Ось лише зустріч снігу торішнього зі снігом нинішнім цього року все одно не відбулася.

Наступного дня до них прибігла Зінуля, довго гасала туди-сюди по квартирі, міряла Гасі температуру кожні п’ять хвилин, вимивала хлоркою туалет і ванну, вичитувала маму за пилюку, варила борщ, принципово називала Гасю Галочкою і просила, щоб та, своею чергою, звала її по-людськи, тобто бабусею. А коли Зінуля, зробивши двадцять важливих справ одночасно, нарешті побігла далі, з’ясувалося, що сніжка безслідно зникла. Це була катастрофа. Перебравши тисячу варіантів її зникнення й обговоривши всі кандидатури вірогідних злочинців, Гася з мамою зійшлися на одній версії. Певно, Зінуля, виявивши незрозумілу грудку снігу в порожній морозилці, не довго думаючи, викинула її. «Боже мій, — гірко плакала мама, — як безглуздо, як несправедливо вийшло». Гася сумно на неї дивилася і все чекала, що вона нарешті не витримає й полізе на шафу по сигарети, а тоді вже неодмінно почнеться нова депресія. Але мама схлипувала, важко мовчала і лише час від часу вигукувала: «Як це по-дурному!»

Пізно ввечері вона нарешті вляглася спати, трохи позітхала, і за якийсь час уже почулося її мірне дихання. Гасі ж, навпаки, не спалося, і вона довго думала про все-все на світі. Думала про Віталіка, який сказав тиждень тому, що на кілька вішаків, з яких починається театр, їй уже вистачить грошей; і про те, що він часто приносить їм продукти, а мама завжди гнівається й демонстративно годує тими «мажорськими делікатесами» чомусь лише Гасю. Про Зіну- лю, яка постійно виховує маму, а сама зашиває бежеві капронові колготки білими нитками; і про те, як неприємно їздити з нею в тролейбусі, коли Зінуля кричить страшним голосом: «Не тисніть, тут дитина!». Згадувала Таїсію Іванівну і те, як нещодавно завуч у коридорі сварила її за яскраву помаду; думала про Толіка з третього «В», хоча про нього не було чого й думати. Ще подумала трохи про Андрія, котрого пам’ятала краще, ніж свого тата, якого не пам’ятала взагалі, - а потім знову згадала про сніжку і довго міркувала про несправедливість, соваючись під важкою кусючою ковдрою. Десь на вулиці тихо шерехтіли останні машини. «Ще зовсім трохи, якісь чотири місяці — і весна», — провалюючись у сон, підраховувала Гася. А за вікном у каламутно-жовтому світлі ліхтаря м’яко кружляли білі товсті метелики першого в цьому сезоні снігу й обережно сідали на мерзлий непривітний асфальт.

Коли Майя Дмитрівна нервувала, то починала їсти. Тепер, сидячи в задушливій переповненій маршрутці, вона пощипувала шелестку жовту слойку, але несвідомо зупиняла руку щоразу, як підносила її до рота, від чого на пучках тремтячої правиці та пошматованому тісті неапетитними плямами червоніла помада. Подумки Майя Дмитрівна сухо повторювала, що нічого особливого з нею не сталося, але на якомусь надцятому оберті цей рефрен неодмінно затинався, і тоді на поверхню пам’яті знову виринало вовтузіння вологих геніталій. Рваний рум’янець спалахував з новою силою на зморшкуватих щоках. Майя Дмитрівна приходила до тями і струшувала цукрову пудру з плаща, злодійкувато роззираючись навколо.

Усе почалося з появи нової співробітниці. Першого ж дня вона впевнено проявила себе як талановитий стратег і організатор дозвілля: щойно минула шоста й усі почали неквапом згортати вікна своїх програм, як новоприбула Ліля діловито дістала з сумки пляшку коньяку, лимон і коробку дорогих цукерок. «Дівчата, потєхє час», — загострила вона увагу присутніх на гостинцях, і «дівчата», кожній з яких було щонайменше на двадцять років більше, ніж двадцятип’ятирічній Ділі, з ніяковим зацікавленням потяглися до її столу. Вже за годину під- коньячені працівниці відділу демографії одностайно прийняли новеньку до свого товариства, й тихе застояне плесо давно не тасованого жіночого колективу заграло жвавими колами.

Самовпевнена, іронічна, але й дуже приязна Лілька легко давала собі раду з маневрами між поколінням со- плюшок у приспущених джинсах і дозрілою жіночністю з обтесаними досвідом кутами. Зазвичай це дозволяло їй швидко освоюватися в будь-якому середовищі; ось і тепер, умить означивши межі власного авторитету, Ліля безперестану потрясала відділ сміливим одягом, знанням сучасного світу і, головне, численними любовними пригодами, про які вона недбало, але зі смаком розповідала. В такі хвилини колектив завмирав єдиним багатовухим організмом, і появу цього живчика в їхньому прісному закладі старожили сприймали як заслужений приз у життєвій лотереї. Новеньку, без перебільшення, обожнювали.

Ранок, як і раніше, починався з незмінної п’ятихвилинки обміну свіжими враженнями, — але тепер, так би мовити, в дещо оновленому форматі. Випивши другу чашку кави, підмазавши губи помадою і запустивши старенький воркітливий комп’ютер, першою подавала голос Люся:

— Вчора фільм показували на «плюсах»… цеї, режи- серші нашої… прізвище таке грубувате… на «Бе»?.. на «Ре»?.. забула. Я всі очі виплакала! Пєтя по валер’янку до нічної бігав. Бачила фільм, Лілічко? — наче ненароком звертаючись до єдино авторитетного критика у відділі, додавала вона.

— Бачила. Фуфло, — різко виносила присуд Лілька, не відриваючи очей від монітора, але через паузу неодмінно солодила пілюлю: — Просто у вас серце добре.

— Точно… правильно, — невпевнено розсмоктувала приємну облатку Люся. — От і Пєтя сказав.

За першою доповідачкою проривався нестримний потік колективної свідомості: швидко обговорювали наболіле — нові ціни на цукор і олію, акційні товари в найближчому супермаркеті, погоду, тиск, вибір капелюшків на виставці в цирку, комп’ютерну діагностику організму, глисти, вітаміни, кремлівську дієту і — делікатно стишуючи голоси — чергові Наташчині кордебалети.

— Наташенька, — тремтячим голосом ніяково шепотіла Антоніна Василівна в захриплу від децибельного крику мобілку, — я ж думала, так корисніше. Плюється? Божечки, як же він ту печінку там розпізнав?! Там печінки — як у комара сала. Дрібнесенько ж помолола… Ну, не кричи. Не кричи.

Шлейф нескінченної провини перед донькою — за протяги у квартирі, мічені котом капці, проноси онука, невихованість зятя і власну пристрасть до танцювальних телепрограм — Антоніна Василівна несла зі стриманим благородством, внутрішньо дуже страждаючи від того, що всім на роботі так добре відоме її домашнє життя. Іноді нерви їй усе-таки зраджували, і тоді Лілька, у ролі новопосталого дипломата, знаходила заплакану Антоніну Василівну в коридорі.

— Тося Василівна, — говорила вона з професійною інтонацією медсестри, протягуючи їй чашку, — це ліки. У ваші сімнадцять років — тим паче.

Жінка підбадьорено хихотіла, слухняно сьорбала каву з коньяком, докурювала свою зім’яту сигаретку, обм’якала. Уже за п’ятнадцять хвилин вона поверталася до кімнати з підклеєним настроєм і дещо осоловілим поглядом, й починалися звичайні трудобудні вітчизняної статистики.

Що ж до червоних днів календаря й персональних радостей колективу, то їх тепер святкували з незмінним азартом. За кілька тижнів до наміченої дати співробітниці ревно продумували меню й гарячково перебирали шафи у пошуках давно не надіваних (отже, новеньких) блузочок, а дочекавшись торжества, діставали з сумок вигадливі салатики й збуджено очікували на звичайне диво. І знову на перший план виходила багата на дива такого роду Лільчина фантазія: під її чуйним керівництвом малювалися зворушливі стінгазети, готувалися дрібні, але милі сувенірчики, знаходилися призабуті записи пряно- голосого Джо Дасена, святково протикалися кольоровими шпажками тарталетки й затівалися численні конкурси та розваги, включно з ворожінням як не на чорній книзі, то на журналі «Люблю готувати». Жінки пищали від задоволення, сьорбали напої з одноразових стаканчиків, заливалися сміхом, збуджено стрибали, танцювали і, зрештою, розсудливо заспокоюючись, переходили до ординарної балаканини про онуків і новації мера. Визначні моменти культпрограми відтак згадували тижнями. «Якби ж ви бачили, як Галина показала еволюцію! — в патетичному захваті сплескувала руками Люся в курилці, й дівчата з бухгалтерії всихали від заздрощів. — Ну натуральна мавпа!»