А Сашка йшла, ні на мить не збавляючи темпу, й жовтогарячі вогники ліхтарів разом зі снігом стрибали їй у вічі. Вона відчула раптом забутий, але такий знайомий полиск із минулого життя, що аж здригнулася від несподіванки, — але, вмостивши Любу трохи зручніше на своїй спині, пішла далі, і той яскравий спалах, на диво, зовсім не затуманився в її скаламученій голові, як це бувало майже завжди з усіма дитячими спогадами, а, навпаки, розви- днівся особливими подробицями.

Ось вона, чотирирічна Сашка, вся закутана, мов капустина, в сотню одежинок, ще й із прилаштованим на роті носовичком, поважно сидить на маленьких санчатах, які везуть її крізь зимову млу до казкового маєтку Снігової Королеви. Швидше, швидше несуться санчата крізь замети, і колькі крихи блискучого снігу разом із таємничими жовтими вогниками (може, то очі вовків?) б’ються їй у щоки в цьому веселому хороводі заметілі. Десь попереду заливчасто сміється мама, й Сашці дуже хочеться її покликати, але заважає носовичок, і вона лише важко сопе й водить очима за материнською постаттю. Швидше, швидше везуть її невідомі санчата крізь роки, і Сашка хитається, намагаючись розвернути своє неповоротке тіло і якнайкраще роздивитися довколишню круговерть, — але не встигає нічого второпати. «Мамо!» — хочеться закричати їй, адже вона бачить, так виразно бачить рідну спину перед собою, але заважає Люба, яку Сашка несе до єдино відомого їй травмпункту, — й вона лише хапає повітря, намагаючись не загубити свій маячок. А мама десь там, у завірюсі, біжить, весело сміється й тягне свою невдатну велику доньку вперед, — тільки чомусь не повертається, ніколи не повертається, хоча Сашці страшенно хочеться вірити, що мама все-таки її почула.

Спаковуючи сумки перед поїздкою до сина, Ніна враховувала кожен сантиметр. Вона носилася кімнатою і, бу- хаючись на підлогу та виблискуючи голими колінами з-під ситцевого халатика, спритно трамбувала два гігантські розчахнуті черева. В їхніх нетрях, поміж складених докупи продуктів, білизни, одягу та інших важливих речей, не гуляла дурно жодна найменша шпарка — доведеними до автоматизму рухами Ніна забивала її бодай карамельками без передбачливо знятих обгорток. Склавши таким чином свою ношу, вона врешті примірилась і задоволено усміхнулася: обидва баули мали якраз ту напрацьовану вагу, на яку вона була ще здатна й за межею якої починалися непотрібні проблеми: визначивши граничний ліміт жіночого свого здоров’я, Ніна в останні кілька років уже не ризикувала.

— Там ще один пакет запарки на кухні. Ти в курсі? — спитала Віка, її донька, зазирнувши до кімнати. Довготелеса, по-слов’янськи щедро обдарована тілом, жовтою косою і густими щіточками русявих брів, вона була зовсім не схожа на свою присадкувату й чорняву від природи матір; образ довершував півторарічний голопуцьок, що увивався у Віки на руках і нетерплячими рученятами намагався випорпати одну з грудей із-під материної футболки. «Дай!» — сердито вимагав він і від надміру емоцій гриз тканину.

— Забула. Холера… — почухала коротко стрижену потилицю Ніна й раптом просяяла, оголивши золоті цятки своїх коронок. — Зюбику запхнем. Із паршивої вівці… Давай сюди.

— А ти в курсі, що він їв рагу? — знову поцікавилася Віка, принісши трикілограмовий пакет суміші, змеленої матір’ю з різних — задля більшої поживності — круп.

— Як ти знаєш?

— Рівень жиру. Помітно ж, — презирливо пояснила Віка й легенько клацнула по носі сина, що тепер уже запустив руку їй за комір.

— Паразита кусок, — розсіяно, навіть байдужо сказала Ніна; близькість подорожі осаджувала всі інші її почуття.

Цього вечора вона допізна безцільно тинялася квартирою, раз у раз машинально перевіряла пакет із грішми й документами у приготованій сумці, вмикала телевізор і нічого в ньому не бачила, доки нарешті не вляглася, відчуваючи всім тілом кожну бганку хрусткої накрохмаленої білизни. Ліжко зазвичай було єдиною її особистою територією, але сьогодні швидко налаштуватися на рятівний сон не виходило: спершу Віка зі своїм чоловіком порушували тишу необережним возюканням, від чого позбавлена звукоізоляційних функцій штора, яка умовно розмежовувала кімнату, геть не захищала; ще за деякий час почулося розсіяне тицяння ключа в замковій щілині, хруснули вхідні двері, й за уривчастою морзянкою кроків у коридорі Ніна досадливо впевнилась у своїх завтрашніх перспективах. Вона втретє перевірила налаштування будильника й закопалася під ковдру з головою.

Прокинувшись наступного дня за кілька секунд до позначеного часу, Ніна обірвала перший такт «Жарту» Баха у виконанні свого старенького, але досі дієздатного мобільника і без зволікань підскочила за багатолітньою звичкою ранніх підйомів. Чиркнула сірником, поставила чайник на жовте кільце конфорки, швидко окупувала ванну. Втім, ніхто на неї й не претендував; за десять хвилин Ніна рішуче постукала у двері Зюбикової кімнати, прикидаючи кілька варіантів подальших дій. Найприємнішим був той, у якому вона, не достукавшись, вимушена була поїхати сама. Блискавично оцінивши всі переваги такої версії, Ніна вмить осіклася й завмерла, але ці запізнілі заходи виявились зайвими: двері все-таки відчинилися.

Зюбик, повністю одягнений і зібраний, виринув із темряви так, наче стояв усю ніч напоготові, очікуючи на від- машку. «Ходім, чаю дам», — із помітним розчаруванням холодно скомандувала Ніна, й він демонстративно знизав плечима у відповідь і потягнувся за нею.

На кухні Ніна виявила костюм. Загалом це був досить пристойний екземпляр асфальтового кольору й універсально невиразного, а отже позачасового фасону. Мало того: він був явно не ношений, але, висячи мішкуватою хламидою на кощавих Зюбикових плечах, костюм недоречно загострював контраст між своєю новизною та очевидною зношеністю власника.

Зюбик роззирнувся навколо з таким виглядом, ніби він був тут уперше, сів до столу й закурив. За обрисами його зовнішності можна було вгадати колись двометрового здоровила з грубо витесаними природою крупними руками й ногами. Але в останні роки він так стрімко всох і зубожів тілом, що навіть шкіра в нього безпомічно обвисла, справляючи тепер враження деякої невідповідності: здавалося, що ця оболонка була колись створена за мірками іншої людини; костюм же тільки посилював цю невідв’язну думку.

Ніна хотіла щось сказати, але затримала погляд на гострому виступі сірого кадика в обрамленні святкової сорочки і промовчала, хвилюючись від думки, що знайомі сьогодні побачать її з цим шарпаком, так відверто схожим на справжнього бомжа. Зюбик слухняно калатав ложкою, докурював сигарету й переводив каламутний погляд із Ні- ниної блузки на чашку й назад.

— До сина їду, — констатував задумливо.

Вона розійшлася з Толиком Зюбенком шість з половиною років тому після чергового скандалу. В тій сварці не було нічого більшого за характерні для них майже щоденні домашні сутички, — але того разу саме ця крапля чомусь стала останньою. Усвідомивши зненацька себе всю, з голови до ніг — серед нічного березневого двору, в заношеній, не призначеній для сусідських очей сорочці, з по-зимовому неголеними пахвами, в капцях, повних піску, — Ніна по-звірячому пронизливо закричала, кинулася на озброєного стамескою і благуватого від горілки Зюбика, звалила його з ніг у калюжу й так нарешті поставила крапку в своєму сімейному житті.

Уже наступного дня вона ясно бачила своїм холодним розумом, що насправді ніяких змін на краще з цього не буде, і, тим не менше, рішуче почала готувати документи.

Невдовзі вони розлучилися, хоч де-факто вимушені були жити все-таки разом, умовно переполовинивши територію своєї крихітної двокімнатної квартири. Інших варіантів не було. Напівзогнила сільська хатинка матері за сто кілометрів від Києва не могла прийняти Ніну з двома дітьми. Зюбик — той про переїзд і не думав, резонно враховуючи своє повне право на законні дев’ять із половиною метрів. Тож неподільну жилплощу поділили логічно: Ніна віддала йому кімнату й залишилася в іншій з Вікою та молодшим сином Колькою.