за тим, як акуратно мамина рука виводить на шорсткій паперовій поверхні їхнє прізвище. Якось мама сказала, що тепер воно мандрує світом у сотнях різних вух, і Гасі це сподобалося.